МЕНЮ

Журналістика і... перенавчання суспільства

Підготували: Ольга ХАРЧЕНКО, Владислава ШЕВЧЕНКО, Валентин ТОРБА, «День», фото Руслана КАНЮКИ, «День»
7 грудня, 2018 - 10:40
«Екстракт» зустрічі Лариси Івшиної зі студентами Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова

Брак ініціативних людей, інертність — все ще одна з проблем українського суспільства, яку треба подолати, говорить головний редактор Лариса Івшина. Тому в «Дні» охоче відгукнулися на пропозицію факультету української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка НПУ ім. М. Драгоманова провести майстер-клас для майбутніх колег. Доцент, кандидат філологічних наук Олена Харитоненко не тільки зібрала групу зацікавлених молодих людей перших — третіх курсів, а й дала їм «домашнє завдання» — ознайомитися з Деревом проектів «Дня» (http://incognita.day.kiev.ua/books/derevo/), тож під час живого спілкування кожен міг поставити запитання про «гілочку» і «плоди», що «смакували» найбільше. І хоч не всі наважилися це зробити, проте 20 пар зацікавлених очей все одно засвідчили: розмова вийшла дуже змістовною. Про це Олена Харитоненко не тільки сказала після зустрічі, а й написала в матеріалі на сайті університету: «Ефективність навчання — і це ні для кого не секрет — напряму залежить від того, кого молода людина обирає собі за взірець життєвої та професійної поведінки. За 22 роки свого існування газета стала зразком якісної новітньої української журналістики, а редакція довела, що професіоналізм, принциповість, патріотизм, просвітництво — це не просто професіограма журналіста «з підручників», а цілком реальна і потрібна суспільству стратегія фахової діяльності представників «четвертої влади». Лариса Олексіївна розповіла студентам про те, що одне з найважливіших завдань української журналістики — допомогти українцям пізнати самих себе, свою історію, своїх достойників, вчитися не повторювати помилки, зроблені в минулому, відчувати себе єдиним народом. Наступний крок — відкривати очі світовій спільноті на культурні та інтелектуальні здобутки наших співвітчизників. Лариса Олексіївна розповіла студентам про те, що одне з найважливіших завдань української журналістики — допомогти українцям пізнати самих себе, свою історію, своїх достойників, вчитися не повторювати помилки, зроблені в минулому, відчувати себе єдиним народом. Наступний крок — відкривати очі світовій спільноті на культурні та інтелектуальні здобутки наших співвітчизників.... Загалом зустріч була інформаційно насиченою і разом із тим дуже теплою і невимушеною. Ми щиро вдячні редакції за вітання в день 4 грудня (день заснування вишу. — Ред.). Зичимо й «Дню» довголіття, творчої наснаги, однодумців серед читачів і колег, а їхньому «дереву проектів» — міцного коріння й високої крони».

Пропонуємо читачам «екстракт» майже двогодинної розмови.

«День» — ЦЕ ЗРАЗОК ЯКОСТІ ТА ІНТЕЛЕКТУ»

Олена ХАРИТОНЕНКО: — Я була ініціатором проведення цієї зустрічі. На мій погляд, молоді люди та студенти завжди повинні мати перед собою приклад. А газета «День», як визнано багатьма розумними, інтелігентними та гідними людьми, — це зразок якості, інтелекту та порядності. Дуже приємно, що видання існує і ми маємо доступ до нього. Ніхто не розповість вам краще про видання, про всі проекти, ніж його «батьки». Тому я з радістю відгукнулася на пропозицію приїхати в редакцію, щоб побачити місце, де все народжується. До того ж я часто кажу студентам, що одна справа — придумати видання та виробити певну концепцію. Насамперед концепція має бути життєздатною. Вона повинна існувати не один чи два місяці, а протягом багатьох років.

Лариса ІВШИНА: — Для журналіста головне — вміти виробляти ідеї, які цікаві людям. Тому сьогодні ми присвятимо свій час питанню, чим «День» відрізняється від усіх інших. Наше Дерево проектів говорить про кардинально інший концептуальний підхід «Дня» до медіа у нашій країні.

