Чому переміг Азербайджан і програла Вірменія

Україні слід негайно перебудовувати свої Збройні Сили за американським, ізраїльським і турецьким зразком

Півторамісячна війна за Нагірний Карабах скінчилася безумовною перемогою Азербайджану. Чинників цієї перемоги було кілька. Тут і вельми значна перевага Азербайджану над Вірменією у фінансових та людських ресурсах. Тут і потужна підтримка Баку з боку Анкари, як постачаннями озброєнь і техніки, так і відрядженням до Азербайджану турецьких військових радників. Але, як видається, це все ж не головні чинники азербайджанської перемоги. Головними чинниками стала повна перевага азербайджанських збройних сил у технологічному плані та в рівні бойової підготовки особового складу, а також у рівні оборонного планування та командування. У цій війні перевага азербайджанської армії в чисельності особового складу було не більш ніж на 20-25%, що не мала принципової ваги в умовах, коли вірменська армія здебільшого оборонялася, до того ж на заздалегідь підготовлених оборонних позиціях, які будували понад 20 років, до того ж у зручній для оборони гірській місцевості.

Що ж до турецьких озброєнь і бойової техніки, то їх надавали Азербайджанові аж ніяк не безплатно, а за ринковою вартістю. А найсучасніші озброєння азербайджанці закуповували навіть не в Туреччині, а в Ізраїлі. Що ж до турецьких військових радників, то досі немає жодних достовірних свідчень про те, що вони були присутні в зоні бойових дій. Цілком імовірно, турецькі військові радники та інструктори перебувають лише у штабах у Баку. Вони, найімовірніше, допомагали азербайджанському Генштабові планувати операцію зі звільнення (окупації) Нагірного Карабаху і точно допомагали в опануванні турецької бойової техніки, як в Азербайджані, так і в самій Туреччині, де могли навчатися азербайджанські оператори турецьких БПЛА. Але так само опановувати ізраїльські БПЛА азербайджанцям допомагали ізраїльські інструктори. Немає і жодних переконливих доказів присутності в лавах азербайджанських військ «сирійських найманців», тоді як про участь у боях вірменських ветеранів з батальйону імені Баграмяна з Абхазії неодноразово повідомляли російські військові кореспонденти.

Так, у Вірменії немає азербайджанських нафтодоларів, а ВВП Вірменії є у 3,5 рази меншим, ніж ВВП Азербайджану. Але у Єреван, по-перше, мав змогу мобілізувати на потреби оборони кошти далеко не бідної вірменської діаспори. По-друге, на ті кошти, які все ж надавали в межах військового бюджету, можна було б закуповувати сучасніше і відносно недороге озброєння і техніку, приміром, прилади нічного бачення і БПЛА замість танків та САУ, значною мірою спроектованих ще за радянських часів. Пашинян останньої миті спробував посилити військовий потенціал Вірменії винищувачами Су-30 та «Іскандерами». Однак вірменські екіпажі не встигли опанувати нові літаки, та й «Іскандери» жодного впливу на результат війни не мали. У вірменських генералів і більшості офіцерів виявилися цілком радянські погляди на ведення війни. Фактично вірменська армія готувалася до повторення Першої Карабаської війни початку 90-х років, не враховуючи прогресу технологій і тактики бойових дій. Азербайджанська ж армія, як вважали вірменські генерали, за рівнем бойової підготовки особового складу та командування залишилася на рівні першої половини 90-х років. Тому передбачалося, що вірменська армія, навіть маючи меншу кількість бойової техніки і часто-густо — застарілих зразків, все ж зможе відбити будь-який азербайджанський удар. Це було фатальною помилкою.

Азербайджан за 26 років створив цілком боєздатну армію, до того ж азербайджанські солдати за мотивацією до ведення бойових дій зараз анітрохи не поступаються вірменським. А як підтвердили останні бої за Шушу, за рівнем бойової підготовки азербайджанські військовики перевершують супротивника. У перші дні ці бої вели азербайджанські спецназівці і гірські стрілки без підтримки бронетехніки і майже без підтримки безпілотників. Як і більшість боїв у горах, зіткнення були контактними, але з азербайджанського сторони велися переважно стрілецькою зброєю за підтримки далекобійної артилерії, тоді як з вірменської сторони використовувалася бронетехніка і легка та середня артилерія, а в перші дні боїв вірмени мали кількісну перевагу. Окрім того, азербайджанці, використовуючи прилади нічного бачення, успішно вели бої вночі, тоді як вірмени, не маючи таких приладів, воліли нічних боїв уникати. І у вірменських військовиків, на відміну від супротивника, дуже погано було з маскуванням, з умінням розосереджуватися і вести бій невеличкими групами. А вірменське командування, на відміну від азербайджанського, із запізненням реагувало на зміну обстановки і не здійснювало своєчасного маневру силами й засобами, зокрема, так і не наважившись зняти сили з пасивного центрального фронту для захисту критично важливої Шуші. Азербайджанські генерали, як і вірменські, навчалися в радянських військових училищах та академіях. Але, на відміну від своїх супротивників, вони зуміли опанувати передові американські, ізраїльські та турецькі погляди на ведення бойових дій.

