МЕНЮ

«Збираю книжки все життя, бо маю душу бібліотекаря»

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпро; Дар’я БІЛА
19 березня, 2020 - 19:58
Український емігрант Володимир (Мірко) Пилишенко подарував свою сімейну книгозбірню Дніпру — на її базі за ініціативи міського голови Бориса Філатова було засновано Бібліотеку української діаспори ім. Джона Маккейна

Бібліотека успішно працює — приймає десятки відвідувачів. У читальному залі відбуваються зустрічі з цікавими людьми, а також читають лекції з історії української еміграції.

Ці книжки Володимир Пилишенко збирав упродовж усього життя. Народився він на Волині у 1934 році. Під час війни його родина переїхала до Німеччини, а 1949 року до США — в місто Рочестер, що у штаті Нью-Йорк. Там Мірко закінчив Рочестерський технологічний інститут. За фахом він архітектор. Його художні роботи виставлялись у десятках галерей та в університетах США, а також за межами країни. З 1964 по 2000 роки він викладав основи мистецтва і був керівником кафедри в університеті міста Брокпорт.

В. Пилишенко відзначається активною просвітницькою позицією й товаришує з багатьма громадськими діячами. На момент передачі колекції Дніпру вона налічувала понад 5000 книжок, більшість із яких були раритетами.

Ми спілкувалися з паном Володимиром за допомогою «скайпу» — зв’язок люб’язно надали в Українській кредитовій спілці міста Рочестер, де також зберігається частина книжок, зібраних паном Володимиром. Адміністратор спілки Тамара Денисенко, яка з пошаною ставиться до української книги, розповідає, що любити українську мову та культуру заповідала її мати. Наприкінці бесіди пані Тамара запропонувала провести телеміст між жителями Дніпра та українцями, які проживають у Рочестері. Цікаву ідею в Бібліотеці української діаспори було схвалено і підтримано.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«УСЕ СВОЄ ЖИТТЯ БАТЬКИ ПРИСВЯТИЛИ ПРОСТИМ ЛЮДЯМ І ВЕЛИ ОСВІТЯНСЬКУ РОБОТУ»

— Пане Володимире, книжки — справа усього вашого життя. Хто прищепив вам любов до книги?

— Я думаю, що батьки і біда, бо тоді йшла війна. Народився я на Волині, у забутому богом селі Поромів, там не було мосту, а був пором через Буг. Мій батько був учасником визвольних змагань, свідомим українцем із Немирова, що на Вінниччині. Мама — з попівського роду, з Ковельщини, закінчила Інститут благородних дівиць і теж була учасницею визвольних змагань. Все своє життя батьки присвятили простим людям і вели освітянську роботу. У нас в родині завжди були книжки і музичні інструменти. У Кракові, куди ми виїхали під час війни, мене якось завели в друкарню, де було видано дуже гарно ілюстровану книжку «Лис Микита» з ілюстраціями Едварда Козака. Вона стала для мене майже Біблією. Зараз діти зростають на радіо, телевізорі, кіно і такому іншому, а для мене та книжка була все.

Потім ми виїхали до Словаччини, згодом — до Німеччини і так далі. За кордоном я дістав оповіді про Шерлока Холмса російською мовою, бо російська мені теж знайома. У мене було багато знайомих росіян, а мама викладала російську літературу і мову. Я почав читати відомих письменників — Толстого, Достоєвського, хоча був ще маленьким. Часто не було світла, і я навіть під ковдрою читав. Але це були твори, багаті на характери. Я закохався в книжки і вирішив стати письменником. Хотів написати такі книжки, щоб майбутні покоління могли читати і читати. Пригадую, що мав також американську книжку і платівки з Канади з галицькими коломийками.

Батько ще до революції служив моряком Чорноморського флоту і в 1912 році був у Сполучених Штатах, на Кубі, на Карибських островах. Тому в мене розігралася фантазія про Америку і Канаду. Я не був добрим учнем у школі, бо жили ми по біженських таборах. Це була політична еміграція. Сталін казав: повертайтеся додому, але це була дорога у Сибір. У таборі було своє видавництво, і я досі маю книжки з тих 1945—1946 років. Вони надруковані на дешевому папері. Наш викладач так читав Стефаника, що я аж плакав, сльози текли. Тоді я й денник почав писати з 1947 року, зацікавився історією. Ми вивчали історію, писану росіянами, поляками, німцями, але ми не знали своєї історії.