...Мені часто доводилося чути нарікання: «Чому вам не повчитися у деяких відомих людей робити комерційні проекти? Дивіться, як вони розкручуються, як їх багато». Для цього було достатньо піти і взяти російські гроші... Тодішня українська влада не дуже вірила в Україну. Звідси всі проблеми. У нас є прекрасна світлина «Чому Україна не в Євросоюзі?» з нашого фотоальбому. Важливий знімок для розуміння процесів. Це гран-прі 2002 року. Що на ньому?

ЧОМУ МИ НЕ В ЕВРОСОЮЗІ / МИХАЙЛО МАРКІВ

Люди сидять на трубі, а труба — це газ. Із російського боку одні сиділи, з українського — інші. А країна вся не рухалася, лише один песик біжить. Це один зі способів показати реальність. Саме через це ми робили фотоконкурси та альбоми. У 2018 році відбувся вже ХХ Фотоконкурс та масштабна фотовиставка в Українському домі.

Журналістика повинна була очолити процес перенавчання суспільства. Але вона виявилася не на висоті. Журналісти попливли за хвилею — обслуговувати політиків. А треба було прислухатися до вчителів у суспільстві.

Наша газета починалася у 1996 році. Планка була високою із самого початку. Ми одразу вирішили, що це буде газета для громадян та для вирощування громадян. Коли мене час від часу запитують, чи збираюся я на парламентські вибори, відповідаю, що бачу свою задачу в іншому, а саме: приготувати виборців. Без виборців не буде Черчилля. Я завжди кажу: якщо ви хочете Черчилля, ви маєте діяти, як британці. Нашому суспільству необхідна інтелектуальна «їжа» та журналістика, яка готова її дати нашому народові.

Дарина ШЕРСТЮК: — Газета «День» кілька разів оновлювала своє обличчя: то змінюються формати, то кольорове оформлення. Це потреба в тенденціях чи таким чином ви привертаєте аудиторію?

— Потреба залишатися стабільним і оновлюватися — гарна риса для всіх. Це чутливий індикатор сприйняття суспільства. Довгий час ми були класичною товстою газетою великого формату. Але ми прагнули бути великою газетою не лише за форматом, а насамперед за змістом. Я стежу за традиціями британського світу і дуже люблю їхнє поєднання консервативного уявлення і модернізму.

Але треба мати можливість для створення свободи слова в нашій країні. Передплатити газету чи купити книжку або відкласти гроші на продукти — на жаль, зараз дилема для багатьох людей. Необхідно враховувати, у якому світі ми робимо газету та журналістику. Формат від цього теж залежить.

Зараз багато говорять про «загибель» друкованої преси. На мій погляд, не можна прибирати друковану версію. Зокрема і тому, що «День» завдяки чудовій волонтерці Анні Домбровській розповсюджується на прифронтових територіях, куди ми приходимо разом із хлібом. Це та оцінка, якої може прагнути кожен, хто дбає про свою справу.

«ІСТОРИЧНА КРИВИЗНА ПОЧАЛАСЯ ДУЖЕ ДАВНО»

Олександра МАКСИМЕНКО: — Багато ваших книжок присвячені історичним подіям. Якби у вас була можливість змінити одну історичну подію, що б це було?

— Історична кривизна почалася дуже давно. Це пояснює, чому відбувається таке збудження суспільства на тлі отримання автокефалії. Народ відчуває, що це щит, на якому стояла Україна весь час. Це наша церква та Велика київська історія. Ми спостерігаємо поворот — ми возз’єднуємося зі своєю історією. Починаємо жити у гармонії з нею. Це лише початок, адже ми довгий час віддалялися від нашої історії.

У цьому винен не лише наш сусід, який цьому допомагав, а також був і київський вплив. Передусім це історія Андрія Боголюбського, в особі якого «перший росіянин», за висловом Василя Ключевського, з’явився на історичному тлі. Я хотіла би вирішити історію Каїна і Авеля в давньоруській історії. Боголюбський не просто так поїхав у Володимир і Суздаль, а потім зруйнував Київ. Він ще вивіз із Вишгорода головну українську святиню, яка наразі стала головною іконою сусідньої країни — Володимирською. Я б хотіла вирівняти цю кривизну. У передмові до книги «Ave...» я написала, що іноді люди вибирають злу волю замість відсутності волі. Очевидно, Київ тоді «просів» політично. І діяльні люди почали знаходити собі пристосування в інших світах, зокрема і в Московії...

