МЕНЮ

Єдність українського православ’я. Бути чи не бути?

Володимир МАМЧИН
11 вересня, 2015 - 10:21
Володимир МАМЧИН, докторант богословського факультету Інсбрукського університету Франца Леопольда (Австрія) — про результати Синаксису та сучасний стан об’єднавчого процесу

Із 29 серпня до 3 вересня 2015 року в храмі Святої Трійці в кварталі Пера Константинополя (нині — Стамбул) відбувся Синаксис (Собор єпископів) Константинопольського патріархату. Одним із важливих питань було питання єдності українського православ’я. Щодо цієї проблеми відбулися наради Святішого Вселенського патріарха Варфоломія із ієрархами УПЦ США та Канади, двоє із яких нещодавно були в Україні, де виступали як посередники в об’єднавчих переговорах між УАПЦ і УПЦ КП. Під час цих нарад ієрархи УПЦ в діаспорі, зокрема, висловили свою думку, суть якої в тому, що проблемою для єдності українського православ’я є те, що одна із його віток перебуває в складі Московського патріархату (сумнівне, з канонічної точки зору, перепідпорядкування Київської митрополії під юрисдикцію Москви відбулось 1686 року. — В.М.). Також упродовж цих нарад було висловлено пропозицію стосовно того, що відновлення єдності українського православ’я може відбутися через входження православних юрисдикцій України під омофор Вселенського патріарха. Спробуймо проаналізувати, наскільки думки, висловлені на Синаксисі, відповідають сучасним реаліям нашої держави та наскільки можливим є запропонований Константинополем варіант відновлення єдності.

СУЧАСНИЙ СТАН ОБ’ЄДНАВЧОГО ПРОЦЕСУ

У липні цього року відбулися переговори про об’єднання між УПЦ КП та УАПЦ, які, на жаль, завершилися безрезультатно. Патріарша Рада та Архієрейський Собор УАПЦ відхилив усі досить-таки ультимативні пропозиції УПЦ КП щодо об’єднавчого Собору. Каменями спотикання стали питання, які стосувалися пропорції представництва делегатів від обох Церков на Об’єднавчому Соборі, — назви майбутньої Церкви, а також виборів Предстоятеля. Вийшовши із переговорів, обидва його учасники гучно грюкнули дверима, видавши заяви своїх офіційних прес-служб, в яких взаємно звинувачували одні одних у зриві переговорного процесу. Третя вітка православ’я — УПЦ — заявила, що всі ці переговори — внутрішня справа УАПЦ і КП, проте одночасно звучало щось на кшталт «так ми і знали». Проте обидві Церкви-учасниці переговорів продовжують декларувати свою відданість ідеї єдності, й іншого, окрім пошуку єдності, шляху не бачать. Щоправда, УАПЦ, завершивши переговори на цьому етапі, не має плану, як пробувати єднатися далі, натомість у КП закликають «єднатися знизу», а фактично долучатися парафії УАПЦ до УПЦ КП. Московський патріархат наразі спостерігає за ситуацією й активних дій у справі єднання не чинить. Отож усі начебто не проти об’єднуватись, але наразі справа об’єднання зупинилася.

ОБ’ЄДНАВЧІ ПЕРСПЕКТИВИ

Аналізуючи сказане на Синаксисі, а також беручи до уваги сучасний стан об’єднавчого процесу, викладений вище, можемо змоделювати кілька перспектив майбутнього об’єднання. Заяви Константинополя відносно того, що перешкодою до єдності українського православ’я є перебування однієї з його віток у МП, дають зрозуміти, що Вселенський патріарх прозоро натякає Москві, що Україна все-таки не є канонічною територією Білокам’яної, а Константинопольська Церква-матір готова сприяти справі єдності Української церкви. Напрошується висновок, що Москва з таким формулюванням не погодиться й доводитиме те, що Українська церква — таки мусить бути в підпорядкуванні Москви, мовляв, самі вірні цього хочуть. Навіщо Константинополю входити у конфлікт із Москвою — наразі незрозуміло. Хоча варіанти є. Із тих же заяв на Синаксисі неважко судити, що Константинополь бачить справу об’єднання як утворення в Україні митрополії Вселенського патріархату, в яку б увійшли УПЦ КП, УАПЦ і частина УПЦ. Це — єднання у варіанті Константинополя. Хто ж в Україні на нього погодиться? Однозначно погодиться більшість УАПЦ (за винятком невеликої кількості парафій, котрі волітимуть не підпорядковуватися Константинополю, а й надалі лишатись автокефальними), але саму УАПЦ Вселенський патріархат приймати не буде, оскільки вона налічує всього 1500 парафій, а заради такої кількості Константинополь не ризикуватиме відносинами з Москвою. Тому для Константинополя є таким важливим єднання Церков перед тим, як вони ввійдуть у його юрисдикцію.