Хто почав збирати вашу бібліотеку?

— Мій батько, коли ми приїхали до Америки, підлогу підмітав у готелі, він і часу не мав, і грошей не мав. А я був спритний, у 15 років приніс перші 5 доларів. Міг витратити на морозиво, але я приніс батькам. Жити було важко, але книжка була завжди в пошані. Я досі маю одну книжку від мами. І збираю їх усе життя, бо маю душу бібліотекаря.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«ДЛЯ МЕНЕ КНИГА ЗАВЖДИ БУЛА ЦІННІСТЮ»

— Скільки у вас книжок — кажуть, десять тисяч?

— Здається, більше. Я почав цікавитися українським життям не тільки в Сполучених Штатах, а й у Канаді, Аргентині. У нас був один письменник — Анатолій Галан із Чернігівщини, який видав 23 книжки, але не в Америці, бо тут друк був дорогий. У Канаді було дешевше, і там були українські видавництва, могла також допомогти якась українська організація.

Для мене книга завжди була цінністю. Збирав потихеньку. Пізніше, коли я був уже професором, через Спілку письменників потоваришував із відомими українськими митцями — Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Іллєнками та іншими. А через це з’явилися знайомства по всьому Союзу — в Ташкенті, Алма-Аті, Бухарі, Баку, Самарканді. Це були офіційні візити по письменницькій лінії — я в кожному місті мав своїх знайомих. Тобто я знав багато письменників, а кожен із них мав друзів. Кожен із них пише книжки. Якщо гість із Америки з’являється у Ташкенті, то кожен дарує йому книжки. Так само в Канаді й Австралії. Часто я не шукав, не купував, а просто зберігав їх. Деякі купував, звичайно. Сам я не видавав книжок, не мав часу. Я вірші писав для нашої громади й інколи ілюстрував книжки, коли просили друзі. Але завжди безкоштовно і завжди обирав псевдо. Одне з них — «Комір», бо я ж Мірко.

Де ви їх зберігаєте? Є особлива кімната в будинку чи дві...

— Далі, далі рахуйте (Сміється.)... П’ять і цілий підвал. Борис Філатов був у моїй хаті й навіть не присів — усе переглядав книжки. Здається, він побував лише у трьох кімнатах. Дружина заборонила мені зберігати книжки в кухні, і ще одна кімната — її. І, до речі, тут, у кредитівці, я також маю дві кімнати під книжки. Богу дякувати, що Тамара дозволяє...

Тепер ви маєте ще й свою бібліотеку в Дніпрі...

— І не тільки. Ще й у Києво-Могилянській академії. Я знайомий з екс-ректором Брюховецьким, і там викладав. І в Острозькій академії також. Острозька академія, до речі, має в бібліотеці відділ діаспори. До Дніпра я віддав половину своєї бібліотеки, але залишилася ще добра частина. Чекаю, хто б приїхав та спакував. Адже я вже літня людина, не даю собі ради, маю проблеми зі здоров’ям, важко стало.

ВОЛОДИМИР ТА ІРМА ПИЛИШЕНКИ / ФОТО З РОДИННОГО АРХІВУ

«МИ ЗБЕРІГАЄМО ЯК СКАРБ ТЕ, ЩО ЛЮДИ ПРИВОЗЯТЬ»

— Чому після зустрічі з мером Борисом Філатовим ви прийняли рішення передати  книжки саме до Дніпра?

— Це обумовлено його характером. Коли він зайшов до моєї книгарні, я помітив, що ця людина відчуває духовну близькість. До мене як прийдуть, подивляться на книжки, то кажуть: я побачив Україну. Я от дивлюся на діаспору єврейську, польську, як усе змінюється. Там теж батьки поступово вмирають, залишаються книжки, діти чи онуки їх викидають, бо незрозуміла мова. А це ж культура й історія. І тому я почав збирати. В нашому Рочестері всі кажуть: є такий Пилишенко. Приносять до мене книжки, бо батьки померли, або самі літні люди привозять. Приносять і до кредитівки. Ось тут Тамара мені передала посилку — книжки «Український декламатор для дітей та молоді», «Малий Кобзар», «Українські народні пісні» 1946 року видання. Ми зберігаємо як скарб те, що люди привозять. Я коли почую, що хтось помер чи хату продають, іду туди. Або кличуть мене: «Пане Пилишенко, прийдіть, бо маємо книжки!» Що вони роблять? Якщо книжка гарна, кольорова, недавно видана — вони її тримають для Пилишенка. А стара книжечка — викидають! Бо непотрібна — і вживана, і подерта. То я йду не до хати, а туди — де смітники. Переглядаю і звідти витягаю цінності й історію нашу. Знайшов календар 1918 року, видано понад 100 років з матеріалами нашої громади. А громада наша має 10 церков, понад 50 організацій, які є найактивніші, й понад 40 тисяч американців українського походження — вже четвертого покоління. Є й відомі люди з золотими медалями олімпійськими, тільки не мають прізвищ українських. Ми тримаємося завдяки таким людям, як Тамара Денисенко, — таких дуже мало. Завдяки їй в американській бібліотеці Рочестера ми маємо свій український куточок, де кожного місяця проводимо виставки петриківського розпису, писанки, різьби по дереву і таке інше.

