Білоруська нація – найбільше відкриття 2020 року

Кому, як не нам зрозуміти почуття протестувальників?

Думаю, не помилюсь, коли скажу, що попри усі бурхливі події високосного 2020, навіть епідемію Covid-19, все ж найбільшим відкриттям року для притомних українців стала Білорусь, яка пережила вже 50 днів протестів. Притомними називаю тих, чиї зацікавленості, співчуття та небайдужість піднімаються вище ковбаси у власному холодильнику та бряжчання у кишені. Як каже соціологія, сьогодні таких в Україні 45% від дорослого населення. Це люди, які підтримують білоруські протести проти диктатора на прізвище Лукашенко.

Ніхто, мабуть, не очікував насправді від пострадянського мирного колгоспу «Червона синька», який так ретельно утримував в якості заповідника совка «бацька Лукашенка», що одномоментно його населення (принаймні, більшість його) перетвориться на політичну білоруську націю, та ще й зі стійким, вольовим характером. І ця реальність викликає виправдані заздрощі, наприклад, у такого відомого російського опозиціонера і публіциста, яким є В. Шендерович.

Події в Білорусі можуть ще невідомо чим закінчитися, але за будь яких обставин вони вже вписані в історію принаймні пострадянського простору як видатна подія сучасності і явище, достойне вивчення.

Можливо в результаті це буде найпоказовіший приклад в історії європейських революцій успішного мирного вирішення конфлікту між владою і народом. На думку більшості політичних оглядачів, такий результат малоймовірний, але ж хто передбачав, що протести, які не мають чітко визначених лідерів, не кажучи вже про політичні партії та ідеологічне забезпечення, триватимуть так довго і так мирно з боку мітингувальників?

Для українців сьогодні особливо цінними є спілкування із безпосередніми учасниками протестів та підтримка цих людей. Про важливість відчувати готовність допомогти саме з боку українців, найближчих сусідів, доводиться увесь час чути від білоруських колег і друзів. Їм зараз дуже непросто. Білоруська міліція «бере на контроль» кожного, хто виходить на протести. Затримує після акцій вже під власним будинком,чи з’являється у квартирі. Люди зникають. Нагнітається атмосфера страху. Йдуть постійні залякування з погрозами щодо рідних. Особливо тяжко, коли це стосується дітей. Перша такий тиск відчула на собі С.Тихановська.

Мій знайомий з Білорусі, листи якого я цитувала в минулих статтях, повідомляє, що його регулярно відвозять у відділок, ще не б’ють, але постійно проводять «профілактичні» бесіди, які можуть тягнутись годинами. Наполегливо пропонують звільнитись з роботи за власним бажанням, погрожуючи, що все одно звільнять врешті-решт «за статтею». При відмові задовольнити цю вимогу, починається міліцейський пресинг по усіх напрямках: від вторгнення у життя сім’ї, прихід до квартири і на робоче місце, тиск через сусідів та рідню. Є й комічні моменти, коли самі міліціянти кажуть учасникам протестів, що з ними приємно мати справу, бо вони люди інтелігентні, виховані — «культурні, не те, що оті покидьки, з якими нам доводилось мати справу до цих подій».

У країні діє нині сталінська «п’ятихвилинка», коли запізнення на 5 хвилин тягнуло за собою серйозне покарання аж до тюрми та таборів. У Білорусі ще немає таких крайнощів, людей «лише» звільняють з роботи за статтею, але хто знає, на що здатен загнаний у глухий кут біснуватий диктатор. У людей є передчуття громадянської війни. Такі почуття дуже сильно підігріває захоплене російськими пропагандонами телебачення.

Лукашенко з автоматом та його озброєні сини — це із серії російських технологій, які, на думку мого колеги, в Білорусі не спрацьовують, викликаючи сміх і презирство до диктатора-паяца. Самі білоруси пояснюють провал таких мілітарних меседжів різною ментальною природою народів, що теж вказує таки на окремішність білорусів і росіян. Вочевидь, Кремль це теж розуміє, тому, скоріше за все, піде на повзучу окупацію країни.

Атмосфера в Білорусі дуже тривожна, заряд оптимізму можна отримати лише відчуваючи підтримку на акціях протесту. І чим масовіші ці акції, тим впевнішою стає людина, відчуваючи плече однодумців. Тому і така важлива для білоруських протестувальників будь яка підтримка від людей з інших країн. Особливо таких близьких, як Україна.

Зараз опозиціонерів намагаються «вичавити» за межі держави.

З іншого боку, змінився тон розмов чиновників. Виявляється, вони під натиском протестів швидко навчилися розмовляти з людьми ввічливо, по-людськи, без пихатості. Формально навіть почали визнавати право на різні думки, але до тієї міри, доки люди, мовляв, не наважуються порушувати закон. А між тим чимало діючих законів у Білорусі не відповідають елементарним вимогам демократії та напряму порушують права людини.

Такі реалії білоруського сьогодення. Не важко пригадати, які тривожні дні переживали українці під час своєї Революції гідності. Почуття незахищеності, непевності, страху насправді зникало у багатьох лише на Майданах. Кому ж, як не нам зрозуміти почуття протестувальників із Білорусі?

Будемо сподіватись, що білоруська революція таки переможе. Наше ж завдання, як на мене, — підтримувати сябрів у їхньому прагненні свободи і справедливості.