Натомість Київський патріархат кілька разів заявляв, що статус митрополії, тим більше — в складі Вселенського патріархату, для цієї Церкви є неприйнятним. Сам Патріарх Філарет зазначав, що все одно, в чиїй залежності бути — Московській чи Стамбульській, — УПЦ КП згодна лише залишатись у тому ж статусі — автокефальної Церкви із Предстоятелем у сані Патріарха. Усе інше УПЦ КП не влаштовує. А Константинопольську церкву-матір можна просити лише про канонічне визнання Київського патріархату і тих, хто до нього приєднається, Помісною православною церквою.


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Щодо УПЦ МП, очевидно, що вона ніколи у повному складі не погодиться ні на автокефалію, ні на входження до Вселенського патріархату. Щодо автокефалії, ми пам’ятаємо 1990-ті, коли тодішній предстоятель УПЦ — митрополит Філарет — був активним промотором ідеї автокефалії, то цілі єпархії писали звернення до Патріарха Московського із проханням «прийняти під свій омофор». Частина ж УПЦ, яку можна назвати «проукраїнською» або як її воліють називати противники «автокефалістською», здається, була б готова перейти у нову об’єднану Церкву незалежно від того, чи це була б митрополія Константинопольського патріархату, чи автокефальна Церква. Для них головне — «канонічне визнання» — єдність і можливість сопричастя зі світовим православ’ям. Інша ж, консервативна частина УПЦ, бачить єдність лише в один спосіб — «покаяння розкольників» і «повернення» їх у «церковну огорожу».

Тому варіант єдності, запропонований Константинополем, наразі малоймовірний до реалізації. Бо, з одного боку, Константинополь готовий прийняти під свій омофор лише велику і об’єднану Українську церкву, а з другого, головний гравець — УПЦ КП, без якої це єднання не може відбутися, — згодна лише на автокефалію. Чи ідея єдності українського православ’я — це нездійсненна утопія, чи можлива до реалізації мрія українців? До роздумів запрошуємо також наших експертів.

КОМЕНТАРІ

«ПІСЛЯ ВИЗНАННЯ АВТОКЕФАЛІЇ ТА ОБ’ЄДНАННЯ УПЦ РПЦ ПЕРЕТВОРИТЬСЯ З ЦЕРКВИ-ІМПЕРІЇ ПРОСТО НА ОДНУ ІЗ ЦЕРКОВ»

Владика Євстратій (Зоря), архієпископ Чернігівський і Ніжинський, речник УПЦ КП, секретар Священного Синоду:

— Питання врегулювання статусу Української церкви, припинення антиканонічного підпорядкування частини УПЦ Московському патріархату — це питання майбутнього не лише для України, а і для всього православ’я. Бо як Росія без України не може відродити імперію, так і РПЦ без влади над Україною не зможе диктувати світовому православ’ю свою волю, мотивовану доктриною «русского мира», користуючись тим, що МП більший, ніж всі решта церков разом. Приблизно 40% МП перебуває в Україні. Після визнання автокефалії та об’єднання УПЦ РПЦ перетвориться з церкви-імперії просто на одну з церков. Як СРСР з Україною був світовою наддержавою, а сучасна РФ — просто велика країна. Тому для Вселенського патріархату, який зазнає тиску з боку Москви, що прагне перебрати собі першість у православ’ї, українське питання — це питання майбутнього. Тим більше, що московська церковна політика через прагнення служити державним інтересам Росії ставить під загрозу єдність всього православ’я. На що прозоро натякає підсумковий документ Синаксу.

Обов’язок Вселенського Патріарха — турбуватися про єдність та підтримувати її. Ієрархи української діаспори як українці значно краще розуміються на проблемах Церкви в Україні, ніж більшість ієрархів Константинопольського патріархату. Також активно на позицію українських ієрархів впливає їхня паства в Америці та Канаді, яка бажає, щоб Церква на Батьківщині була незалежною від Москви та офіційно визнаною. Російська агресія в Україні посилила ці настрої серед діаспори, на що не можуть не реагувати ієрархи. Тому цілком природною є активізація їхньої ролі як спостерігачів і посередників у налагодженні діалогу в Україні і щодо України. Ми підтримуємо ці зусилля та схвально сприймаємо ті плоди, які вже є. Сподіваємося, що конструктивна праця триватиме й надалі. Щодо омофору Вселенського Патріарха, то ця ідея є нереальною і вона зараз не розглядається навіть у самому Константинополі. Наша Церква проголосила свою автокефалію і просить Константинополь визнати її. Такими були всі попередні історичні прецеденти. Жодна Церква, яка отримала визнання своєї автокефалії від Константинополя, для цього не входила попередньо під його омофор. Найближчим для нас прикладом є Церква у Польщі, яка історично була частиною Київської митрополії, незаконно купленої московськими царями 1686 року. Коли ця Церква звільнилася від московської влади, то вона не пішла під омофор Константинополя, але просила і отримала визнання своєї автокефалії (1924 р.). Ми вважаємо, що так має бути і у нашому випадку: Константинополь повинен визнати автокефалію Київського патріархату. А коли УПЦ КП отримає таке визнання, тоді процес творення єдиної Помісної церкви значно пришвидшиться. Бо більшість православних із інших юрисдикцій утримується від єднання з нами лише тому, що Київський патріархат — «невизнаний». Саме визнання УПЦ КП з боку Константинополя ми бачимо ключем до досягнення церковної єдності в Україні

