Вода жива. Вода щаслива

Найрідніший елемент людського тіла й головний компонент планети, вона тисячоліттями наповнює і вказує шлях, омиває й втамовує

Про те, що вода має смак, знає кожен, хто хоча б раз повертався спраглим додому, дорогою до вершини черпав з прохолодного джерела чи грів середину ароматним настоєм трав. Днями, заради експерименту, я запитала друзів та читачів — яку найсмачнішу воду їм доводилося куштувати та де? Ви й самі добре знаєте, чимало питань лишаються непоміченими в мережі, але точно не це. Бо кожному є що сказати про воду.

ВОДА ЖИВА

200 000 років людської історії — це 200 000 років пошуку й використання головного природного скарбу — води. Перші поселення, ранні міста, великі держави, могутні цивілізації — всі вони брали початок на березі котроїсь із сильних рік — Нілу, Дунаю, Амазонки, Дніпра, Тигру і Євфрату, Гангу і Янцзи. Задовго до того, як стати шляхом для мандрівних чи військових кораблів, ріки були годувальницями. Хто його знає, може, навіть смак води — такий собі інструмент еволюції, що захищав перших поселенців від споживання з поганих джерел. Адже нинішній успіх урбанізації — великою мірою наслідок правильно викопаних колодязів кілька століть тому.

Смак, запах, вигляд та температура води можуть багато розповісти про її склад та вплив на організм. Якщо одні домішки, мінерали корисні, то інші можуть завдати великої шкоди чи навіть отруїти. Легенди про мертву й живу воду — не такі вже й легенди. Після занепаду античного світу з його революційними системами водогону й очищування, Європа століттями страждала від епідемій, частина з яких була зумовлена споживанням забрудненої води. Вас здивує список монархів, що свого часу померли від дизентерії, холери чи інших шлунково-кишкових хвороб. Іще більше вас здивує довжелезний список країн, населення яких досі страждає від браку питної води. Українські учені не надто оптимістичні — якщо ми не змінимо свого ставлення до природних ресурсів, за років 50 — 100 теж можемо втрапити до цього сумного списку. Поки що ж наша земля щедро ділиться з людьми водою, лише мінеральних джерел в Україні понад пів тисячі, найпоширеніші серед яких — вуглекислі, сірководневі, залізисті, йодобромні, бромні та радонові. Особливо багатими є Карпати (Нафтуся, Свалява, Поляна Квасова), території Українського щита та Дніпровсько-Донецької западини. Пригадайте знайомі назви — Моршинська, Знаменівська, Шаянська, Червона Калина і ще сотні інших на кожен смак і організм, адже споживання натуральних вод має бути зваженим і відповідати вашим індивідуальним потребам.

У кожній мандрівці людина бачить свою, унікальну мету. Хтось долає висоти чи довжини, хтось колекціонує пригоди й емоції. Коли готувала цей матеріал, мені на думку спала ідея ще одного типу маршруту — водного. Ні, не сплав котроюсь із повних річок, а відвідини якнайбільшої кількості джерел і джерелець України. Днями прочитала — «У наших Карпатах з кожної гори тече інша вода» — ціла історія в короткому реченні. Друзі кажуть: «На вогкому Поліссі вода скрізь — у повітрі, лісі, на небі, а в річках і озерах — червонувата, від сліду давніх рослин, що іще не стали торфом. А ще ж у нас є артезіанські води, підземні буркути, струмки, знані цілющою силою, є ті, що парують гарячим посеред зими, є просто красиві природні джерела десь посеред лісу чи лугу, а є — рукотворні».

Криниця — важливий елемент не лише побутового, а й культурного життя наших предків. Поширені на рівнинній території, криниці, колодязі, студні будували особливі люди. Спочатку потрібно знайти правильне місце — впізнати під землею водяну жилу. В цьому українцям допомагала водолюбна верба або навіть лоза, що вмілому майстру своїм поворотом у руках підказувала, де копати. Розпочинати краще вдосвіта, на молодий місяць, покропивши обране місце свяченою водою. Стіни криниці найчастіше робили з в’яза, модрини, вільхи чи бересту — їх деревина не має смаку й не лишає кольору. Горішній вінець колодязя називали дитинцем або цямриною і завжди закривали дахом. Інколи, в спеку, господині чіпляли до нього на мотузці горщики з молоком чи сметаною, щоб ті гойдалися в темній прохолоді над водою.