«ГОСПОДАР У ПОВНОМУ РОЗУМІННІ ТОГО СЛОВА!»

— Як ви познайомилися з Борисом Філатовим?

— Це ж Тамара Денисенко їх привезла. Вона контактує з американськими організаціями, які працюють за програмами уряду. Тому що ми маємо сильну українську громаду, до нас направляють з України делегації. Три роки тому нам запропонували групу з Дніпра, з яким ми ніколи не мали контактів. Хоча Дніпро — велике місто, і йому потрібні зв’язки. Тож до нас приїхала делегація з Дніпра на чолі з мером Борисом Філатовим. Коли вони приїхали, ми знайшли де ночувати і повели показати нашу громаду. Бо приїхав мер міста — поважна людина. Відвезли в суботню українську школу, діти співають, вірші розповідають. Я дивлюся на нього, як він це все сприймає, і мені сподобалося. Після обіду — бізнес-мітинг, члени громади збираються. А я хап його... і питаю: маєш 15 хвилин, щоб до хати запросити? Приїхали, а він навіть не сів у мене в хаті, бігає по тих кімнатах, що повні книжок. Я бачу, що не вірить свої очам. Тамара дзвонить і каже мені: ти що робиш, ти псуєш мені весь день, загальні збори бізнесменів. Він головний гість! Накричала на мене, ще там інші теж. Отаке було наше знайомство. На мене він справив враження — господар у повному розумінні того слова. А коли я ще поїхав до нього в гості й побачив, що він горілку жене, — ну, то він перетворився на величину! (...Сміється.)

— Пане Володимире, ви були у Дніпрі раніше?

— Я чув про Дніпро давно. Моя мама в еміграції зустрічалася з колишніми жительками вашого міста, які називали його Катеринослав. Я знав, що місто названо на честь «вражої» імператриці Катерини, чув про Потьомкіна. Але оскільки я цікавився українською старовиною, то одним із моїх кумирів був Дмитро Яворницький, який зберігав славу козацьку і таке інше.

Ще у Німеччині ми жили разом із кубанськими козаками, які не хотіли в Америку їхати, бо треба було з кіньми розставатися. Це були герої слова і діла, і в них я бачив Запорозьку Січ. Я коней їхніх напував, ледь козаком не став. Навіть горілку в них перший раз скуштував. Хотів випити, як нікого не було, взяв пляшечку — і хоп! А там, виявилося, не горілка, а олія для лампи — ковтнув її.

У 1989 році, коли святкували 175-річчя Тараса Шевченка, ми приїхали на запрошення до України. Зверталися до Щербицького на підтримку української мови. В Одесі я відмовився покладати квіти до Леніна — бачу, що нас повели до Тараса Шевченка через Леніна і кажу: «Хлопці, мені не по дорозі, то не Шевченко!»

У Дніпропетровську взнав, що є не тільки музей Яворницького, а й його могила біля музею. Я встав на коліна, перехрестився, як дуже побожна людина, а журналісти мене відразу сфотографували. Це фото з’явилося в журналі «Україна»: професор з Америки на колінах! У нас, якщо хочеш підтримати добру справу, то давай гроші — я витягнув 100 доларів і кажу, що це на музей. А мені відповідають: то проти закону, не може ніхто взяти.

— Ви брали участь у відкритті бібліотеки у Дніпрі?

