Про особливості мандата UNOPS

За 27 річну кар’єру в ООНівських структурах Віталій Ваншельбойм став першим українцем, який обійняв посаду помічника Генерального секретаря ООН і заступника виконавчого директора агенції ООН-UNOPS. А потрапив він до цієї сфери випадково, побачивши 1992 року оголошення в газеті про те, що до нового офісу ООН в Києві набирають працівників. І в результаті конкурсу з 400 осіб Віталій Ваншельбойм виявився одним із двох українців, яких у листопаді 1992 року взяли на цю роботу, зокрема на посаду радника з економічних питань. Плюсом, за його словами, стало те, що він міг розмовляти трьома мовами: англійською, французкою та іспанською.

За чотири роки роботи пан Ваншельбойм мав три підвищення по службі і останній рік обіймав посаду заступника глави місії ООН в Україні.

А 1997 року, залишаючись працівником ООН, він уклав контракт в ОБСЄ, де пропрацював чотири роки в Боснії на посаді заступника директора з ресурсів.

«МИ ПОЧАЛИ АВТОМАТИЗУВАТИ ВСІ ООНівські ПРОЦЕСИ І В РЕЗУЛЬТАТІ ЗМОГЛИ ЗМЕНШИТИ КІЛЬКІСТЬ ПЕРСОНАЛУ Й ВИТРАТИ НА 30%»

2001 року пан Ваншельбойм повернувся до ООНівської системи — ПРООН, очоливши створений у Копенгагені новий центр, який опікувався людськими ресурсами і сервісними центрами по всьому світу.

«Ми зробили систему добору персоналу, молодих перспективних  працівників з метою найкращих з них узяти на роботу до ООНівських структур. Окрім того, ми почали автоматизувати всі ООНівські процеси і в результаті змогли зменшити кількість персоналу й витрати на 30%», — пояснив він.

Після Копенгагена пана Ваншельбойма взяли на чергове підвищення до Нью-Йорка до ПРООН на посаду директора з адміністрації та безпеки.

«Тоді влітку 2003 року «Аль-Каїда» вчинила перший теракт, висадивши в повітря  ООНівську будівлю в Багдаді, і тому, пояснив він, виникли серйозні питання щодо безпеки працівників ООН по всьому світу. Тоді загинуло понад 20 осіб, зокрема, мій дуже гарний друг данець після цього вибуху став інвалідом. Одним із напрямів моєї діяльності стало гарантування безпеки, зменшення загрози плюс адміністрація — усе, що пов’язане з ресурсами і витратами — частково схоже на те, що я робив раніше, проте у трохи більших обсягах».

«ВРАХОВУЮЧИ МІЙ ПОПЕРЕДНІЙ ДОСВІД В ІНШИХ СТРУКТУРАХ, МЕНЕ КИНУЛИ НА ЦЕЙ НАПРЯМОК, АБИ СПРОБУВАТИ ВРЯТУВАТИ ОРГАНІЗАЦІЮ, ЯКА ВІДПОВІДАЛА ЗА ПРОЕКТНИЙ МЕНДЖМЕНТ»

2006 року пан Ваншельбойм перейшов до іншої ООНівської структури UNOPS — створеної 1995 року, яка перебувала у скрутній фінансовій ситуації. «Враховуючи мій попередній досвід в інших структурах, пояснив він, мене кинули на цей напрямок, аби спробувати врятувати організацію, яка відповідала за проектний менджмент. У принципі, тоді її мали намір закрити, оскільки вона стала нерентабельною. Їй залишалися максимум три місяці життя. Це була єдина в ООНівській системі організація, яка діяла за принципом самоокупності».

За його словами, приблизно за два роки організацію вдалося врятувати, спочатку вивести на нуль, потім повернути великі борги, і після 2007 року UNOPS отримує великі прибутки, що допомогло їй створити великі фінансові резерви.

«Замість того, — продовжив він, — аби гроші просто зберігати в банку і заробляти якісь відсотки, ми вирішили трішки змінити наші методи роботи. І до трьох так званих мандатних секторів, які нам надала ГА ООН — проектний менеджмент, великомасштабні закупівлі та інфраструктура і будівництво — ми ще додали інвестиційний.

— І як усе це працює з інвестиціями?

— Ми можемо брати великі проекти на мільярди — десятки мільярдів доларів. Ми знаходимо організації, які готові здійснювати таке фінансування, і стаємо буфером між урядом та приватним сектором у різних країнах.

Ми залучаємо дуже серйозні інвестиції і потім займаємося частково самі імплементацією цих проектів. Річ у тім, що нам довіряє як приватний сектор, так і держава, і до того ж жителі цих країн. Наш мандат усім дуже подобається, він не політичний, ми не приходимо, наприклад, до Бангладеш і кажемо: вам треба зробити те, те  й те. Ми знаємо, чого вони хочуть, і ми допомагаємо втілити в життя те, що їм потрібно.

