На Київ знову натисли...

Віктор ЗАМ’ЯТІН, міжнародний оглядач «Дня» За черговою нерадісною новиною — пакистанськими ядерними випробуваннями — майже непомітно розпочався період чергового охолодження між Москвою та Києвом. У що це може вилитися і кому чим загрожувати — схоже, ніхто ще не задумувався.

Два найбільших гравці на пострадянській сцені — Україна та Росія — не можуть дійти згоди по відразу кількох питаннях — це в черговий раз проявилося під час візиту до Києва міністра закордонних справ Росії Євгена Примакова. Тобто Москва, як і раніше, як, мабуть, і личить стратегічному партнерові, фактично вимагає від Києва у всьому погоджуватися на її умови — засудити розширення НАТО, яке Київ, за словами Бориса Тарасюка, «вітає», відмовитися від визначення кордонів на морі та негайно ратифікувати договір про «нульовий варіант» без передумов. Це — лише те, що широко відомо.

Політика тиску, либонь, означає, що в Москві зовсім не впевнені в «слухняності» чи то Леоніда Кучми, чи то будь-якого іншого президента України. Власне, це вже було — п’ять років тому Росія вела довгі й, здавалося, безперспективні переговори про виведення своїх військ із балтійських республік. Справа тоді вирішилася блискавично після того, як свої важелі увімкнули президент та конгрес США.

У випадку України в неї плюс — Верховна Рада ратифікувала договір про дружбу з Росією, тоді як російська Дума відмовляється, наполягаючи на тому, що це не відповідає російським інтересам. У близьких до української дипломатії колах поки що зберігається спокій — мовляв, в угодах про розподіл Чорноморського флоту, які Кучма передає на ратифікацію до Верховної Ради, нічого не сказано про неможливість зменшення терміну оренди баз та інфраструктури Росією. Та й політика тиску себе вже вичерпала — усі розуміють, що то щось на кшталт психічної атаки.

Проте факт залишається фактом. Москва тисне на Київ, відмовляючись виконувати власні зобов’язання, не лише через ностальгію за часами, коли Кремль вирішував геть усе на шостій частині земної кулі, а й через те, що Україна об’єктивно є слабшою і політично, й економічно. Не Україна,а Росія наполягла, щоб її голос враховувася при будь-яких змінах ситуації в Європі. Саме Росія домоглася відкриття європейських ринків для свого текстилю. Не Україна, а Росія проводить фактичну диверсифікацію джерел постачання енергоносіями. Не Україну, а Росію рятують від фінансової кризи Міжнародний валютний фонд та західні лідери.

Отже, важелів для впливу на Київ у Москви скільки завгодно, і їхня кількість з роками не зменшується. Чому — це вже інше питання, що, як кажуть у МЗС, до зовнішньої політики відношення не має.

Отже, реальних альтернатив в України всього дві: або, вирішивши свої проблеми — не без західної допомоги, для чого знадобиться дипломатичний досвід Тарасюка — інтегруватися до Європи так глибоко, як це можливо в принципі. Або, продовжуючи магічні заклинання про необхідність реформ та інвестицій, скотитися до рівня однієї з російських губерній.