«КЛЮЧ ДО ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЄДНОСТІ ЛЕЖИТЬ НЕ В КОНСТАНТИНОПОЛІ Й НАВІТЬ НЕ В МОСКВІ, А В ЦЕРКОВНОМУ КИЄВІ»

Протоієрей Миколай ДАНИЛЕВИЧ, заступник голови ВЗЦЗ УПЦ:

— Питанню єдності українського православ’я на Синаксисі насправді не приділялося стільки уваги, як про це написано в новині, що з’явилася на сайті «Релігія в Україні». Патріарх Варфоломій у своїй вступній промові про Україну згадав лише один раз, коли він говорив про «триваюче розділення православної пастви України». Це зрозуміло, адже основним завданням, що стояло перед ієрархами Константинопольського патріархату, було обговорення питань, пов’язаних із Всеправославним собором 2016 року. Тим більше, що Патріарх у своїй промові сказав, що цей Синаксис (зібрання) не покликаний приймати адміністративних рішень, а має лише консультативний характер. При цьому, в підсумковому комюніке серед іншого сказано, що «ієрархи Вселенського патріархату спрямовують свої думки і молитви до тисяч наших братів в Україні і моляться за припинення розділення і за відновлення миру і єдності благочестивого українського народу». Ці слова можна розуміти як такі, що стосуються церковних справ в Україні, так і політичного життя та військових дій, що тривають на сході. Хочу зазначити, що всі публічні заяви Вселенського патріархату свідчать про те, що ця Церква готова сприяти об’єднанню українського православ’я, але на основі священних канонів. Зокрема, після візиту екс-президентів України Л. М. Кравчука та В. А. Ющенка до Константинополя та їхньої зустрічі з Патріархом Варфоломієм в офіційному повідомленні було сказано, що Константинопольська церква готова надавати посередництво «для канонічного вирішення глибокого церковного розділення в Україні». Окрім того, позиція Константинополя полягає в тому, щоб забезпечувати «більш тісну співпрацю та укріплення зв’язків між Православними церквами, щоб Православна церква попри те, що канонічно складається з багатьох автокефальних церков, мала єдиний голос, і щоб у ній формувалася свідомість того, що вона не перестає бути єдиною Церквою» (із виступу Патріарха Варфоломія на Синаксисі). Ці та інші офіційні заяви Константинопольського патріархату свідчать про те, що ця Церква не зробить кроків та дій, які б принесли розділення в середовище православних християн по всьому світу. Це означає, що жодна з українських неканонічних конфесій (УПЦ КП, УАПЦ) не можуть бути в односторонньому порядку визнані Константинополем як Помісні церкви без погодження з РПЦ, тому що це буде порушенням канонічного права і призведе до великих проблем у світовому православ’ї. Ці речі важливо розуміти і брати до уваги, щоб не створювати собі й людям зайвих ілюзій. Визнання будь-якої з українських неканонічних конфесій Помісною церквою є неможливим, тому що автокефалія дається всій Церкві, а не якійсь її частині, що відкололася. Не можуть, до прикладу, в Україні 4600 парафій УПЦ КП бути Помісною церквою, а 12 700 парафій УПЦ — не бути Помісною церквою. Якщо продовжити це порівняння по регіонах, то ситуація стане ще більш очевидною. Не може 284 парафії УПЦ КП в Рівненській області бути Помісною церквою, а 539 парафій УПЦ в тій же Рівненській області не бути Помісною церквою. Не можуть 18 парафій УПЦ КП в Харківській області бути Помісною церквою, а 283 парафії УПЦ в тій же Харківській області не бути Помісною церквою. Окрім того, глава УПЦ КП Філарет відлучений від РПЦ — Помісної церкви. А згідно з церковними правилами, така людина і очолювана нею конфесія не може бути прийнята в спілкування іншою Помісною церквою, в даному разі — Константинопольським патріархатом. Якщо ж навіть теоретично допустити, що Константинополь міг би визнати окремо взяту УПЦ КП чи УАПЦ, то це в православному світі був би акт, подібний до анексії Росією Криму. Адже як Росія, анексувавши Крим, порушила всю систему світової безпеки, так і можливе одностороннє визнання УПЦ КП чи УАПЦ Константинопольською чи будь-якою з Помісних православних церков світу призведе до порушення церковних правил і всієї системи міжправославних відносин і принесе в сім’ю Православних церков не «більш тісну співпрацю та укріплення зв’язків», чого прагне Вселенський патріархат, а розбрат. А відтак, «Константинополь нам не допоможе», і ці варіанти окремого входження всіх православних юрисдикцій України в лоно Вселенського патріархату і подальшого їхнього об’єднання та отримання автокефального статусу є нереальними. На мою думку, ключ до вирішення проблеми єдності лежить не в Константинополі й навіть не в Москві, а в церковному Києві. Переконання ж ієрархів УПЦ в США і Канаді, що наводяться в тексті вищезгаданої новини з сайта «Релігія в Україні», які назвали однією з перешкод до єдності перебування УПЦ в складі Московського патріархату, є відверто недружніми як до УПЦ, так і до РПЦ як частини Світового православ’я. Неправильно будувати свою церковну ідентичність на антиросійськості, на войовничій риториці по відношенню як до УПЦ, так і до РПЦ, як це роблять в певних українських конфесіях та, на жаль, окремі представники діаспори. Слід пам’ятати, що РПЦ, подобається це комусь чи ні, є вагомою частиною Світового православ’я, і якщо хтось із згаданих українських конфесій хоче увійти до цієї сім’ї Помісних православних церков, то нерозумно конфліктувати з окремими її членами. Навіть незважаючи на складні українсько-російські політичні відносини.

