МЕНЮ

Життєрятувальний прорив

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ, Вікторія ЯСНОПОЛЬСЬКА
5 грудня, 2018 - 11:13
При інституті Амосова була створена найпотужніша в усьому тодішньому СРСР служба переливання крові

Так збіглося, й це є вельми символічним, що нинішній 2018 рік відзначений іще одним чудовим ювілеєм, безпосередньо пов’язаним з ім’ям великого хірурга. А саме: у травні цього року виповнилося рівно 60 років з дня застування Національного інституту серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова.   Дітище і геніальне творіння Миколи Михайловича, гордість і безперечне надбання України...

Нам, авторам цих рядків, випала велика честь створити книжку «СЕРЦЕ ОЧИМА ХІРУРГІВ. Інститут імені М.М. Амосова крізь десятиліття»  про становлення й розвиток НІССХ, або, як його називають у народі, Інституту Амосова. Під час однієї з перших зустрічей з його нинішнім директором, академіком НАМН України, титульним автором нашої майбутньої книжки Василем Лазоришинцем ми визначилися з форматом видання, що втілився у серію новел-спогадів провідних кардіохірургів (причому різних поколінь) про свої непрості шукання й чудові перемоги в цій легендарній обителі порятунку людських сердець.

Одним із перших таких «героїв» став Анатолій Кріштоф — трансфузіолог, заслужений лікар України, кавалер медалі імені М.І. Пирогова Всесоюзного товариства Червоного Хреста й Червоного півмісяця, організатор служби крові в НІССХ імені М.М. Амосова (1969). Саме він разом з Миколою Михайловичем створили, причому в максимально короткі терміни, найпотужнішу службу переливання крові в усьому тодішньому СРСР. Анатолій Кріштоф поділився з нами унікальними подробицями цього воістину життєрятувального прориву, що дозволив українській кардіохірургії піднятися на якісно новий рівень. Для нас як журналістів надзвичайно цінним було те, що почуте й записане з перших вуст до цього практично ніде не було опубліковано. Перед нами сяяла ще одна грань генія Амосова.

— Одразу зазначу, що до клініки Амосова я прийшов не одразу зі студентської лави, — згадує Анатолій Миколайович. — Перш ніж сюди потрапити набув деякого досвіду роботи хірургом у досить великій лікарні Донецької залізниці. Місяці зо два навіть виконував обов’язки завідувача хірургічного відділення міста Артемівськ.

До Києва приїхав 1963-го. Потрапив на прийом до Миколи Михайловича. Після недовгої бесіди він мені сказав: «Добре. Ідіть до Сидаренко (заступник М.М. Амосова. — Авт.) і скажіть про мою згоду на ваше зарахування». І вже навздогін попередив: «Тільки називайте її, будь ласка, Лєна, а не Єлєна...»

За словами нашого співбесідника, Інституту серцево-судинної хірургії як такого тоді ще не існувало. Була спеціалізована клініка хірургії серця, що була, по суті, структурним підрозділом Київського НДІ туберкульозу та грудної хірургії під керівництвом Олександра Самойловича Мамолата.

Хірурга Кріштофа взяли на посаду (тоді була така) наукового співробітника-лікаря відділу вроджених вад, яким завідував легендарний Яків Абрамович Бендет, один із засновників української кардіології й кардіохірургії. Поступово молодий лікар освоював специфіку серцевої хірургії, почав робити закриті: Баталлів проток, мітральні стенози та інші. Асистував на операціях з АІК, зокрема й Амосову.

«Я якось одразу взяв дуже високий темп, — усміхнувся Анатолій Миколайович, — і трохи не розрахував сили. Здоров’я дещо підкосилося, довелося лягти до лікарні, де я провів майже півтора місяці. Після виписки одразу поїхав до клініки, хоча був іще, скажімо так, не в найкращій формі. Побачивши мій стан, Микола Михайлович зауважив, що стояти в операційній мені ще буде важкувато, й запропонував зайнятися підготовкою й навчанням молодих лікарів. Звісно, я погодився...»