Другий момент — це новітня історія, свідком якої я була. Це президентські вибори 1999 року. Ви не можете пам’ятати ці події. Але спілкуватися з ровесниками про ці події ще гірше, бо вони не хочуть згадувати їх, адже були на боці тих, хто є відповідальним за все, що відбулося потім.

Нещодавно Facebook нагадав про мій виступ у ніч президентських виборів 1999 року. Я називаю це Рубіконом, який ніхто не помітив. Тоді я говорила про безвідповідальну політичну еліту... Там були всі відомі нам представники медіа, але вони не хочуть це згадувати. А потрібно було б. Не тільки тому, що наш кандидат, який не переміг, мав конструктивну програму, важливу для країни. Вона називалася «Нова парадигма розвитку України». Елементи цієї програми досі не засвоєні нашою країною у більшості, лише в Дніпрі є приклади. Зокрема, ішлося про електронний уряд, соціополіси...

Відповідальність лежить не лише на політиках та виборцях, які бездумно голосували. А на журналістах також. Вражаючий приклад. У нас масово йшла російська попса у вигляді воєнізованих серіалів. Для них це — культові герої, для нас — убивчі. А зараз на голови дітей, чиї батьки дивилися ці серіали, буквально впав спецназ. Хіба немає української провини в тому, що все це отруювало простір? Хіба були протести проти цього? Хіба достатньо для громадян виходити один раз на десять років на Майдан? Але коли я читаю інтелектуальних людей, вони обходять стороною президентські вибори 1999 року.

...Я окреслила парадигму від Андрія Боголюбського, який реінкарнувався в багатьох представників нашої політичної тусовки. Це наслідки погано вивченої історії. Її треба вчити не для заліків. Треба розуміти сенси історії та порівнювати, що було в ті часи в інших країнах. Як вони вирішували ці проблеми? Тут ніяк без освічених людей, якісної журналістики, вимогливих читачів, розвинутого суспільства. Головне — щоб у вас був сформований смак. Мені здається, що це — вирішальне у всьому. У Виборі людей, книжок, газет, політиків...

«ЯКЩО ВАМ Є ЩО ДОНЕСТИ, ВИ ПОВИННІ СПІЛКУВАТИСЯ ВСІМА МОВАМИ»

Юлія ХІХЛО: — Розкажіть, будь ласка, про ваше ставлення до російської мови в засобах масової інформації. І чи не боїться газета «День» втратити цей відсоток російськомовних реципієнтів?

— У нас була особлива історія з російською мовою. «День» починався як українська газета, але я одразу захотіла, щоб видання було і російською мовою, тому що точно бачила: нам потрібно спілкуватися з російськомовними в Україні, але ще більше — експортувати. Я розумію ці страхи людей, які пишуть гнівні коментарі під російськомовними постами на газетному «Фейсбуці». Наша мова стільки років була в стані Попелюшки у злої Мачухи. І коли російська весь час «на бали їздила», то наша постійно «баняки чистила». І це відчуття образи, звичайно, нас не покидає. Але ж у нас може бути добра Королева, яка знає українську, російську, англійську, польську і поводиться у світі абсолютно по-королівськи? Що ж нам жахатися вічно?

Дійсно, ми через те мали і російську, і англійську версії газети. Зараз тимчасово ми припинили випуск англійського тижневика, сподіваємося, що налагодимо в наступному році. Ми робили англійську версію всі роки, і ще тоді казали: «Вся Україна вивчає англійську!» Знову-таки — для спілкування зі світом. Тому що якщо вам є що донести, ви повинні спілкуватися всіма мовами.

Наша програма у ставленні до російської мови ґрунтувалася ще й на тому, що я точно знала: така постановка питання, як у газеті «День», цікава думаючим людям Росії. Знову-таки — постійна поправка: це було ще до Майданів і війни. Але це принесло свої плоди в тому, що, наприклад, я була першим журналістом, якого запросили на чат-конференцію ще років десять тому в Росію. Я два тижні відповідала на їхні запитання. І таким чином побачила «температуру», зріз російського суспільства. Це був ресурс ИноСМИ:ру, правда, невдовзі редактора там зняли. Не знаю, чи мало це стосунок до нашої «революційної» розмови.

