Як лікувати «екосистемні інфекції»?

Іван ХОМ’ЯК — про шкоду від рослин-чужинців та суспільно-біологічні аналогії

Нещодавно уже знайомий читачам «Дня» (див. наприклад розлоге інтерв’ю у «Дні» № 110—11 від 22 червня 2018 року) дослідник із часто несподіваними для нефахівців висновками, кандидат біологічних наук, доцент кафедри екології, природокористування та біології людини Житомирського державного університету імені Івана Франка Іван ХОМ’ЯК створив у фейсбуку допис «Добрими намірами» — про інвазійні види трансформери. «У більшості випадків загал не розуміє, перед якими загрозами він стоїть. Він любується агресором...» — написав серед іншого Іван Владиславович, чим викликав чимало різного роду коментарів і спонукав нас до ширшої розмови.

«ЗА РАХУНОК ЧУЖИНСЬКИХ ВИДІВ МИ ВТРАЧАЄМО РІДНУ ДИКУ ПРИРОДУ»

— У своєму дописі ви порушили на конкретних прикладах дуже цікаву тему «небезпеки керування не науковими прогнозами, а добрими намірами». Виходить, такі види, як канадський золотарник, борщівник, павловнія заходять на чужі поля і змінюють поведінку всього живого довкола себе?

— Їх називають інвазійними за їхню здатність проникати в чужі екосистеми інвазійними, а за здатність перетворювати ці екосистеми на щось інше — трансформерами. Тобто є група видів, які називаються інвазійними видами трансформерами, і таких у нас досить багато, приблизно кілька сотень.

По-перше, їх стає більше, по-друге, площа, яку вони займають, збільшується, і сила тої трансформації також зростає. Тобто, ми за рахунок цих чужинських видів втрачаємо рідні природні оселища, рідну дику природу. Це крім того, що деякі з них становлять пряму загрозу для людини, наприклад, як амброзія чи борщівник, частково і золотарник канадський також, тому що в період масового цвітіння (кінець серпня — початок вересня) він здатний викликати алергічну реакцію, плюс щодо меду, у якому є багато пилку золотарника, також є окремі повідомлення про алергічну реакцію.

А найголовніше, що деякі з цих видів роблять ці зміни незворотними. Наприклад знаменита робінія псевдоакація, або акація біла, як її в народі називають, той самий золотарник, червоний дуб, або дуб північний, — вони екосистеми змінюють назавжди. І це викликає цілий ряд ланцюгів негативних подій для нашої природи як локально, так і глобально.

Люди більше говорять про борщівник і амброзію, тому що це пряма загроза, але часто забувають про опосередковані загрози. Взяти, до прикладу, той самий червоний дуб, як його називають у народі за червоне осіннє листя. Він практично не має конкурентів, витісняє і частково гібридизується з нашим дубом. Маючи швидкий ріст, він приваблює лісівників. Але є один «маленький» нюанс. Коли ми говоримо про те, що потрібно насаджувати ліси, щоб боротися з глобальним потеплінням, перебудовою клімату, зменшувати кількість вуглекислого газу, то ліс справді може акумулювати в собі вуглекислий газ. Але питання в обсягах. Наприклад у нас є урочище «Корабель» — це північ Житомирщини, заказник «Поясківський», там дубовий ліс протягом понад 400 років утримує на одному гектарі більше 300 тонн деревини. Уявіть собі, які обсяги вуглекислого разу протягом пів тисячі років він може утримати. А якщо це буде червоний дуб, то він зможе утримувати 100 — максимум 150 років утричі менші обсяги. То якщо червоний дуб витіснить нашого дуба й інші види, ми не зможемо в достатній кількості акумулювати на тривалий час вуглець. Адже, що швидше росте дерево, то швидше воно помирає. Швидкоростучі дерева довго не живуть. Тобто цей вуглекислий газ, який дерева забрали, коли вони будуть використані у промисловості — на паливо чи ще щось, за маленький цикл повернеться. А якщо він швидко повертається, за один або кілька циклів назад, то користі жодної немає.

Це стосується і так званої енергетичної верби, та сама історія з павловнією, іншими швидкоростучими видами. Вони швидко ростуть, швидко вбирають вуглець і швидко віддають його назад. Але ж його треба не тільки зібрати, а й утримати достатньо тривалий час, для того щоб він не повертався назад в атмосферу...

«ПОТРІБНО БАГАТО ФАХІВЦІВ, КОШТІВ І ЧАСУ»

— Я б на такому наголосив: щоб упоратися з цією проблемою, потрібно залучати велику кількість фахівців і коштів і це вимагатиме тривалого часу. Ми в себе в лабораторії в нас на кафедрі робимо дещо інші речі —  спеціальні алгоритми, програми для прогнозування. І те, що ми бачимо про ці небезпечні види, — це всього-на-всього, як кажуть, побічний продукт.