УПЦ виступає за єдність українського православ’я на основі канонів Церкви. Якщо буде досягнута внутрішня єдність Церкви, якщо буде подолано розкол, то ми готові в перспективі розглядати навіть можливість автокефального статусу, але це слід вирішувати соборно, спокійно, мирно, без політичних звинувачень і гасел, за згоди більшості церковного народу та духовенства, а також за погодження зі всіма Помісними церквами, до складу яких претендуватиме увійти Православна церква в Україні в новому можливому статусі.

«ВОНИ ОФІЦІЙНО ЗАГОВОРИЛИ ПРО УКРАЇНУ — ЛЮДСЬКУ І ЦЕРКОВНУ, І ЇХНІЙ ГОЛОС ПРОЛУНАВ НА ВЕСЬ СВІТ»

Отець Михайло ДИМИД, доктор богослов’я в галузі еклезіології та екуменічних наук, викладач УКУ:

— З офіційних текстів звернення патріарха Варфоломія до своїх єпископів, а також із кінцевого комюніке Синаксису Вселенського патріархату в Стамбулі 2015 року виникають такі висновки, що існують три рівні церковного ієрархічного підпорядкування у Вселенському патріархаті: а) пряме — ієрархія Вселенського Престолу; б) не до кінця автономне, «під омофором» Вселенського Престолу — українські та карпато-русинські ієрархи; в) автономне, «під канонічною опікою» — автономні церкви Фінляндії та Естонії. Оскільки наголошується на окремому статусі української церковної структури в ієрархії Вселенського патріархату, здається, що в майбутньому він міг би не тільки відноситися до діаспорних церков, а перенестися на матірну територію і підвищитися у рівні. Така «не-до-кінця-автономія» стала би тимчасовим мостом для порятунку українського православ’я від ще більшого занурення в провалля роздрібнення. Не тому, що поділ — це щось негативне саме по собі, а тому, що воно приносить протисвідчення самій церкві та дискредитує проповідь Божого слова. Мовляв, ті, що змагаються до єдності довкола Христа, роз’єднуються в імені Христа. Дуже важливим і новим є те, що не тільки патріарх Варфоломій, а всі ієрархи Вселенського патріархату спрямовують свою увагу і молитву для вирішення проблеми церковного православного роздору в Україні. Вони офіційно заговорили про Україну — людську і церковну, і їхній голос пролунав на весь світ. Ті, хто має відповідний досвід, знають, що це не будь-що «увага і молитва». Для церкви це завжди є провіщенням реальних кроків до змін. Тим паче, коли стверджується про «важкі умови» і про «терпіння» від «поділу» «побожного українського народу», і нагадується всім про свою материнську роль, тобто про те, що не якийсь неозначений руський, а «український народ отримав свою віру і хрещення від матері-церкви Константинопольської». Гадаю, що дуже важливо звернути увагу на ці всі нюанси церковної дипломатичної мови, бачити з якою наполегливістю Вселенський патріархат готує обставини для своєї можливої прямої інтервенції в Україні, але теж розуміти, що він цього зараз не зробить, оскільки пріоритетом №1 для Вселенського патріархату є відбуття Великого Помісного Всеправославного Собору, а це не зможе статися без Московського патріархату, якого наміри недружні щодо ідеї єдності українських християн в єдиній помісній церкві.