Часто криниця була одна на цілу вулицю і ніхто нікому й ніколи не відмовляв у можливості набрати там питної води, бувало, поряд ставили коритце і для тварин. Люди приходили до колодязя обмінятися новинами, порадитися чи просто перепочити: «до доброї криниці стежка утоптана», — каже народне прислів’я. Навколо полюбляли садити калину, мальви й ставити лавку — для подорожніх.

Дбати про чистоту й справність колодязя — обов’язок кожного, перед святами його підрихтовували та навіть прикрашали запашним зіллям, любистком. Предки вірили — десь на глибині живе криничник, що охороняє і захищає воду. Злити його не варто, щоб зберегти здоров’я і добробут у сім’ї. Набирати відра після того, як сонце сяде, також не ризикували, щоб разом із водою в дім не втрапила нічниця. Хто вона така — хто його знає, та от перекази бережуть страх, що нечисть надокучатиме дітям усю ніч. На Зелені свята чоловіків не підпускали до криниці, бо русалки й звідтіля могли затягнути їх у свій світ. Непочата кринична вода, зібрана на сході сонця, допомагала породіллям і нареченим, а взята з семи колодязів для вмивання — дарувала красу. Полісяни вірили, якщо добре збовтати воду в колодці — піде дощ. Навіть сузір’я, відоме нині під назвою Дельфіна, і найкраще видиме на всій території в червні-серпні, давні українці теж величали Криницею.

Довгі дерев’яні шиї колодязів-журавлів, блакитні «вушка» старих колонок, бабусина хутірська криниця чи святе джерело — місця особливої сили, десятків легенд, літньої прохолоди й чистої води. Чом би нам, за прикладом багатьох народів не взятися берегти своє, особливе, значуще й не нанести на котрусь інтерактивну мапу сині цятки смачної води й довгий список цікавих криничок?

ВОДА ЩАСЛИВА

Кілька останніх століть людської історії — місце постійних експериментів і технологій. І хоча лимони у воду кидали ще давні греки, а перший арабський шербет не що інше, як густа суміш фруктів чи квітів і води, справжня гастрономічна революція розпочалася в склянці содової.

Газована, підкислена, шипуча — то все про карбоновану воду. Розчинений у ній вуглекислий газ приємно лоскоче язик бульбашками, покращує смакові властивості й подовжує придатність напою. Джозеф Пристлі в далекому 1767 році, експериментуючи в броварні англійського Лідсу, штучно збагатив воду діоксидом вуглецю, сподобав те, що вийшло, і пригостив товаришів. Його ідею підхопив Йохан Швеппе (так, так, то на його честь ми сьогодні п’ємо тонік Швепс) і поставив процес на масове виробництво. В газованої води відразу з’явилося багато шанувальників, серед яких і король Вільям IV, що називав її іскристою.

Наприкінці 1885 року американський медик і залежний від морфіну ветеран громадянської війни Джон Пембертон шукав шляхи позбутися своєї згубної звички. Якось він скуштував африканський горіх кола — смачне джерело якісного кофеїну і незабаром у світі «пшикнула» перша Кока-Кола, відома спочатку як лікувальний еліксир. Майже сто п’ятдесят років по тому Кока-Кола — це не просто улюблений газований напій планети, а й своя культура, нерозривно пов’язана з Американською мрією і свободою. Хоча, і радянська промисловість не пасла задніх у газуванні вод — Ситро і Крем-сода, Тархун і Золотий Ключик булькотіли й продавалися на всіх перехрестях країни рад. Із тридцятих і до шістдесятих газовані напої продавали на розлив, а десь наприкінці п’ятдесятих постали перші автомати, що наливали воду з сиропом і без, самостійно мили склянку й просто дивували народи високою технологічністю процесу. Сиропи були найрізноманітніші — від екзотичного, мандаринового, десь на пляжах Сухумі, до популярного, звичного, лимонного біля київського метро. До речі, головні заводи виробництва таких автоматів діяли в нас — Київторгмаш та Механоліт у Харкові.