Ми можемо працювати будь з ким, зокрема і з дуже неприємними здебільшого партнерами. Ми працюємо в Афганістані, Іраку, Сирії, Сомалі і виживаємо попри те, що працюємо в регіонах, які покриті повністю Талібаном, ХАМАС, Хізбалла. Нас усі не люблять, але терплять, оскільки їхні жителі не дадуть їм нас викинути.

— А де ваша організація UNOPS бере кошти?

— Кошти ми беремо з проектів, на які надають країни, де ми працюємо. Це характерніше для країн Латинської Америки, де держави здійснюють фінансування. В інших країнах ми працюємо з донорами: USAID, JAICA та багатьма іншими чи з різними банками. І новий напрямок інвестицій — це приватний сектор, який дає гроші.

«ЗАЗВИЧАЙ НАС ПРОСЯТЬ ДОПОМОГТИ З ТАКИМИ ПРОЕКТАМИ, ЯКІ З ТІЄЇ ЧИ ТІЄЇ ПРИЧИНИ НІХТО НЕ МОЖЕ РЕАЛІЗУВАТИ»

— А тепер розкажіть, які завдання ставить UNOPS в Україні?

— Мета й завдання у нас полягають у тому, аби працювати дуже тісно з урядом, який ставить цілі в межах ООНівської стратегії.

Зазвичай нас просять допомогти з такими проектами, які з тієї чи тієї причини ніхто не може реалізувати.

Спочатку питання стояло, аби ми допомогли на сході України. Ми готові були це робити, але, так би мовити, політичної волі на той час не було. Йдеться про 2016 — початок 2017 року. Зараз ці питання переглядаються. Якщо буде зацікавленість, аби ми допомогли, а ми багато чого можемо робити, знову ж таки тому, що ми не політичний актор, який двом сторонам конфлікту каже, чим їм треба займатися. Обидві сторони нам довіряють, оскільки вони знають, що ми прийдемо, побудуємо й підемо.

Це один із наших сильних моментів, які дуже важко повторити. Ми можемо будувати будь-що, можемо робити закупівлі, чим ми займалися останні кілька років. І ми можемо робити дуже складні й відчутні проекти. 

— А після зміни влади в Україні щось намічається, чи є інтерес з її боку?

— Ми лише розпочинаємо діалог. Як ви розумієте, останні кілька місяців не було з ким говорити. І питання про призначення лише стало на порядок денний. І плюс — парламентські вибори відбулися буквально кілька тижнів тому. Ми, звісно, вже відкриті до перемовин, але реально, гадаю,  це розпочнеться лише з вересня. Якщо уряд визнає за потрібне, забажає говорити, то ми готові.

«НАШ НАЙБІЛЬШИЙ ПРОЕКТ «ПРАВО-ПОЛІЦІЯ», НА РЕАЛІЗАЦІЮ ЯКОГО ЄС НАДАВ 36 МЛН ЄВРО, ПОВ’ЯЗАНИЙ З ПІДТРИМКОЮ РЕФОРМ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ»

— Чи можете назвати проекти, які вам вдалося реалізувати в Україні?

— Наш найбільший проект «Право-Поліція», на реалізацію якого Європейський Союз надав 36 млн євро, пов’язаний з підтримкою реформ правоохоронних органів. Тут ідеться про кілька моментів. Розробку і впровадження систем професійного навчання персоналу, передачу високих технологій та міжнародного досвіду, закупівлю сучасного обладнання, зокрема складних інформаційних систем, спеціалізованого транспорту і лабораторій, допомогу у впровадженні нових  підходів та методів роботи правоохоронців відповідно до найвищих міжнародних стандартів.

На початковому етапі ми завдяки фінансуванню ЄС здійснили ремонт відділень  поліції у трьох регіонах країни, закупили автомобілі й захисне обмундирування для поліції.

Оскільки організація має величезний досвід і довгострокові контракти з провідними виробниками, ми можемо купити поліцейські машини дуже гарної якості за дуже великі кошти.  Але поліція сама визначає свої потреби і технічні вимоги.

Зокрема, ми показали українським правоохоронцям досвід поліції Швеції. У цій країні між поліцією і населенням побудовано дуже гарні взаємини.

— А не було пропозицій зробити поліцейські дільниці скляними — прозорими, як це зроблено в Грузії?

— Буквально днями до нас звернулися з проханням зробити нові громадські приймальні. Чи будуть вони скляними, не знаю (сміється).

«ЗА ЗАОЩАДЖЕНІ КОШТИ МИ ПРИДБАЛИ БІЛЬШЕ ЦИХ «ПАКЕТІВ ДЛЯ ДІТЕЙ», НІЖ ПЕРЕДБАЧАЛОСЯ»

— А як вам вдалося вийти в Україні на проект «Пакети для дітей»?