У нас надзвичайно мала кількість людей займається цими питаннями. Всі, хто фінансує науку, вважають ці біологічні, природоохоронні напрямки нецікавими, неперспективними. Наприклад, приходить комісія, їй кажуть: «Ми вивчаємо такі-то види». У відповідь: «Ні, це неправильно ви робите, займайтеся тим, що дає гроші!». Я цитую реальний діалог, коли один із чиновників, прийшовши у відділ одного із інститутів академії наук сказав, що вони мають займатися біопаливом, а не своїми дурницями.

На кожен вид потрібно, щоб працювала хоча б маленька група людей. Я часто беру участь у міжнародних семінарах щодо цих небезпечних видів — не спеціалізуюся на цьому, а лише ділюся своїми здобутками. Науковців, які постійно займаються тільки цією тематикою (бо ви розумієте, викладачі університету — це такі собі науковці, сьогодні ти займаєшся наукою три хвилини, а потім 10 годин займаєшся викладанням), можна перерахувати на пальцях. Це буквально 5—10 людей, які весь час займаються інвазійними видами. А таких видів 300. Тобто має займатися не менше тисячі людей.

Ми у свій час вивчали, як перетворює екосистеми борщівник, але не заради борщівника, нас цікавили саме екосистеми, ми перевіряли точність нашого прогнозу — наскільки можемо прогнозувати зміни в них. Це 12 років. Це вважається мінімальним часом, для таких досліджень, що пов’язано з сонячними циклами і циклами, які відбуваються в екосистемах. Але наш результат не може бути точним і виваженим, тому що насіння борщівника лежить у землі 15 років. Тобто дослідження борщівника в одному конкретному середовищі (ми досліджували його на березі річки) — це 27 років. А якщо насіння амброзії може лежати десятки років? Тобто протягом 20—30 років мають тривати дослідження — і це вже не одна тисяча людей, це зміна поколінь. Дві-три тисячі людей різних поколінь повинні кілька десятиліть досліджувати. На основі цих досліджень вони мають дати висновки — що можна зробити з цими видами, які вони несуть загрози. А якщо у нас, з’являється мода на якийсь новий вид? «Давайте ми посадимо ось це, це дасть нам ефект...» — і далі ідуть виправдання природоохоронного характеру — «ми зберемо весь вуглекислий газ у вербу, яка виросте за два роки, і спалимо його як біопаливо». Який сенс тоді збирати вуглекислий газ?! Таким чином відбувається профанація.

ТАКІ ВИДИ ЯК ЗОЛОТАРНИК КАНАДСЬКИЙ (НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД ДОСИТЬ СИМПАТИЧНИЙ), ЕКОСИСТЕМИ ЗМІНЮЮТЬ НАЗАВЖДИ, ГОВОРИТЬ ІВАН ХОМ’ЯК (НА ФОТО). І ЦЕ ВИКЛИКАЄ ЦІЛИЙ РЯД ЛАНЦЮГІВ НЕГАТИВНИХ ПОДІЙ ДЛЯ НАШОЇ ПРИРОДИ ЯК ЛОКАЛЬНО, ТАК І ГЛОБАЛЬНО / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ІВАНА ХОМ’ЯКА

Перш ніж запускати вид у масове насадження, треба перевірити всі його властивості. Перша — здатність виходити з-під контролю і проникати за межі екосистем, де він насаджений. Друга — здатність перетворювати природні екосистеми. І тільки після цього цей вид можна масово насаджувати на певній території.

При цьому те, що буде добре працювати в степу, може геть не спрацювати на території Полісся і навпаки. Той самий золотарник у степу має нижчі конкурентні властивості, тому десь у Херсонській, Миколаївській області він буде поодинокий, а в нас, на Поліссі, масовий.

«Є ЧІТКИЙ АЛГОРИТМ. АЛЕ У НАС ВІДБУВАЄТЬСЯ НАВПАКИ»

— Треба кожен вид досліджувати конкретно. На жаль, у нас поки що цього не робиться. Я можу порівняти, виходячи із розмов із закордонними вченими. Наприклад, якщо не помиляюся, в Румунії в паннонських степах виділяють щороку тільки на дослідження і роботу з борщівниками в одному природно-заповідному об’єкті 2 мільйони євро на рік. У нас, до речі, кошти виділяються також. У нас є карантинні служби і так далі. Але ці кошти ідуть «кудись».

Є чіткий алгоритм: спочатку вчені вивчають, потім учені розробляють якісь методики боротьби, потім підготовлені фахівці втілюють оці всі методичні рекомендації. У нас відбувається навпаки. Якщо це популярна тема, наприклад борщівник, виділяються кілька тисяч чи кілька десятків тисяч, а потім вони ідуть якійсь невідомій конторі, про яку ніхто не чув, яка за угодою з якимось «Зеленбудом» починає щось робити. Тобто десь вийшло два косарі, тоді написали звіт, що вони вже побороли, кілька десятків цих тисяч зникло, і на цьому крапка. Наступного року історія продовжується і продовжується.