— Так, приїхав із дочкою та онуком. Переліт був важкий, бо здоров’я вже не те, але як я міг не поїхати? Хочу сказати, що я й раніше передавав книжки по цілій Україні — в Одесу, Бахмут, Коломию, Львів, Чернігів, Полтаву, на Кубань і навіть у Москву. Але тут мер великого міста Дніпро, де індустрія працює, мільйон населення — п’ять книжок їм не допоможе. І бачу, що Борис — справжній господарник. Тому довірив йому не половину, а цілу бібліотеку. Коли він знову буде балотуватися на посаду міського голови, поставлю за нього свічку в церкві.

«ВАЖЛИВО, ЩОБ КНИГА МОГЛА ЗНАЙТИ СВОГО ЧИТАЧА»

— Бібліотеку назвали іменем сенатора Джона Маккейна, який відомий тим, що допомагав Україні. Він був на Майдані, на Донбасі й у Дніпрі, де зустрічався з волонтерами, був у добровольчому батальйоні «Дніпро-1», у «Фонді оборони країни». А ви особисто його знали?

— Ні, не був знайомий, на жаль, але все ж таки зв’язок деякий простежується. Моя старша донька працювала в фундації Дж. Маккейна за програмою сприяння демократії в Україні. Потім, коли ця програма скінчилася, працювала у другій програмі, пов’язаній із приватизацією в Україні. Мені так і казали: твоя Орися Україну продає (Сміється.). До речі, вона без мого відома зібрала три з половиною тисячі доларів із друзями і у родині, вийшла на бібліотеку Горлівського інституту іноземних мов, який виїхав у Бахмут з окупованої території, і подарувала їм книжки. Мабуть, у нас це родинне.

Ви передали книжки у Дніпро — що відчуваєте зараз, коли сторінки цих видань відкриті для всієї України, люди можуть прийти до Бібліотеки української діаспори, почитати?

— Вона відкрита для людей, як і моя бібліотека, тільки до мене ніхто не приходить. А це дуже важливо, щоб люди могли читати. Важливо, щоб книга могла знайти свого читача. Бо були випадки, коли ми надсилали книжки, але їм було непросто потрапити до людей. Особливо в Крим або на Кубань. У Крим я надсилав для моряків, бо мій батько колись служив у Чорноморському флоті. А для того, щоб книжки потрапили на Кубань, я посилав на Волинь і звідти їх везли вже у Росію.

«ТРЕБА БУДИТИ СВІДОМІСТЬ. І НЕ ТІЛЬКИ УКРАЇНЦІВ ІЗ ДІАСПОРИ, А ТРЕБА ЗАОХОЧУВАТИ АМЕРИКАНЦІВ ПІДТРИМУВАТИ УКРАЇНУ»

— Як ви вважаєте, чим українська діаспора може допомогти Україні?

— Грішми і впливом. Зараз ми готуємося до заходу, який буде у Вашингтоні. Він присвячений питанню українських ветеранів — покращення їхнього здоров’я, як повертати їх у громадське життя, психологічна допомога. Серед української діаспори часто є люди, яких ми просто не знаємо, але вони є — мільйонери, впливові політики. Коли розмовляєш, а він раптом каже: «О, і я українського походження!» Треба будити свідомість. І не тільки українців із діаспори, а треба заохочувати американців підтримувати Україну. Наприклад, волонтери Корпусу миру, які їдуть в Україну. Серед них небагато українців, тому потрібна реклама позитивного ставлення до України. Кожен українець має бути свідомим свого походження і любити Батьківщину. Тоді знайдуть методи, як допомогти Україні.

Колись до нас приїхали письменники з України. Я кажу батькові, що це хлопці, які будуть визволяти і піднімати Україну. Але бачу, що у батька нема тої радості. Питаю його, а він каже: справа не в тому, чи буде незалежність, — я знаю, що буде, але чи її втримають? Тож, думаю, що поки українці не знайдуть спільної мови з сусідами — з росіянами, з поляками, — буде важко. Колись я викладав у Московському університеті, спілкувався зі знаними демократами і знаходив спільну мову з інтелігенцією. Ми такі друзі були — я кажу: «Я ж вас люблю, ви нормальні люди!» І вони мене обіймають і з довір’ям ставляться до мене. Але відверто кажуть, що без Києва не уявляють Росії, бо Київ — це ж «мать городов русских». Те ж саме з поляками — я ще не зустрічав жодного поляка, який би відмовився від Львова... І у нас є ще одна проблема — нам, українцям, треба навчитися не гризтися між собою, бо найбільше енергії витрачається на поборювання одне одного.