МЕНЮ

Зафіксувати теперішнє, щоб відкрити майбутнє

Марія СТУКАНОВА, «День»
13 лютого, 2020 - 10:45
20 голосів про Маріуполь

«Я не відчуваю таких сильних емоцій ні до чого в місті, як до моря. Ми їздили і в Одесу, і в Бердянськ, і на Білосарайську косу. Але наше море, саме наше море, мені чомусь подобається найбільше», — так розпочинає свою історію про Маріуполь 43-річна мешканка портового міста Алла Савельєва. Її оповідь, поряд з дев’ятнадцятьма оповідями інших мешканців (або колишніх мешканців) Маріуполя, тепер можна знайти й прочитати на шпальтах електронного «Путівника по Маріуполю».

Що об’єднує ці історії? Хоча й розбиті на чотири — на позір різні — групи (місця щастя, місця подиву, місця гордості й місця пригнічення), вони мають й дещо спільне — наскрізну сумовиту тональність. Сум за втраченим курортним Маріуполем й відчуття занепаду міста відчитується не лише в рядках, а й поміж рядків.

Зафіксована в такий спосіб історія дає змогу збагнути: щось не так й нарешті треба змінюватися.

НЕВІДОМЕ ПРИАЗОВ’Я

Маріуполь — як, зрештою, й інші міста Донбасу — маловідомі сучасному українцеві. Хоча місто розташувалося на азовському узбережжі, воно славиться аж ніяк не курортами, а нерівною боротьбою громади з власниками заводів-гігантів. Боротьбою, в якій наразі з розгромним рахунком перемагають забруднювачі.

Старі радянські часи, за яких Маріуполь користувався неабиякою популярністю як курортний центр, безслідно минули. Регіональні еліти дивилися на місто лише як на порт, через який можна вигідно везти збіжжя й метал, й відверто визискували з регіону. Тож упродовж останніх кількох десятиліть місто не розглядали як місце для відпочинку навіть мешканці Донецької області (які віддавали перевагу довколишнім селам — Мелекіну, Седову, Ялті тощо), не кажучи про представників інших регіонів. Тепер Маріуполь є одним із найбільш забруднених міст України.

Хоч як дивно, окупація східного Донбасу дала місту шанс; на Донеччині з’явилися два виразні центри тяжіння — на півночі Краматорськ і Маріуполь на півдні. Вийшовши з тіні Донецька, центр Приазов’я поволі розпочав пошуки власної ідентичності й самобутності, що знайшло вияв передусім у визначенні айдентики міста.

Пожвавилося й суспільне життя. Кілька років тому в Маріуполі відбувся Донбас Медіа-Форум, а минулого року він потрапив до поля зору й центральної влади, яка провела в портовому місті великий інвестиційний форум RE: THINK. Invest in Ukraine.

Здається, що місто стоїть на порозі великих змін. Які зароджуються десь у нетрях і ще не помітні загалу.

ЖИВА ІСТОРІЯ

Розуміючи важливість посилення зацікавлення Маріуполем, колишня мешканка міста, громадська діячка Марина Блудша, ініціювала проєкт «Путівник по Маріуполю: картинки всередині нас». Це не простий путівник чи туристична мапа — це радше «мапа емоцій» його жителів. Яка, фіксуючи «місця в місті» їхніми очима, дає глибоке уявлення про життя маріупольців та переживання ними свого міста.

«Путівник по Маріуполю — це проєкт публічної історії, — розповіла Марина Блудша в ефірі «Українського радіо». — Із назви може скластися враження, що це туристичний путівник, і він справді може виконувати таку функцію. Але задумувався він передусім як дослідження публічної живої історії».

Ініціаторка додає, що реалізувала проєкт у межах Студій живої історії за ініціативи громадської організації «Інша освіта».

Особливістю живої історії є її співтворення звичайними людьми, а не тільки (навіть не стільки) фаховими істориками. Говорячи про дослідження історії, ми, як правило, звикли апелювати до сивої давнини й «літописів». Але справжня історія (точніше, тисячі й тисячі різних історій, що переплітаються в мереживо) твориться поряд й довкола нас. Їх потрібно почути, щоби зрозуміти країну й себе.

ОСОБЛИВІ ЛОКАЦІЇ

У межах проєкту Марина Блудша упорядкувала спогади й міркування про Маріуполь двадцяти українців, які мешкають або раніше мешкали в місті. Кожна історія — це оповідь про якесь особливе місце, локацію, яка має важливе значення для оповідача. Хтось говорить про занедбаний нині парк, який «знає» світлим й розвиненим завдяки спогадам бабці. Хтось говорить про місце, де познайомився з коханою. Хтось, як вище цитована мешканка міста, пише про море. Діапазон оповідачів — від 7 до 77 років. І що важливо — кожна історія (дбайливо записана на слух Мариною Блудшою) супроводжується ілюстрацією — малюнком, зробленим авторами історій.

«Я розпитувала в людей про місця, які пов’язані з їхніми почуттями, що викликають важливі емоції. Були побоювання, що люди щось не розкажуть або розкажуть поверхово. Але вони виявились марними! Оповідачі йшли на контакт і не лише розповідали, а й малювали!», — ділиться радістю Марина Блудша.

Воднораз вона визнає, що залучити широке коло мешканців міста їй не вдалося: переважною більшістю оповідачів путівника стали її особисті знайомі та родичі. На певному етапі реалізації задуму вона пробувала залучити мешканців міста за допомогою ЗМІ, але на заклик відгукнулося лише троє незнайомців.

Як уже зазначалося вище, 20 історій путівника поділені на 4 категорії — це місця щастя, подиву, гордості та пригнічення. Втім, емоція пригнічення в усіх історіях найвиразніша й відчитується навіть у рубриках про місця подиву й гордості.

ЧЕКАЮЧИ НА ЗМІНИ

«Я живу в Іллічівському районі. В місті нічого вже не робиться останніх років 25 точно — позитивних змін я не бачу. Пригнічує бруд, який висить над містом. Вигляд жахливий, коли над містом висить хмара бруду, — вона сама не розсмоктується протягом усього року. А оскільки в нас вітри здебільшого північно-східні, то йде все з заводів на місто. З півночі — з заводу Ілліча, зі сходу — з «Азовсталі», — читаємо в одній з історій путівника. 39-річний мешканець Маріуполя Ігор ділиться емоціями, які пов’язані з виглядом на місцеву стелу — пам’ятку борцям Жовтневої революції.

Хоча металургія забезпечує місто ресурсами, проте водночас нещадно підважує здоров’я містян. З оповіді довідуємося, що Ігор став інвалідом у дуже ранньому віці, і пов’язує це зі станом екології міста.

«Куди ми рухаємося? — запитує він. — Місто переїжджає на цвинтар. Відділення неврології, онкології забиті, але це все ховається».

Дивно, але подібні емоції викликає й історія з рубрики «Місця гордості» про морський вокзал.

«У наш порт з’їжджалося все місто. Це був центр всесвіту в Маріуполі! Зараз порт перетворився на велике село — ніяких місць тут немає взагалі. Раніше був морвокзал, чудове місце — він був відкритий, туди могли зайти всі люди. А зараз це все обнесено парканом і, можливо, навіть дротом — я там сто років не була. Зараз це закрита зона», — розповідає 66-річна Світлана Остапенко.

«Путівник по Маріуполю» доводить: мешканці міста з нетерпінням чекають на зміни й розвиток. Й насправді його потребує увесь Донбас. Адже розвиток й успіх підконтрольної частини Донеччини стане міцною запорукою відновлення суверенітету країни.