Ще одна шпаринка до Європи, та все одно ще не двері

Ще одна шпаринка до Європи, та все одно ще не двері Віктор ЗАМ'ЯТІН, "День"

1 березня, як оголосило МЗС України, нарешті набуде чинності договір про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом. Таким чином, завершиться майже чотирирічна епопея ратифікації цього документа європейськими країнами (його було підписано ще президентом Кравчуком у червні 1994 року на острові Корфу) та, можливо, відносини між Києвом та Євросоюзом вийдуть на якісно новий рівень.

Новина аж ніяк не означає, що Європа таким чином визнала Україну своєю частиною. Сам собою договір є не більше ніж політичною декларацією, яких можна налічити сотні. Проте навіть за таких умов країни ЄС ставилися до нього не без скептицизму - особливо ті з них, що в загальному розвитку трохи недотягують до Німеччини чи Франції. Бо вони не без підстав побоюються скорочення фінансування власних програм із бюджету ЄС через прийом нових членів і розгортання партнерства з іншими країнами.

Договір про партнерство з ЄС не дає Україні ні сподівань на членство в Союзі, бодай за кільканадцять років, ні хоча б обіцянок встановити для неї поблажливий торговельний режим, ні якихось реальних політичних дивідендів. Про все це треба наполегливо домовлятися, переконуючи нових партнерів, що саме так має бути. Проте документ фактично відкриває дорогу до всього цього. Навряд чи можна сказати, що Україна зовсім байдужа Європі - адже ЄС сам та разом із США ухвалив, зокрема, кілька заяв на підтримку України. Але головним для ЄС партнером у Східній Європі ще довго залишатиметься Росія - як завдяки історичній звичці, так і через багатовекторність української зовнішньої політики, а вірніше, через повну безпорадність нинішньої української влади щодо виконання своєї начебто проголошеної стратегічної мети - європейської інтеграції держави. Темпи економічних, соціальних, правових перетворень, лицемірство політиків, неповага до законів, розквіт корупції, правила гри, які щодня змінюються, - все це розчаровує будь-кого, хто мав нещастя зацікавитися Україною та в чомусь їй допомогти. Практично всі запрошені до переговорів про вступ до ЄС країни експортують у держави Союзу чи не половину власної продукції. Україна ж і не збиралася цього добиватися. І ніби чекає, що все станеться саме собою.

Захід поки що, здається, щиро бажає нам благополуччя та процвітання. Але досягнутого нашими власними силами. І до того ж перед очима українських політиків завжди мав би бути приклад Туреччини, члена НАТО. Внутрішня ситуація в цій країні дещо краща за українську, але через дуже схожі на наші проблеми в ЄС її не кличуть.