МЕНЮ

Заради імені одного

Олена БЕРЕЖНЮК
11 липня, 2019 - 11:53
Чому в Україні не працює закон «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти»?

1288 українців, за даними громадських активістів, вважаються зниклими безвісти внаслідок військового конфлікту на сході країни.

Правовий статус осіб, які зникли безвісти, повинен регулювати однойменний закон. Але навіть через рік після ухвалення він досі не запрацював. Через нерегульованість статусу безвісти зниклих їхні родини покинуті напризволяще зі своїм болем і труднощами. Чому так сталося і яким може бути вихід із ситуації?

УХВАЛЕННЯ — НЕ ФІНІШ

Закон «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти» зареєстрували у Верховній Раді в листопаді 2016 року. Більш ніж півтора роки він блукав комітетами, доки не був ухвалений 12 липня 2018 року. На думку нардепа Мустафи НАЙЄМА, це свідчить про свідоме ігнорування проблеми парламентом.     

«Головний страх у депутатів був через те, що ми запроваджуємо поняття «насильницького зникнення». Тобто зникнення, в якому беруть участь органи державної влади, — розповідає він. — Тоді був скандал стосовно тюрем СБУ. Тому наші депутати вирішили, що цей закон спрямований, перш за все, проти державних органів України. Хоча ми, як автори, робили акцент на тому, що наші громадяни зникають, а потім з’являються в тюрмах Російської Федерації. Або зникають, і ми розуміємо, що до цього причетні державні органи іншої країни».

Ухвалений законопроект повинен був запровадити роботу за трьома головними напрямками, розповідає юрист благодійної організації «Восток-SOS» Богдан МЕЛЬНИКОВИЧ: «По-перше, облік осіб, зниклих безвісти, а також створення підґрунтя для координації державних органів та недержавних організацій у сфері розшуку. По-друге, соціальний захист родичів осіб, зниклих безвісти, якщо ці родичі перебували на їхньому утриманні. Також виконання Україною Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень».

Тоді урядові надали три місяці, щоб привести нормативну базу у відповідність до нового закону. Цього не зробили й досі. «Ухвалити закон — це ще не все, — пояснює виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра РОМАНЦОВА. — Система має запрацювати так, щоб кожен родич отримав повернутого сина або відповідь на питання, що з ним сталося».

Після ухвалення цього закону Кримінальний кодекс України був доповнений статтею 146-1 «Насильницьке зникнення». Інші два завдання — не виконані. Богдан Мельникович переконаний — це вина Кабінету Міністрів. Він зазначив: «Відповідно до закону «Про статус осіб зниклих безвісти», уряд мав створити і забезпечити функціонування комісії з питань осіб, зниклих безвісти у зв’язку з особливими обставинами; створити єдиний реєстр таких осіб і привести свою нормативну базу у відповідність до закону. Вже розроблені нормативно-правові акти, що регулюють порядок створення комісії, ведення реєстру осіб, зниклих безвісти, і порядок створення й організації діяльності пошукових груп. Але ці проєкти не пройшли обговорення в робочих групах і не були схвалені».

Це унеможливлює отримання соціальних гарантій родинами зниклих безвісти. Лише в окремих регіонах, як, наприклад, у Кривому Розі, з місцевого бюджету таки виплатили одноразову допомогу в 100 тисяч гривень. В інших містах Пенсійний фонд відмовляє таким родинам у соціальних виплатах у зв’язку з втратою годувальника.

ХТО І ЯК ШУКАТИМЕ?

Офіційно зниклими безвісти в Україні вважаються 260 осіб. Це більш ніж на тисячу менше за цифру, названу громадськими активістами. Саме тому основним завданням нині вважають створення реєстру безвісти зниклих, адже без цього неможливо розпочати централізований пошук.

«Найстрашніше для матерів те, що вони не знають, де перебувають їхні діти, — розповідає мати полоненого Ольга МАКЛУХ. — Те, що закон ухвалений, — це дуже добре. Але він не вирішує найголовнішого — питання пошуку. Зараз процес повернення полонених дуже заполітизований. Волонтерські організації не мають доступу на окуповану територію».

Син Ольги Маклух потрапив у полон у Дебальцевому. Спочатку його тримали в підвалі так звані казаки. Повідомлень від нього не надходило, і його визнали зниклим безвісти. Після внутрішніх конфліктів терористів полонений потрапив до бойовиків так званої «ДНР» Лише тоді рідні нарешті дізналися, що військовий живий і перебуває в неволі. Але не всім вдається отримати цю інформацію.

«Доки ми не знаємо, хто зник безвісти, це питання далі не вирішиться, — каже Ядвіга ЛОЗИНСЬКА, голова Об’єднання рідних безвісти зниклих «Надія». — Реєстр зниклих — це початок шляху. Після його створення буде вирішуватися питання пошукових груп, груп підтримки, а також соціального захисту родичів безвісти зниклих. Бо якщо все одразу не прописати, то кожна родина буде проходити свій шлях через суди».

Сама Ядвіга Лозинська до останнього вірила, що син — живий. Але нещодавно вона отримала сумнозвісну «мітку 99,99». Так родини безвісти зниклих називають повідомлення про те, що виявлені останки на 99,99% відповідають ДНК їхнього зниклого родича. Ядвіга мужньо перенесла цей удар і тепер прагне змінити систему пошуку, щоб допомогти всім, хто ще не дочекався звістки про свою дитину.

«Ми вирішили, що підемо по всіх областях, самі зберемо дані про безвісти зниклих, а потім надамо цей реєстр на розгляд. Лише після укладення реєстру збирається пошукова група, і вона вирішує статус зниклого. Його або переводять у заручники, якщо він живий. Якщо ж мертвий, переходить у статус загиблого. І родина теж отримує статус родини загиблого. Я вважаю, що комісія з безвісти зниклих не запрацює без допомоги рідних зниклих осіб. Чиновник просто виконує свою роботу. А людина, котра з цим зіткнулася, глибше розуміє цю проблему», — підсумовує Ядвіга Лозинська.

«МАТИ МАЄ ПРАВО ПОХОВАТИ СИНА»

В об’єднанні рідних безвісти зниклих «Надія» — 50 родин. Зі слів членів організації, вони готові до того, що не всіх хлопців вдасться повернути.

«Наші мами цілком тверезо мислять. Вони розуміють, що з наших 50-ти хлопців частина — загинули. Але частина — досі живі, — пояснює заступниця голови організації «Надія» Вікторія СОЛОДУХІНА. — Якщо живі п’ять чи десять людей — їх теж треба шукати. Якщо живий один — його теж треба знайти і повернути додому. Крім того, кожна мати має право поховати свого сина. Не собачку, не невідомого, не сепаратиста, а саме сина».

45 сімей уже отримали інформацію про те, що їхній син чи батько загинув. Але не всі родичі готові у це повірити. Великою мірою через те, що державні експерти халатно ставляться до своїх обов’язків і більше зацікавлені закрити питання, ніж реально когось шукати, скаржиться Вікторія Солодухіна.

«Є криза довіри, — каже вона. — У нас в організації є жінка із Луцька. У неї два сини «айдарівці» зникли в одному бою. Коли ж дійшла справа до поховання як загиблих, їй на вибір запропонували п’ять тіл. Про яку довіру тут може йтися?»

У родин зниклих та активістів уже немає надії на те, що члени чинного Кабміну вирішать їхні питання до кінця своєї каденції. Тому вони готуються всіма способами тиснути на новий склад уряду, щоб довгоочікуваний закон нарешті запрацював.