— Так, у нас був дещо незвичайний проект, оскільки ми таким ніде не займаємося. Але враховуючи, що ми маємо дуже великий досвід із закупівель, то ми знаємо, як організувати тендери, як привести більше потенційних партнерів, які займаються закупівлями. Водночас, наше завдання — організувати тендери і допомогти з дистриб’юторською мережею. Тобто наше головне завдання, зробити це так, щоб більше фірм брало участь у  тендері  і щоб ми максимізували співвідношення ціна-якість. До речі, українська фірма виграла цей тендер.

Понад рік тому до нас звернувся офіс прем’єр-міністра, якому треба було реалізувати проект в дуже стислий термін. І в його офісі дійшли висновку, що ніхто, крім нас, такий тендер не зможе організувати за таких умов. До того ж не просто його організувати і поставити галочку, все має робитися за міжнародними правилами і з дотриманням усіх принципів, аби ніхто потім не сказав, що в вас є якась улюблена фірма і через неї все можна провести. Нам у цьому плані довіряють, оскільки ми повністю прозорі і в нас таких інтересів немає.

Наскільки мені відомо, нам вдалося ціни значно зменшити за минулий рік. За заощаджені кошти ми придбали більше цих «пакетів для дітей», ніж передбачалося.

«МИ НЕ ПРОСТО ПРИНОСИМО НОВІ ТЕХНОЛОГІЇ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ЗДЕШЕВИТИ І ПРИСКОРИТИ БУДІВНИЦТВО Й ПОЛІПШИТИ ЯКІСТЬ, МИ ЩЕ Й СТВОРЮЄМО ІПОТЕЧНУ СИСТЕМУ»

— А ще які ідеї ви маєте, аби здійснити тут, в Україні?

— Що було б дуже цікаво, але я не знаю, наскільки це реально, хотілося б розглянути залучення інвестицій. Аби Україна зробила різкий стрибок, ривок і наблизитися до таких країн, як, скажімо, Польща, яка 25 років тому приблизно була на такому ж рівні розвитку, але для цього потрібні дуже значні кошти. І ці кошти реально лише можуть прийти з приватного сектору. Але в України зараз кредитний рейтинг нижчий, аніж інвестиційний. Більшість приватних фірм, готових великі кошти вкладати в інфраструктуру, сюди не прийдуть, тому що бояться цих ризиків.

Але якщо ми в цьому беремо участь, то, в принципі, ці ризики значно зменшуються. Так склалося, що в низці країн — а ми почали з Африки — зараз перейшли до великих країн Південно-Східної Азії, до Індії, Пакистану та інших, ми підписали дуже великі проекти з будівництва житла для населення. Ми маємо доступ до дуже прогресивних найкращих у світі на сьогодні технологій, які дають змогу на 30—50% прискорити будівництво і настільки ж зменшити вартість.

Суть у тім, що ми не просимо, аби уряд надав нам кошти і ми на ці кошти щось побудували, оскільки із зрозумілих причин є багато обмежень, як держбюджет може використовуватися в Україні. Усе, що нам потрібно для будівництва, — це земля. Наші договори з Індією і Пакистаном та іншими полягають ось у чому: вони нам надають землю, ми залучаємо фінансування, будуємо і потім продаємо безпосередньо людям, які цих квартир або будинків потребують. І ми це робимо так, що 80—90% населення у змозі ці помешкання купити. Ми не просто приносимо нові технології, які допомагають здешевити і прискорити будівництво і поліпшити якість, ми ще й створюємо іпотечну систему. Ми надаємо кредити через банки, з якими маємо договори не на три-п’ять років, а на 15—30 років. Люди платять 100—150 доларів на місяць і стають власниками помешкань. Те, про що вони навіть мріяти не могли.

У Пакистані минулого тижня ми підписали договір на 25 млрд доларів на 500 тис. помешкань приблизно для 3 млн осіб. І під наш договір  президент і парламент змінили законодавство за два тижні, аби це можна було робити. Є велика зацікавленість держави розв’язати житлову проблему.

— А в нас обговорюється така ідея?

— Ні, ми ще не обговорювали, тому що навіть для нас це нова схема. Бо більшість таких контрактів ми підписали за останніх 6—9 місяців. Зараз у нас лише з будівництва контрактів підписано на 43 млрд доларів у п’ятьох-шістьох країнах.

Другий напрямок для нас дуже важливий — це відновлювана енергетика: сонячна, вітряна і гідро. Там не такі великі суми, але все ж солідні. І якщо один об’єкт, то контракт зазвичай починається з 100 млн доларів і вище.

