Єдина Україна складається із кроків назустріч

Вікові традиції і сучасні проблеми українських болгар Бессарабії

Уперше за час своєї літературно-журналістської роботи я опинився в середовищі компактного проживання болгар в Україні, дякуючи Павлові Гайдуту, який родом із цього краю. Він бажаним гостем переступав пороги садиб своїх земляків, а я разом із ним...

НЕПРОСТА ІСТОРІЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ

Досі тривають суперечки, як же називається це село: Главани чи Главані? При в’їзді, на дорожньому знаку назва «Главани», в центрі височіють великі білі літери із сердечком, що символізують любов місцевих жителів до свого села Главані. Хоч як там було, болгари в цих краях живуть давно, з 1830 року, переселившись на вільні землі колишньої Російської імперії. Важкі тутешні землі потребують великої праці. В ці засушливі краї переселялися люди, рятуючись від турецького поневолення, деяких виселяли примусово, в покарання за волелюбство. Таким чином, поруч розмістилися поселення старовірів, українців, росіян... Але болгар серед них найбільше.

Коли переселенці-болгари ще самі жили в землянках, звели церкву. Вона стала першою кам’яною спорудою в селі, відкривши двері 1850 року. З того часу ніколи не закривалася. Навіть у найжорстокіші атеїстичні часи сюди з’їжджалися віряни з усієї округи... З імперських часів церква — російська. Після Першої світової ці землі були під румунами. Після Другої світової — у складі СРСР. Але за всіх влад і країн тутешні болгари зберігали свою автентичність. Хоча болгарську в місцевій школі почали вивчати лише за незалежної України.

Попри територіальну віддаленість вплив Російської Федерації відчувається досі... І не лише через церкву. Сюди безперешкодно проникають радіохвилі з сусіднього Придністров’я, навіюючи ностальгію піснями «родом з СРСР», активно просуваються телеканали, які начебто українські, але України в них не видно й не чутно... Складається враження, що з українського в цьому селі лишень прапори: один при вході в сільську раду, інший — у школу.


ХРАМ СЕЛА ГЛАВАНІ 1850 РОКУ
 

Корінний житель Микола Мутавчі розповів, що його прадід Іордан Мутавчі був учителем у главанській церковно-приходській школі (вона досі в пристойному стані). Так ось, за словами Миколи, за різних влад болгарам жилося нелегко. При румунах відчували явне приниження. Радянська влада в 1946 — 1947 роках виморювала голодом, змушуючи таким чином людей іти в колгосп. Його деякі родичі також померли від голоду... Миколин прадід гарно грав на скрипці. Він її після себе залишив як реліквію, що передавалася із покоління до покоління. Якось червоні активісти влаштували облаву в родині Мутавчі... Не знайшовши нічого їстівного, із пересердя розбили об двері ту древню скрипку, аж струни порозліталися по всій хаті! У 1944 році багатьох місцевих болгар, як неблагонадійних, відправили будувати заводи в Росії...

ДОЛАЮЧИ БЕЗДОРІЖЖЯ ТА ПРИРОДНІ КАТАКЛІЗМИ

Перші враження найбільш точні й виразні. Насамперед, що мене вразило, — тут усі говорять болгарською! Від малого до старого. Невеликі винятки болгари робили мені, проявляючи повагу до гостя, переходячи на зрозумілу... російську. Звісно, хотілося би почути від них мову держави, в якій живуть багато років, але якось так склалося, що Україна до них іде надто повільними кроками... І вони також до неї не поспішають.

Про історію взаємин України та Болгарії в бібліотеці газети «День» свого часу вийшла книга «Сестра моя, Софія...», кілька екземплярів якої я із великим задоволенням презентував учителям Главанської школи. Пообіцяв, що обов’язково передам видання цієї унікальної книги, здійснене болгарською мовою. А мій сват Павло Гайдут тут же вирішив своїй рідній школі передплатити газету «День». І сказав: «Така мудра газета тут буде потрібною! Тим паче, школа недавно перейшла на українську мову викладання».


ВАС ВІТАЄ БОЛГАРСЬКА РОДИНА

Судячи з подивування вчителів, такого сюрпризу вони навіть не очікували. Але ж ми маємо знати ті вікові сторінки, які ріднять наші два народи, проливають світло на досі не відомі або перекручені історичні факти! Переконаний — з ось таких простих кроків назустріч і складається Єдина Україна, яку однаково любитимуть і шануватимуть у найвіддаленіших її куточках. І тоді про якесь штучне «зшивання» годі буде й говорити.

А поки складається враження, що українські болгари Бессарабії, покладаючись самі на себе, почуваються, мов на острові, відрізаному від світу бездоріжжям. Хтось пожартував, що тут навіть з’явився особливий вишкіл — водіння польовими дорогами. Асфальтні вже давно слугують лише «напрямками».

Проїхавши від села до села в клубках гарячого пилу, особливо цінуєш комунікацію та прогрес. Важко навіть уявити, як тут жили люди до того, як недавно відновили дорогу «Одеса — Рені». Ця артерія дійсно проклала шлях України до своєї забутої території. У прямому й непрямому сенсі. Нині радує око оновлення шляхів вправо-вліво, до малих і великих сіл української Бессарабії. Їх ще не достатньо, але вони активно будуються, а отже і главанці очікують зв’язку з Україною. А там — і до Чорного моря рукою подати.

Ще одне сподівання, якого давно очікують українські болгари Бессарабії, — вода! Постійні засухи так виснажили ці землі, що це вже межує з катастрофою! Місцевий фермер Віктор Чулак із неприхованим розпачем розповів, що фактично весь цьогорічний урожай згорів! А під нього взято кредити... А з кредитів необхідно сплачувати відсотки, а ще видавати людям збіжжям за орендовані паї...