Чи є провина в поразці Нікола Пашиняна? Насправді, жодної його провини тут немає. Після підписання угоди про фактичну капітуляцію, він змушений був зробити цілу низку заяв, після яких ситуація трохи з’ясувалася. Виявляється, ще у квітні Баку висунув Єреванові ультиматум, зажадавши передачу п’ятьох окупованих Вірменією азербайджанських районів навколо Нагірного Карабаху. Практично це були ті ж самі умови, на які Вірменії врешті-решт довелося пристати в межах угоди про перемир’я Алієв — Путін — Пашинян. Але немає сумніву, що якби Пашинян тоді без війни пристав на ці умови, його негайно усунула б з посуади нова революція. Ймовірно, вірменський прем’єр розумів військову слабкість Вірменії порівняно з Азербайджаном. І його провокація на кордоні з Азербайджаном у липні була не необачним, а відчайдушним кроком. Пашинян хотів налякати супротивника демонстрацією загрози його основним комунікаціям, в останній спробі запобігти майбутній великій війні. А капітулював вірменський прем’єр вже в геть безнадійній ситуації, намагаючись врятувати хоч щось. Він чесно і відверто визнав: «По суті, в ситуації, коли Степанакерт залишився без захисту, було ухвалено рішення на цій підставі. У нас склалася ситуація, коли над Степанакертом нависла пряма загроза, за оцінками Генштабу ВС і президента Арцаху, він був дуже слабо захищений чи символічно захищений. Якби раптом відбулося взяття Степанакерта, тисячі наших солдатів опинилися б в оточенні. У результаті ми втратили б все решту, що було зафіксовано за цим документом».

Реформувати ж вірменську армію за два з половиною роки Пашинян за всього бажання не міг. До того ж він дуже залежав від підтримки військового керівництва, а генерали, як відомо, дуже не люблять, коли їх реформують.

І зараз, з огляду нате, що демонстрації в Єревані за відставку прем’єра поки що відносно нечисленні, а розколу в його партії поки що немає, Пашинян має шанси втриматися при владі. Його підтримують не тільки військовики, які усвідомлюють безнадійність продовження боротьби, а й ті країни, які разом із Вірменією підписали перемир’я, тобто Росія, Азербайджан і Туреччина, яка стоїть за ними, оскільки повалення Пашиняна майже напевно призведе до відновлення боїв у Карабасі і полону залишків вірменської армії. Фактично, Ільхам Алієв розумів, що Степанакерт йому не взяти, але лише тому, що тоді, коли падіння міста буде неминучим, Вірменія просто піде на капітуляцію на азербайджанських умовах. Так і сталося за посередництва Росії і, негласного, Туреччини.

Після закінчення конфлікту армія Арцаху офіційно визнала загибель 1302 військовиків, поіменний список яких опубліковано. Однак значна частина загиблих вірменських військовиків залишилася на територіях, які контролює зараз азербайджанська армія. Окрім того, військове відомство Вірменії, філією якого є міністерство оборони Арцаху, навряд чи подавало реальні втрати в розпал конфлікту, тим паче, коли доля дуже багатьох військовиків невідома і вони формально значаться зниклими безвісти. З досвіду Червоної Армії у Великій Вітчизняній війні, коли під час бойових дій на персональному (поіменному) обліку значилося лише третина загиблих військовиків, можна припустити, що поіменні дані про втрати вірменських військ убитими занижено порівняно з реальною кількістю вбитих, щонайменше втричі. Ільхам Алієв на 28 жовтня оцінював втрати Вірменії у понад 5          тис. вбитих. Ця оцінка видається близькою до дійсності. А з урахуванням подальших тяжких боїв за Шушу, загальні втрати Вірменії могли сягати 7 тис. убитих. Втрат Азербайджану досі не оприлюднено. Але вони, найімовірніше, є значно нижчими, ніж втрати Вірменії, з огляду на цілковите домінування азербайджанської армії на полі бою. Я вважаю, що вони можуть бути приблизно вдвічі нижчими, ніж втрати вірменської армії і становити близько 3,5 тис. убитих. Більш-менш точно відомі втрати мирного населення. З боку Вірменії вони становлять 54 загиблих і 148 поранених, а з боку Азербайджану — 93 загиблих і 407 поранених. Окрім того, на 5 листопада 21 вірменського військовослужбовця захоплено в полон.

Ільхам Алієв щодо того, відображено питання про статус Нагірного Карабаху в досягнутій угоді, дав глузливий коментар: «Ви, напевно, звернули увагу, що в цьому договорі щодо Нагірного Карабаху немає жодної фрази, де ж вимога вірменської сторони щодо незалежності Нагірного Карабаху? Коли я їм пропонував автономію, вони не погодилися, стверджуючи, що Нагірний Карабах — це незалежна держава і що вони зобов’язані здобути незалежність від Азербайджану. Жодної фрази тут немає, Пашинян, що сталося, що сталося зі статусом? Статус пішов у пекло, згинув. І поки я буду президентом, не буде. І тому значення цього документа є вагомим». Практично тепер у Нагірному Карабасі, з огляду  на масову втечу останніми днями, навряд чи залишилося понад чверть довоєнного 150-тисячного вірменського населення. А з виходом вірменських військ із Арцаху його кількість ще скоротиться. Тож російським миротворцям буде майже нікого захищати. І з огляду на те, що в Шуші стоять азербайджанські війська, повернення вірмен до Карабаху видається малоймовірним.

І останнє. Який висновок з Другої Карабаської війни має зробити українська армія. Досі вона дещо більшою мірою, ніж російська, просунулася шляхом сприйняття передових західних військових цінностей, проте все ще залишається переважно клоном радянської армії. І навіть останнім часом робить очевидні кроки назад, про що свідчить закупівля Міноборони явно застарілих гаубиць «Дана» радянського калібру 152 мм замість гармат за стандартами НАТО. Тим часом, Україні слід негайно перебудовувати свої Збройні Сили за американським, ізраїльським і турецьким зразкам, що передбачає не тільки закупівлю відповідних озброєнь та бойової техніки, а й хоча й болісні для генералітету, проте необхідні реформи. Тільки тоді Україна дістане шанс в осяжному майбутньому повернути втрачені території.