У нас є напрацювання в цих питаннях, а також доступ до серйозних фінансових ресурсів.

«МИ ДУЖЕ ТІСНО ПРАЦЮЄМО З МІСІЯМИ З ПІДТРИМАННЯ МИРУ, І 85% ПРОЕКТІВ З УСЬОГО СВІТУ З РОЗМІНУВАННЯ РОБИМО МИ»

— Ви, вочевидь, чули заклик Президента Зеленського до зарубіжних інвесторів взяти участь у конференції у вересні в Маріуполі. Ви маєте намір поїхати туди?

— Я, напевно, ні, але цілком імовірно, що хтось звідси поїде. І я на 100% переконаний, що ООНівську систему буде там представлено. Якщо нас захочуть там бачити, то, звичайно, поїду.

Ми дуже вибірково підходимо до конференцій, ми багато бачили, там багато говорять, але потім всі про це забувають.

До речі, ми дуже тісно працюємо з місіями з підтримання миру, і одне з питань, яке у нас дуже добре розроблене за останніх 20 років, — це розмінування. 85% проектів з усього світу з розмінування робимо ми.

— Як вам відомо, в Україні це велика проблема — гуманітарне розмінування. Чи готова ваша агенція долучитися до нього?

— Якщо буде політична воля, то ми готові. Саме питання розмінування тут дуже просте. Ми це робимо в Афганістані,  Судані, у всіх гарячих точках. У нас все відпрацьовано, і ми точно знаємо, скільки треба машин, скільки людей, скільки потрібно собак, які ці міни знайдуть. Обладнання придбати і завести легко. Потрібне політичне рішення.

— А що саме слід зробити з боку уряду для цього?

— Якщо уряд це захоче, він має передати таку пропозицію до Нью-Йорка — до ООНівської системи. Якщо там не буде жодних серйозних зауважень, ми просто розпочнемо проект. На нього знайдуться кошти у країн-донорів.

— Ви кажете, що UNOPS багато робить, а скільки людей в цій організації і, зокрема, в українському представництві?

— У Копенгагені, де наша штаб-квартира, працює приблизно 400 осіб. По всьому світу у 82—85 країнах — приблизно 11,5 тис. У нас офіси дуже різні. Від трьох осіб до шестисот.

А проєкти ми реалізуємо в 135 країнах. З одного офісу ми можемо реалізувати проекти у трьох і більше сусідніх країн. В Україні в структурі UNOPS працюють 50—60 осіб

«УКРАЇНА УПРОДОВЖ БАГАТЬОХ РОКІВ ДОСИТЬ НЕПОГАНО ВИКОРИСТОВУВАЛА ООНівську ТРИБУНУ»

— Наскільки важливою з погляду простого українця є участь України в структурах ООН? Інакше кажучи, що це дає нашій країні і пересічним громадянам?

— Тут є кілька моментів. По-перше, ООНівська система — це дуже важливий політичний інструмент.

Якщо в України є розбіжності з іншими країнами, то для того щоб їх ефективно розв’язати, попри всі існуючі недоліки ООНівської системи, іншого механізму немає. Усе це виноситься на Раду Безпеки ООН, там засуджується. Там є п’ять постійних членів, десять тимчасових. Це дуже важливий механізм. Без цього було б набагато складніше. Просто не було б з ким говорити і треба було б говорити з окремими країнами. США, ЄС, Японія, але форуму такого просто не було б, де ці питання можна було б реально обговорити і де кожна країна на свою вимогу може зробити заяву, поставити питання на порядок денний для розгляду. Це дуже важливий момент. Хоча ООНівська система завжди намагається зайняти нейтральну позицію, все ж у певні моменти, коли порушуються права людини або є якийсь військовий конфлікт — це дуже важливо.

Можна знайти союзників і з їхньою допомогою спробувати якісь рішення втілити в життя. У принципі, Україна упродовж багатьох років досить непогано використовувала цю ООНівську трибуну.

Але наша специфіка як UNOPS полягає в тому, що ми за своїм мандатом стоїмо поза політикою, але ми можемо допомагати здійснювати проекти, зокрема і дуже складні, як я вже згадував, у деяких країнах є такі регіони, куди, крім нас, ніхто інший зайти не може.

Другий момент полягає ось у чому. Ми працюємо як приватний сектор і з дуже низькими накладними витратами. Якщо в якийсь момент в уряду виникне зацікавленість у тих-таки закупівлях для немовлят. Коли ми відкривали офіс на початку 2016 року, нікому не спадало на думку, що через півтора року ми візьмемося за такий проект.

В уряду виникла потреба, вони до нас прийшли і запропонували взяти участь у цьому проекті. Ми завжди готові вислухати і якщо можемо, то скажемо: так. Бувають моменти, коли до нас звертаються, а ми відповідаємо: це краще не до нас.