Лариса Івшина: Взяти відповідальність на себе — це означає не інертно чекати і думати, що виберемо когось і хай він нам дасть. Ні. Перші роки після відновлення незалежності були дуже фатально позначені тим спотворенням суспільства, яке виросло здебільшого вже без пам’яті про приватну власність, про індивідуальні свободи, про відповідальність, пов’язану з власністю. І після того, як обвалився Союз, народ ще раз «обідрали». Замість того, щоб «роздержавити» людей, дати їм власність, а з власністю — відповідальність. Тому причини всі — у викривленій формі власності

Ми весь час шукали діалогу з мислячим російським суспільством. Навіть обмінювалися шпальтами з російською газетою з матеріалами на тему «Яку Росію ми любимо». Там усі одразу сприйняли цю ідею з великим захопленням, але потім цей запал у них трохи спав, тому що ми написали: ми любимо Росію Чаадаєва, Герцена (до речі, ми були єдиною газетою, яка відзначала 200-річчя Герцена і присвятила йому круглий стіл), Росію Сахарова, раннього, ще табірного Солженіцина, Шаламова... Багатьох таких росіян, яких сама Росія не любить. Тому, звісно, це мало саме такий резонанс. А вони нам у відповідь робили матеріали, яку ж Україну вони люблять. І, звісно, вони люблять Україну не політичну. А Україну гарних дівчат, смачної їжі, гарних пісень і гарних краєвидів. Тобто чисто етнографічний підхід. Звісно, я одразу розуміла, що так і буде. Тому що до сьогодні (тільки тепер у декого прокидається трошки бачення) вони не знали Україну, не розуміли, не цікавилися нею.

А ми знали Росію і вивчали її, і я наполягала ще колись у Львові на тому, що потрібен Інститут Росії. Це було задовго до всіх драматичних подій. Нам необхідно було знати її глибше.

У нашій газеті був текст із назвою «Чим ми можемо допомогти Росії?» Ця постановка питання тоді виглядала взагалі шокуюче, і відомий політолог Лілія Шевцова говорила мені: «Лариса, с этим вопросом ты можешь обращаться в Москве только ко мне. И, может быть, еще кому-то в «Новой газете». Я вважаю: Україна може допомогти Росії тільки стати собою. Ми повинні стати собою, «Британією слов’янського світу», це місія України. А Росія повинна стати конфедерацією за принципом Сполучених Штатів. І забути про Київську Русь, про цю спадщину, яку вона рейдерськи захопила і яка їй на користь не пішла. Вони реально отруїлися нашою історією. Єдине, що їх це весь час спонукало — вони бачили в нас небажаного свідка. Вони вчинили злочин і думали, що вже нас закопали, особливо після 1933 року, а виявилося, що ми живі. Але ми були необачні: бо показали, як жертва, не посилившись, людині з маніакальними схильностями, що ми живі. До речі, я добре запам’ятала інтерв’ю, яке в нас було з лідером чеченської діаспори в Києві. Ще задовго до Майданів він говорив: «Будьте обережні з Росією». Розгромлена Чечня відчула на собі все. Тому потрібно було вивчати Росію, транспортувати до неї свої сенси, не поводитися «від оборони», вибиратися з образу жертви, засиділися вже. І вчити молоде суспільство. Я пригадую 1990-ті роки, коли старі табірники поверталися з ГУЛАГів, і вони всі випромінювали тривогу. Бо вирвалися з пащі звіра. А суспільство не розуміло, жило в іншому вимірі, не спрацювали ці «токи».

На сході люди стоять очі-в-очі з ворогом. А вся інша частина країни цього не відчуває, тому що немає правильної комунікації.

Наше покоління повинно позбавитися комплексів, які були породжені постколоніалізмом. І росіяни, і всі інші мають відчувати, що Україна вибралася з цього стану. Але для цього потрібна якість в усьому. Професійна підготовка. Де вам не додають у вишах — добирайте самоосвітою. Зараз відкрито стільки можливостей для тих, хто не хоче на соціальне дно. Треба битися за кожний шанс.

Щоб грамотно поводитися з Росією, треба мати дуже велику підготовку і знання. Потрібні нові стратеги, дипломати...

