Розповсюдження ядерної зброї, мабуть, уже не зупинити

Українська жертва виявилася марною Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ, «День» Учора пакистанський прем’єр-міністр Наваз Шариф заявив у інтерв’ю японській газеті, що його країна готова укласти з Індією угоду про взаємну відмову від застосування ядерної зброї. Це стало відповіддю на виголошений напередодні заклик Делі розробити і підписати такий пакт.

У даному випадку збіглися інтереси двох заклятих ворогів, кожен із яких претендує на роль регіональної супердержави в Південній Азії. Адже й Делі, й Ісламабад зацікавлені в тому, аби після проведених обома країнами ядерних випробувань якось заспокоїти стурбовану світову громадську думку, переконати людство, що «нічого страшного не сталося».

Насправді ж індійські, а за ними пакистанські ядерні випробування знаменували собою нову, і не найкращу, сторінку в історії людства. Боротьбу за нерозповсюдження ядерної зброї, що протягом кількох десятиріч вела світова спільнота, можна вважати програною. І Індія, і Пакистан де-факто стали ядерними державами — не просто країнами, що мають ядерну зброю, а потугами, що претендують на особливу роль у вирішенні долі світу. І, мабуть, Сполученим Штатам та їхнім союзникам із Лондона й Токіо не вдасться знову загнати до пляшки цього джина. Адже ані Росія, ані Китай, ані Євросоюз не підтримали по-справжньому жорстких санкцій.

А рівень розвитку демократії та «стримуючих центрів» у політичному житті цих країн виглядає катастрофічно недостатнім, аби визнати за ними моральне право на страшну зброю. У «найбільш населеній у світі демократичній країні», як люблять називати свою державу індійські керівники, ще й досі значна частина населення живе у злиднях, не переборено до кінця середньовічну кастову систему, а релігійні та політичні суперечки повсякденно приводять до вбивств. Пакистан — країна, де армія має в руках реальну владу, а уряд — практично безсилий. Радість, із якою широкі верстви населення в обох нових «великих державах» сприйняли звістки про «свої» ядерні випробування, свідчить лише про загальнонаціональний комплекс неповноцінності, який не може, на жаль, не впливати й на місцеві політичні еліти.

Україна, яка нещодавно «добровільно» (а якщо бути цілком відвертими, то під шаленим тиском із боку як Заходу, так і Росії) позбулася третього за величиною ядерного арсеналу в світі, у цій ситуації однозначно програє.

За логікою розвитку подій Індія і Пакистан тепер можуть, як ядерні держави, претендувати на місця і в Раді безпеки ООН. А за ними спробувати легалізувати свій ядерний статус можуть і Іран, і Ірак, і Ізраїль. Ядерний клуб із елітарного перетворюється на масовий.