Поки громада про це говорить, пише різні заяви і так далі, то це робиться. Але це неправильний підхід і з цим мають працювати фахівці.

У нас велика проблема — деградація експертного середовища. Експерти, які займаються цим, нікому не потрібні. Достатньо бути галасливим і популярним. Політики, громадські активісти без освіти і, перепрошую, журналісти мають вирішальний голос. Тобто якщо, припустимо, політики, активісти і журналісти скажуть, що борщівник Сосновського — це манна небесна, побачите, як люди казатимуть: «Так, це манна небесна, дайте нам цю манну». І всі почнуть садити борщівник. На жаль, така ситуація. Експертне середовище в нас достатньо вироджене.

Хоча ця хвиля популізму накриває не тільки нас, а й західні країни, і цих проблем у них не набагато менше, ніж у нас.

«Я ДУЖЕ ВДЯЧНИЙ ТАКИМ ВИДАННЯМ, ЯК ВАШЕ, ЯКІ ЦІ ТЕМИ ПОРУШУЮТЬ»

— Якщо перейти від експертного середовища до широкого загалу — наші громадяни, мабуть, теж у більшості не знають, як грамотно дбати про природу?

— Так. З одного боку є така річ. Ми постійно займаємося просвітницькою роботою. Наприклад, щодо золотарника я також матиму незабаром інтерв’ю на радіо. Це ми робимо десь приблизно три-чотири рази на рік, і в соціальних мережах для багатьох людей це є відкриттям, дехто вже знає про цю проблему. Працює ось оця мікроскопічна спільнота науковців, яких менше сотні, котрі поширюють інформацію, і ми маємо хоч якийсь ефект.

Але в людей завжди домінує «шкурний» інтерес. Якщо немає прямої загрози здоров’ю — зовсім прямої, як-от тебе везуть в реанімацію, бо якщо сусіда везуть в реанімацію, то ще не така серйозна справа, — то вони не дослухатимуться. Наприклад, на мій допис, який ви згадали, було багато цікавих коментарів. Серед них таких: «А, це нас залякують гранітоїди, які хочуть забрати собі гранти». Але я можу розповісти про себе за два останні роки. Минулого року в мене було два гранти — один міжнародний і один регіональний від ОТГ, але він не стосувався таких видів. Цього року в мене три гранти: два міжнародних і один загальноукраїнський. І жоден із них за останні два роки не стосувався оцієї тематики.

Більшість моїх студентів останні, мабуть, десять років отримують завдання щодо моніторингу за цими видами й оселищами, в яких вони є . Це все, що ми можемо отаким чином робити — університет фінансує студентські дослідження. А інших це не цікавить. Тому є таке твердження, що ми залякуємо людей заради грантів. І, звичайно, далі іде історія змови, що мені нагадує історію з COVID-19. По суті інвазійні види — це екосистемна інфекція, яка, як цей вірус, проникає в організм. Але розказують: «а, нічого страшного, це воно трошки збільшується, а потім його геть не стане», «саме пройде» і так далі. Хоча ми бачимо дуже багато небезпечних наслідків, особливо в лісостепу, наприклад, робінія (псевдоакація) знищила величезну кількість видів, ми навіть могли і не здогадуватися про їхнє існування.

Тобто види зникають, екосистеми перебудовуються. Наприклад привезений з Америки клен ясенелистий, який проникає в заплави і починає їх трансформувати. Це одна із причин порушень заплавних дібров. А тоді ми скаржимося, що в нас міліють річки, погіршується водопостачання і якість води в містах, які беруть її з водосховищ. Це все ланки одного ланцюга. Просто коли воно дуже близько до нас — тобто ми отримали алергічну реакцію чи хтось із наших дітей, це буде проблема, а те, що золотарник заблокував утворення лісів десь у заплаві чи на водозборі (а це означає, що вода, яка випала з дощем, або випарувалася, або швиденько стекла), то це вже не наша проблема, воно ж там далеко, що нам до якогось золотарника. Люди цього не розуміють. А кількість фахівців, які це розуміють, дуже мала. І я дуже вдячний таким виданням, як ваше, які ці теми порушують. Тому що між нами і громадою має бути раціональний місточок.

«МИ МОЖЕМО БАЧИТИ ВЕЛИЧЕЗНУ КІЛЬКІСТЬ ЗМІН, ЯКІ ПРИЗВЕЛИ ДО ЯКИХОСЬ КАТАСТРОФ»

— Наші предки виробляли свої принципи поводження з природою відповідно до власних багаторічних спостережень за нею. Виходить, вони були розумніші від нас, бо робили власні висновки і спостереження? А ми тепер живемо, так би мовити, «позиченим розумом» щодо природи. Як ви вважаєте?