«НЕ ХОЧУ, ЩОБ МИ БУЛИ НЕВДЯЧНИМИ»

Ксенія МОСТЄПАН: — Мене зацікавила книга «Ваші мертві вибрали мене...». Скажіть, будь ласка, чи ви спілкувалися з Джеймсом Мейсом і чи можете ви сказати, якою людиною він був і чи відбилися на його свідомості ті події Голодомору, про які він писав?

— Звісно, редактор спілкується зі співробітниками і журналістами газети. Джеймс Мейс був редактором англомовного випуску. До речі, я завжди казала, що серед небагатьох відзнак, які в мене є, — та, що Джеймс називав мене «своїм босом». Ми спілкувалися весь час як журналіст і редактор і як колеги. Звісно, тепер я шкодую, мені здається, треба було ще більше спілкуватися. Але ж ти ніколи не думаєш, що людина може так рано піти з життя. І, очевидно, однією з причин цього стало те, що він дуже глибоко переживав. Він — людина інтелектуальна і чутлива. Часто буває, що інтелектуали «сухі». Люблять інформацію, світ ідей, але в них ніби не вистачає якогось енергетичного запасу, щоб просто бути теплими. А Джеймс був дуже людяним і дуже совісним.

Для мене він був дуже важливою людиною, тому що в тодішній журналістиці було мало тих, кого б я вважала своїми природніми союзниками. З різних причин. А Джеймс був попереду всього одужання країни. Я, до речі, завжди дуже активно захищаю його від забуття. Буває, хороші люди оголошують якісь акції, але їм чомусь не вистачає душевної доброти, щоб сказати, що першим це зробив Джеймс. Я не знаю, чому. Не хочу, щоб ми були невдячними. До речі, першу книгу про Джеймса — «День і вічність Джеймса Мейса», ми видали за газетні гроші — журналісти скинулися тоді. Це був такий стан і влади, і суспільства.

Коли оголошують акцію «Свічка у вікні» кожного року, я думаю: ну, чому не написати, що це була ідея Джеймса Мейса? Адже я пригадую цей його виступ у парламенті, коли йому дали менше п’яти хвилин — у нашому парламенті, де нечасто почуєш (особливо тоді) щось по-справжньому світового значення, такій людині, як Джеймс, не дали виступити повноцінно! Він прийшов і під впливом цього написав колонку «Свічка у вікні». Про те, що буде важливо для поколінь на багато-багато років. Уже скільки країн світу визнали Голодомор геноцидом. А коли він починав, усе було інакше. І потрібно було мати колосальну силу волі — перемогти тих усіх ненависників України, українофобів і русофілів, які сидять і досі по різних наукових центрах і які не хотіли чути правди.

Ця людина надірвала своє серце за нас. Я не знаю, як може оживити суспільство щось, окрім такої правди... Людина з іншого кінця світу приїхала віддати життя за вас, і ви лінуєтеся поставити в програму його «Повість про двох журналістів»? Для мене це немислимо. Але я пояснюю це одним словом: постгеноцидність. І ми побачимо маркери — що суспільство здорове, — коли все буде інакше. Коли люди будуть дякувати, коли вони будуть вільно це все робити — за покликом.

Іще щодо людських рис Джеймса: у нього було прекрасне почуття гумору, яке, напевно, йому дозволяло і наше життя сприймати так, як він сприймав. Він був не дуже вибагливий, але дуже прямий і принциповий. І бувало так, що йому його посольство інколи казало бути обережнішим, бо він критикував і своїх президентів, а не тільки наших. Але Джеймс відповідав: «Я думаю так, і я це буду говорити». Цей приклад — без зайвого конформізму, без надмірної толерантності. Ми потім казали: ну, що ж, це просто людина вільного світу. Прекрасний зразок для порівняння — як поводиться вільна людина з вільного світу. І ми могли підтягуватися до його рівня. Або не підтягуватися.

Щороку вручається премія імені Джеймса Мейса за громадянську позицію в журналістиці, публіцистиці. Завдяки цьому «приросло» трошки більше людей, які розуміють, що кажуть, що пишуть і чому. Це велике досягнення.

«ЩОБ МИ «ДОЗРІЛИ», НАМ ПОТРІБНО ДУЖЕ БАГАТО СЕРЙОЗНИХ РОЗМОВ І СЕРЙОЗНИХ ЖУРНАЛІСТІВ»

Д. Ш.: — На вашу думку, яким є образ сучасного українця в очах європейця?