НУ ЯК ЖЕ — БЕЗ БЕСАРАБСЬКОЇ БРИНЗИ?!

Якщо в минулі роки за паї селяни отримували по 36 тисяч гривень, то після нинішньої засухи і по 10 тисяч не вийде. Зерна майже немає... А далі — ланцюгова реакція: людям нічим годувати птицю та худобу. Отже, восени змушені вирізати всю живність. 

Звернення фермерів до одеської, центральної української влади поки не мають жодних результатів. У цивілізованих країнах подібна ситуація підпадає під визначення «форсмажор» (це записано і в українському законодавстві), але суди не спішать давати такі формулювання, роблячи фермера повністю беззахисним. Аргументи з погодою нікого не цікавлять — плати податки сповна! Фермерів підштовхують до банкрутства... За словами Віктора Чулака, вже 75 відсотків фермерів Одещини перестали платити податки — нема з чого.

У подібних ситуаціях в інших країнах фермери мали би отримати дотації. Але цього досі немає. Сумний плюс у цій ситуації все ж є — нарешті дрібні землевласники у своїй боротьбі за виживання почали об’єднуватися! Біда зріднила. А значить — є надія, що разом буде легше боротися. Хоча вже не всі витримують — два місцеві фермери, обтяжені мільйонними кредитами, покінчили життя самогубством.

Уже повернувшись до Києва, я дізнався, що український уряд підготував окрему масштабну програму з будівництва зрошувальних систем на сході та півдні України. Дай, Боже, як кажуть, довести задумане до кінця. Бо в тому ж селі Главані людям доставляють технічну лужну воду, якою добре хіба що голову мити  — волосся стає шовковистим. А поллєш такою водою город, і він через рік-два вже стає непридатним для землеробства.

Ще одна біда, яка шкодить землі, — вирубка захисних насаджень. Надто дороге вугілля в цих краях. Люди змушені через безгрошів’я та недалекоглядність пиляти дерева в лісосмугах... Б’ють же самі по собі! Адже сухі поля вивітрюються. І фермер, розуміючи трагічність ситуації, змушений на якийсь час перетворюватись на... лісника й засаджувати своїм коштом лісосмуги. Коли вони виростуть?! Хоча зарадити цій ситуації могла би держава, виділивши спеціальні субвенції для закупівлі вугілля за доступними цінами для жителів віддалених територій.

ПАТРІАРХАЛЬНИЙ УКЛАД ТА ГОСТИННІСТЬ

У селі Главані своєрідна «комуна». Тут усе своє: пекарня, перукарня, автомайстерня, амбулаторія, будинок культури (недавно в ньому зробили ремонт), школа, дитсадок, спортивні майданчики...

Болгари славляться своєю гостинністю. Хоча нинішнього року ця гостинність із присмаком смутку: городина майже вся пропала під пекучим сонцем, виноград вродив сяк-так... Навіть з овечою бринзою (однією із основних тутешніх страв) проблема — немає де випасати овець та кіз. Ганяють їх пастухи від одного сухого лугу до другого... Звідки ж те молоко візьметься?!


ПОХОВАННЯ ПЕРШОПОСЕЛЕНЦІВ С. ГЛАВАНІ

Садиби бессарабських болгар — особливі! Думаєш, що ти завернув у провулок, а то — у двір зайшов. Довгі подвір’я з довгими хатами, де кімната переходить в кімнату — від найменшої — кухні, до найбільшої  — вітальні... Заблукати можна. Будувалися з розрахунку на великі сім’ї.

Своєрідні «пам’ятники воді» є в кожному дворі. Це — бетоновані трапеції з кам’яними мурованими резервуарами під землею. Сюди стікається вся дощова вода. Жодна краплина не втрачається...

Главані тануть на очах, як і більшість українських сіл. Діти здебільшого роз’їжджаються: хто в Київ, хто в Одесу, хто в Ізмаїл... Хоча болгари, які живуть на батьківщині предків, одружуються переважно поміж собою. Змішані сім’ї також є, але це швидше виняток, ніж правило. До речі, патріархальний уклад болгарської «комуни» відчувається донині — особлива пошана й повага до чоловіків, годувальників та захисників. Справжнього хазяїна видно по його господарству, городу, винограднику. Хоча тут, навіть у найбіднішій господі, завжди знайдеться для гостя ковток вина і шматок бринзи. 

Молоді родини, які залишились у селі, можна вирахувати за новими садибами. Шкода, що їх не так багато, як хотілося б. За наявності роботи, якої тут ніхто не боїться, молодь залюбки залишалася би тут... Але де знайдеш ту роботу?!

Традиції — річ енергетична. У поминальну суботу зібралися зі сватом Павлом провідати його рідні могили... Бачу, перед тим, як вийти з двору, наливає в пляшку води. За традицією, тут здавен могили навхрест поливають водою... От що значить для болгарина — вода! Навіть... на тому світі!

* * *

...У селі Главані я щораз прокидався від співу ранкових півнів. Такого дзвінкого переспіву, який линув звідусіль, досі не зустрічав ніде! Подумалося, що розкішне багатоголосся зовсім не випадкове в цих краях — людям треба вставати рано, аби встигнути багато чого зробити до настання денної виснажливої спеки. Зі сходом сонця той спів перехоплять горлиці, ховаючи свої срібні крила під прив’ялим горіховим листям. Так, у пташиному співі, проходить день за днем народу, який і сам, подібний срібному птахові, колись перелетів у ці краї...