До кінця 1969-го за кількістю заготовлюваної крові Інститут мав уже 600 донорів. Надані кошти були освоєні в повному обсязі на придбання сучасної апаратури і для ВПК, і для операційної, витратних матеріалів. Словом, купили все те, чого не було й чого гостро потребували. «Друге дихання» відкрилося ніби одразу. У результаті вийшли на рівень, коли, по суті, самостійне відділення переливання крові в окремо взятому Інституті стало, по суті, самостійною станцією переливання спочатку третьої, а потім другої категорії

Крім того, доктор Кріштоф, звичайно, регулярно був присутній на традиційних п’ятихвилинках на початку робочого дня, під час яких розроблявся план оперативних втручань, визначалася черговість операції хворих. Але вся ця стратегія з тактикою миттєво начисто рушилися, коли до кабінету заходила «наша чудова» Мілодора Кирилівна, яка відповідала за «кровопостачання». Вона повідомляла, що сьогодні привезла з міської станції крові лише таку-то групу.  Наставало гнітюче мовчання. Це означало, що всі тільки що намічені операції скасовуються й ми вимушені брати хворого, для якого підходить привезена кров. Хірурги зітхали, розводили руками, але нічого вдіяти не могли.

Так тривало деякий час, поки одного чудового дня Кріштофа викликав до себе Микола Михайлович і сказав: «Толю, зроби так, щоб забір крові був у нас. Щоб тут ми були незалежні...» Спершу Анатолій Миколайович грунтовно ознайомився з теоретичним боком питання, занурився в керівництво з патофізіології і трансфузіології (вчення про переливання крові. — Авт.). Після чого негайно взявся до роботи. У результаті вже через три тижні забір крові відбувався просто в клініці. Це був 1969 рік.

Коли процес був більш-менш налагоджений, Анатолій Кріштоф звернувся до Миколи Амосова з проханням: мовляв, хочу знову оперувати. А той у відповідь у своєму дусі: «Послухай, хірургів у нас — хоч греблю гати. А хороших клінічних трансфузіологів -жодного. Займися цим. Не мені тобі пояснювати, наскільки це для нас важливо. Тим паче що у тебе досить добре виходить...»

Нас усіх оберігає випадок. І от буквально через кілька днів після цієї розмови, немов якийсь знак долі, з Москви, якій Україна тоді завжди й у всьому підкорялася, надійшов наказ МОЗ СССР під номером 65 про створення відділень переливання крові (ВПК) при лікувальних установах. А в Амосова таке ВПК, по суті, вже було!

Кріштоф уважно ознайомився з наказом, до якого був додаток щодо обсягів витрати крові при різних захворюваннях. До речі, такого лікарського фаху, як «серцево-судинна хірургія» в тому переліку ще не було — була «хірургія грудна». Наказ також вимагав забезпечити фінансування цих ВПК. Амосов відреагував на цю стратегічну для хірургії серця можливість миттєво: «Толю, займайся, підпишу всі необхідні папери!»

«Зважаючи на кількість ліжко-місць, — продовжує Анатолій Миколайович, — я порахував, скільки нам необхідно «сировини» і, відповідно, скільки це коштуватиме. Подав кошторис до Міністерства охорони здоров’я УРСР. Там настільки довго все перевіряли ще раз, що довелося самому поїхати до Москви, щоб там добитися ясності у питанні. У результаті на 1970 рік нам надали величезну й навіть небувалу на ті часи суму — 600 тисяч радянських карбованців.  Але ці гроші в певні терміни слід було освоїти, тобто витратити, інакше — заберуть назад. Для ВПК були також надані й штатні одиниці, я узяв на роботу перших співробітників. Це були, зокрема, Алла Лаврентіївна Фесенко і Неля Никонівна Остапенко, які, дай їм Боже здоров’я, працюють в Інституті й сьогодні...»

Не вдаючись до подробиць, скажімо, що до кінця 1969-го за кількістю заготовлюваної крові Інститут мав уже 600 донорів. Надані кошти були освоєні в повному обсязі на придбання сучасної апаратури і для ВПК, і для операційної, витратних матеріалів. Словом, купили все те, чого не було й чого гостро потребували. «Друге дихання» відкрилося ніби одразу.

У результаті вийшли на рівень, коли, по суті, самостійне відділення переливання крові в окремо взятому Інституті стало, по суті, самостійною станцією переливання спочатку третьої, а потім другої категорії.

«Тобто ми повністю вийшли з підпорядкування міській станції переливання крові, — з гордістю повідав нам Кріштоф. —  Звітували безпосередньо перед Інститутом переливання крові МОЗ УРСР. Працювали впевнено, стабільно, динамічно набирали темпи. Для цього було все необхідне для переходу на автономне забезпечення кров’ю. Зрештою вийшли на показник — 6 тонн крові на рік! За цією цифрою  — тисячі дарувальників крові!