— Є таке хитре трактування еволюції. Чи це буде соціальна еволюція наших предків, чи трактування еволюції біологічне — усе не зовсім так, як про це говорять у школі чи те, що зі школи запам’ятовується. У еволюції виживає не найсильніший, а найпристосованіший. Другий принцип — ніхто не думає, як вижити. Просто той, хто неправильно діє, той вимирає. Якщо наші предки, які жили в більшій залежності від живої природи, ніж ми, поводилися неправильно, вони вимирали. І вимерлих видів людини десятки я вже не кажу про окремі етноси. Вони не здатні були прилаштуватися до певних умов середовища і зникли.

Кількість народів, які вимерли через те, що в них виник такий конфлікт, також величезна. І навіть серед отих культур, які ми далі знаходимо, починаючи зі славної трипільської культури, ямної, катакомбної — велика кількість трансформувалася, перейшла в щось нове, або просто зникла. Тому ті, хто став нашими предками, поводилися правильно. Ті, хто поводилися неправильно, нашим предком не стали.

Людина дуже мало психогенетично змінилася за останні 300—500 тисяч років, тому ми можемо бачити величезну кількість пертурбацій, які призвели до якихось катастроф. Чудовий приклад — острів Пасхи. Коли предки, можливо, полінезійців, поводилися таким чином, він став майже мертвим островом, а не своєрідним раєм посеред океану. Такі випадки були і в Південній Африці — знамените витіснення бушменів готтентотами і зулусами. Їх було багато...

«ЗА КОЖНОЮ ІЗ АНАЛОГІЙ СТОЇТЬ ТЕМАТИКА МОГО ДОСЛІДЖЕННЯ»

— Ви досить часто через певні природні закономірності проводите паралелі з поведінкою соціуму. Що вас до цього спонукає?

— Всяка аналогія — маж великі обмеження. Гратися з цими аналогіями — дуже небезпечний шлях. Але за кожною із них стоїть тематика мого дослідження. Коли я, повернувшись зі школи (Іван Владиславович спочатку закінчив Житомирський педагогічний інститут і відпрацював 8 років у школі вчителем хімії — авт.), починав займатися науковою діяльністю, головним питанням було — навчитися визначати тип або способи взаємодії людини з природою. Так звана антропогенна трансформація була однією з тем моєї кандидатської, і зараз також це одна з моїх тем — природна й антропогенна динаміка українського Полісся. Тобто, потрібно дивитися, як взаємодіє людина з навколишнім середовищем без стереотипного бачення. Не опиратися на химерні філософські ідеї. Потрібно подивитися на суспільство зовні як на звичайний біологічний об’єкт. Але не на окрему людину, як це вивчає екологія людини, а на соціум як окремий об’єкт. Наприклад, одне дерево має одні властивості, а ліс має інші. Так само одна людина має одні властивості, а соціум має інші.

Уже у 2009—2012 рр. я мусив дуже сильно в це заглибитися, що мало результатом кілька книжок з екологічної етики та соціоекології. Це дуже важливий напрям. Тому, що коли ми говоримо про проблеми, які в нас виникають із довкіллям, ці проблеми насправді не є екологічними. Бо екологія — це розділ біології, який вивчає взаємовідносини між організмами. Насправді, це соціальні проблеми і навіть більше скажу — це соціально-психологічні проблеми. Шукати причину наших бід у ставленні до довкілля потрібно не в природі, не в біологічних зв’язках, навіть не в технологіях, а саме у психології людини як частині чогось соціального, тобто психології соціуму як єдиного цілого.

Я досліджую соціум у цьому напрямі, у тому числі експериментально. Наприклад, наша студентка кілька років тому взяла друге місце на конкурсі наукових робіт у ЄС, де вона вивчала взаємозв’язок психіки і різних ландшафтів, її робота була опублікована за кордоном. Подібні результати потім були отримані в Единбурзькому та Стенфордському університетах. Це один із напрямків моїх досліджень — суспільство як об’єкт взаємодії з довкіллям. Інший це екосистеми — як певні об’єкти, які динамічно самоорганізовуються і розвиваються. Я працюю на стику між екосистемологією і соціологією. Тому мої дописи в соцмережах виглядають досить химерно. Хоча це дуже ризикований шлях — проводити аналогії між суспільством і природою, і багато вчених, котрі це пробували робити, обпеклися на цьому, починаючи від батька моєї науки Фредеріка Клементса (американський ботанік, еколог рослин і міколог, який ввів поняття «екотон» та біом. — Авт.), який почав робити аналогії і зайшов не туди. Це небезпечний шлях.