— У різних європейців різне бачення. Думаю, багато просунутих розуміє труднощі, з якими зіткнулася Україна в період відновлення своєї незалежності. У зв’язку з цим достатньо пригадати такий сюжет. Враження великих подій, повороту в житті українців на мене справив приїзд Маргарет Тетчер. Це було ще до референдуму про незалежність. Виступаючи у Верховній Раді, вона сказала: «Ну що ж, ви обрали свій шлях. Ідіть, але ви повинні пам’ятати, що відтепер ви будете відповідальні самі за себе. А це те — чого у вас так довго не було». Важливо, щоб ви цю фразу теж внутрішньо проговорили — подумайте, що вона сказала і чи почули її. От саме наслідки цієї непочутості ми і споглядаємо.

Тому що взяти відповідальність на себе — це означає не інертно чекати і думати, що виберемо когось і хай він нам дасть. Ні. Перші роки після відновлення незалежності були дуже фатально позначені тим спотворенням суспільства, яке виросло здебільшого вже без пам’яті про приватну власність, про індивідуальні свободи, про відповідальність, пов’язану з власністю. І після того, як обвалився Союз, народ ще раз «обідрали». Замість того, щоб «роздержавити» людей, дати їм власність, а з власністю — відповідальність. Тому причини всі — у викривленій формі власності.

Я часто повторюю вислів відомого економіста Володимира Ланового: з 1991-го по 1994-й в Україні було реальне відродження, а з 1994-го почалася контрреволюція. І всі Майдани не привели до зміни там — у «машинному відділенні». Тому що тільки стосунки власності, вільного доступу до ресурсів для громадян дадуть можливість їм розвиватися, збагачуватися, мати поряд із тим тверді закони і відповідальність.

Але ж громадяни повинні створити такі умови. Якщо ми сприймаємо Майдан як фестиваль, другий, на жаль, уже з кров’ю, якщо ми після Майданів і до Майданів не виходимо з чіткими політичними вимогами і з реальними партіями, то ми ще не «дозріли». Але для того, щоб ми дозріли, нам потрібно дуже багато серйозних розмов і серйозних журналістів. Ясна річ, потрібні ресурси. Але інколи бувають моменти, коли вже не ресурси грають визначальну роль, а просто «ідея, час якої настав». Коли буде більше в людях розуміння.

Треба міняти підходи. І самим змінюватися. І тоді буде надійний вихід на нові рівні. Думаю, що саме те середовище, яке ви зараз бачите, «бродить». Ми нещодавно в цьому ж залі говорили з трьома прекрасними сучасними філософами (див. матеріал «Три «поверхи» інтересу до філософії...» у «Дні» №№ 218—219 від 30 листопада. — Ред.). Чи знали ви, що День філософії цього року був ознаменований великою кількістю філософських стартапів? Тобто якщо люди не читають газету «День», вони хіба що можуть побродити по різних філософських сайтах, але потрібен консолідований ресурс, щоб суспільство мало уявлення про себе. А я прийшла на підсумок конкурсу філософських стартапів — і була теж здивована. Така кількість розумних людей в одному приміщенні, які розуміють одне одного і говорять однією «мовою» — це дуже цікаве середовище. І таких у країні є певна кількість. Отже, ситуація зріє. Потрібен час і зусилля...

ВРАЖЕННЯ СТУДЕНТІВ

«ТАКІ РЕДАКТОРИ Є РУШІЄМ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ»

Вікторія ДЕНИСЮК:

— Сьогодні я побувала в редакції газети «День». Враження неймовірні, адже я вперше відвідала таку установу. З нами спілкувалася Лариса Івшина — головний редактор цього видання. Вона з радістю відповідала на наші запитання, а ми із захопленням слухали її думки щодо нинішнього стану журналістики в Україні, спогади про роботу з філософами, редакторами та багатьма іншими освіченими людьми. Нам вдалося почути від Лариси Олексіївни мудрі афоризми.

Як на мене, такі редактори, як Лариса Олексіївна, є рушієм української журналістики, адже вона має свій погляд на ті речі, які ми могли раніше вважати не такими важливими. Наша нація забула, що таке національна свідомість, тверезий погляд на справжній стан держави та наскільки важливим є те, як кожен із нас сприймає інформацію, яка є скрізь і яка все-таки впливає на наш світогляд.