За умови безвідплатної здачі крові у нас було 18 тисяч донорів. Це стало можливим передусім завдяки тісно налагодженій співпраці з районним відділенням Київського товариства Червоного Хреста. Я увійшов до складу міської донорської ради. Крім того, на той час вийшла знаменита книжка Миколи Михайловича «Думки й серце», яка принесла йому неймовірну популярність у народі.  Він почав виступати з лекціями на заводах, підприємствах, в установах Залізничного й Соломенського районів Києва, та й не тільки. На лекції Амосова приходили тисячі людей. Крім іншого, він говорив про те, що таке грудна хірургія, які операції виконуються в клініці, показував уже прооперованих хворих. Особливий акцент робився на колосальній важливості крові для врятування життів хворих, які страждають на серцеві недуги. Закликав приходити до нашого Інституту й поповнювати запаси крові. Таким чином, одночасно чудово вирішувалися два завдання: популяризація хірургії серця й донорства».

Вельми цікавим є й такий історичний факт. 1974 року в Києві в Палаці «Україна» відбувся Всесоюзний з’їзд хірургів, у межах якого була запланована зустріч з Амосовим у його клініці. Коли Микола Михайлович заявив вкритим сивиною маститим професорам з академіками, що клініка виконує 900 операцій на рік, ті лише іронічно гмикнули: мовляв, у нас навіть в обласній лікарні оперують не менше 2000. На що Амосов парирував: «Так, але для того, щоб провести наші операції, ми використовуємо дві тонни крові на рік». Усі завмерли: «Скільки?!» А потім, прийшовши до тями себе: «А де ви берете такий обсяг?» Микола Михайлович показує на Кріштофа: «А ось він нам усе забезпечує». Що там казати, приємно було поставити на місце деяких занадто недовірливих товаришів.

Одним словом, служба крові клініки Амосова була найпотужнішою в Союзі. Через деякий час Анатолію Кріштофу присвоїли звання Заслуженого лікаря. Він став третім у цьому статусі саме у сфері служби крові. Разом з Миколою Михайловичем був також удостоєний спеціальної винагороди радянського Червоного Хреста — медалі імені М.І. Пирогова. Тільки Кріштоф — у нагрудному її варіанті, а Амосов — у настільному.

Загалом службі крові Анатолій Миколайович Кріштф віддав 40 років життя, найплідніший її період. Коли «донорський» напрямок був відлагоджений і поставлений на потік, впритул зайнявся вивченням клінічної трансфузіології в повному обсязі, брав безпосередню участь у лікувальному процесі з використанням трансфузії. Доречно зауважити, що Інститут під керівництвом М.М. Амосова паралельно співпрацював з десятьма науковими інститутами Радянського Союзу, які також займалися питаннями трансфузиологии, зокрема з Центральним інститутом переливання крові, з Інститутом фізіології, сюди приїжджали фахівці з інститутів Вишнєвського, Петровського, Бураковського.

Крім того, Анатолій Кріштоф на правах нештатного співробітника читав лекції з клінічної трансфузіології в Київському інституті удосконалення лікарів.  Згадує, як 1972 року, коли вийшов наказ №222 щодо організації ВПК на Україні, якраз слухав лекції з трансфузіології в Ленінградському інституті удосконалення лікарів. І йому, як уже бувалому й досвідченому спецові, довелося розповідати, що і як слід робити для організації ВПК. Адже лише в Амосова служба крові мала клінічну базу. Повторимо: у жодній клініці Радянського Союзу подібного досвіду ще не було!

Невтомний дослідник Анатолій Кріштоф також зайнявся питаннями гемосорбції, детоксикації, поліпшенням властивостей консервованої крові, переходом на нові консерванти й розчини. Пильна увага приділялася проблемам здатності крові згущуватися. Організували навіть спеціальну лабораторію реології й мікроциркуляції, або, як ми її називали, сгортотології. Успішно виступав на всіх форумах з трансфузіології.

Анатолій Кріштоф заслужено пишається й тим, що став безпосереднім учасником процесу переходу клініки на нові принципи господарювання. На так званий госпрозрахунок, на який киян надихнув успішний приклад офтальмологічної клініки Святослава Федорова. Була проведена свого роду міні-реформа. Суть її полягала в переведенні оплати праці всього персоналу на чітко зумовлені, справедливіші принципи: замість ліжко-місць було запроваджено фінансування за успішно проведені операції. У результаті, окрім вищих зарплат, у людей з’явився й чіткий стимул до професійного вдосконалення. Думається, що такий принцип має бути врахований і в планованій реформі охорони здоров’я, про яку сьогодні так багато говорять.

...І хоча зараз Анатолій Миколайович, за віком та й за станом здоров’я, вже не є кадровим співробітником Інституту, все ж душею й усіма помислами завжди там, у клініці Амосова, якій віддав не один десяток років життя, з якою пов’язане професійне становлення, яка стала для нього по-справжньому рідною. А почав усе це неповторний Амосов!