Редакція газети «День», і зокрема Лариса Олексіївна, мають натхнення та бажання змінювати українську націю, щоб вона стала справді незалежною, а її світогляд не змінювався під негативним впливом будь-кого — чи то ворога, чи то «друга».

«ДУЖЕ ПОТРІБНА ДЛЯ СТУДЕНТІВ-ЖУРНАЛІСТІВ ЗУСТРІЧ»

Дарина ШЕРСТЮК:

— Зустріч із Ларисою Олексіївною Івшиною є одною з найцікавіших подій нашого факультету. Вона була дійсно цікавою, інформативною та дуже потрібною для студентів-журналістів. Це не була формальна зустріч, де студенти слухали, а пані Івшина розповідала сухі факти про своє видання. Це була справжня прес-конференція, де ми змогли відчути себе досвідченими журналістами.

Важливим аспектом зустрічі було те, що Лариса Івшина — не просто головний редактор газети. Вона — людина широкого світогляду, зі своєю позицією та поглядами на життя. Це непересічна особистість, з якою є про що поговорити. Тому спілкування з пані Івшиною було спрямовано не лише на здобуття фахових знань та навичок, а й на обговорення проблем, які хвилюють сучасне суспільство і є важливими для нас. 

«ТАКІ ЛЮДИ ДУЖЕ МОТИВУЮТЬ»

Марина МАШКО:

— Я вперше побувала на такій зустрічі, й мені дуже сподобалося. Було дуже цікаво послухати роздуми редактора щодо журналістики, почути фрагменти історії, які досі мені були невідомі, спостерігати за її ставленням до своєї роботи. В очах Лариси Олексіївни були «іскорки», вона захоплено та натхненно відповідала на запитання. Очевидно, що вона любить свою роботу.

Хотілось би і надалі відвідувати подібні зустрічі, адже такі люди, з багатим життєвим досвідом у сфері журналістики, дуже мотивують нас — майбутніх журналістів.

«День» — ЦЕ НЕОБХІДНИЙ ПОШТОВХ НАШОЇ КРАЇНИ ДО САМОСТІЙНОГО РОЗВИТКУ»

Ксенія МОСТЄПАН:

— Зустріч із Ларисою Івшиною справила на мене надзвичайне враження. Мені було дуже цікаво познайомитися з нею не лише як з головним редактором газети «День», а й як із жінкою і громадянкою України. Я впевнена, що слова Лариси Івшиної відбилися у свідомості тих людей, що зібралися у конференц-залі. Передчуваю, що ті студенти, які, затамувавши подих, слухали редакторку, по-новому подивляться на історію нашої країни та світу та з ентузіазмом вивчатимуть її. Я також думаю, що ті дівчата та хлопці, які мріють стати журналістами, під час цієї зустрічі знайшли для себе творче натхнення. Я особисто зрозуміла дуже важливу річ: газета «День» — це не просто видання високої якості. Це необхідний поштовх нашої країни до самостійного розвитку.

«ЇЇ ХОЧЕТЬСЯ СЛУХАТИ ТА ВЧИТИСЬ У НЕЇ»

Анжеліка СIРЕНКО:

— Лариса Івшина вразила мене своєю демократичністю, з одного боку, та глибиною — з іншого. Її хочеться слухати та вчитись у неї. У Лариси Івшиної немає зверхності до своїх читачів та студентів, які не мають власного досвіду.

«ВЕЛИКИЙ ПОШТОВХ І ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ПОСИЛ ДО САМОРОЗВИТКУ»

Оксана ЖМУТ:

— Лариса Івшина є людиною широких поглядів. Зустріч із нею — це великий поштовх і енергетичний посил до саморозвитку, самовдосконалення та пошуку тієї інформації, яка стане для тебе новою сходинкою. Журналістика, як на мене, — це та професія, де необхідно вчитися постійно. У мене відчуття, що сьогодні я прокинулася від буденних клопотів і відчула сенс цієї професії. Я зрозуміла, що в країні є надважливі проблеми, про які не можна забувати, а навпаки, постійно нагадувати суспільству і нести до нього сенси. Від цього залежить наше майбутнє і майбутнє нашої країни.