Пригадую, в дитинстві дідусь змішував у склянці води соду з лимонною кислотою, на хвильку здіймався шипучий вулкан, а коли заспокоювався, дідусь додавав туди щедру ложку малинового сиропу, відсьорбував трохи піни й ділився зі мною. Це — найпростіший домашній рецепт газованої води. Інший спосіб — за допомогою спеціального сифону для карбонування, які ще кілька десятиліть тому були на кожній третій кухні. Можна довго сперечатися, наскільки корисна чи шкідлива газована вода, проте радості від її споживання завжди багато. Пригадуєте, Джозеф Пристлі, винахідник содової, так її й називав — щаслива вода.

Як бачите, про воду можна розповісти багато — хімічного й історичного, медичного й економічного, можна описати дива її фізичних станів чи смаки високогірних струмків, тож сміливо додавайте воду до одвічних тем ваших розмов (як-от про погоду чи музику). Найрідніший елемент людського тіла й головний компонент планети, вода тисячоліттями наповнює і вказує шлях, омиває й втамовує. І нехай у кожного з нас назавжди залишаються джерела, що дарують здоров’я і сили, такі джерела треба берегти...

Вода жива. Вода щаслива

Вода жива. Вода щаслива

Найрідніший елемент людського тіла й головний компонент планети, вона тисячоліттями наповнює і вказує шлях, омиває й втамовує

Про те, що вода має смак, знає кожен, хто хоча б раз повертався спраглим додому, дорогою до вершини черпав з прохолодного джерела чи грів середину ароматним настоєм трав. Днями, заради експерименту, я запитала друзів та читачів — яку найсмачнішу воду їм доводилося куштувати та де? Ви й самі добре знаєте, чимало питань лишаються непоміченими в мережі, але точно не це. Бо кожному є що сказати про воду.

ВОДА ЖИВА

200 000 років людської історії — це 200 000 років пошуку й використання головного природного скарбу — води. Перші поселення, ранні міста, великі держави, могутні цивілізації — всі вони брали початок на березі котроїсь із сильних рік — Нілу, Дунаю, Амазонки, Дніпра, Тигру і Євфрату, Гангу і Янцзи. Задовго до того, як стати шляхом для мандрівних чи військових кораблів, ріки були годувальницями. Хто його знає, може, навіть смак води — такий собі інструмент еволюції, що захищав перших поселенців від споживання з поганих джерел. Адже нинішній успіх урбанізації — великою мірою наслідок правильно викопаних колодязів кілька століть тому.

Смак, запах, вигляд та температура води можуть багато розповісти про її склад та вплив на організм. Якщо одні домішки, мінерали корисні, то інші можуть завдати великої шкоди чи навіть отруїти. Легенди про мертву й живу воду — не такі вже й легенди. Після занепаду античного світу з його революційними системами водогону й очищування, Європа століттями страждала від епідемій, частина з яких була зумовлена споживанням забрудненої води. Вас здивує список монархів, що свого часу померли від дизентерії, холери чи інших шлунково-кишкових хвороб. Іще більше вас здивує довжелезний список країн, населення яких досі страждає від браку питної води. Українські учені не надто оптимістичні — якщо ми не змінимо свого ставлення до природних ресурсів, за років 50 — 100 теж можемо втрапити до цього сумного списку. Поки що ж наша земля щедро ділиться з людьми водою, лише мінеральних джерел в Україні понад пів тисячі, найпоширеніші серед яких — вуглекислі, сірководневі, залізисті, йодобромні, бромні та радонові. Особливо багатими є Карпати (Нафтуся, Свалява, Поляна Квасова), території Українського щита та Дніпровсько-Донецької западини. Пригадайте знайомі назви — Моршинська, Знаменівська, Шаянська, Червона Калина і ще сотні інших на кожен смак і організм, адже споживання натуральних вод має бути зваженим і відповідати вашим індивідуальним потребам.

У кожній мандрівці людина бачить свою, унікальну мету. Хтось долає висоти чи довжини, хтось колекціонує пригоди й емоції. Коли готувала цей матеріал, мені на думку спала ідея ще одного типу маршруту — водного. Ні, не сплав котроюсь із повних річок, а відвідини якнайбільшої кількості джерел і джерелець України. Днями прочитала — «У наших Карпатах з кожної гори тече інша вода» — ціла історія в короткому реченні. Друзі кажуть: «На вогкому Поліссі вода скрізь — у повітрі, лісі, на небі, а в річках і озерах — червонувата, від сліду давніх рослин, що іще не стали торфом. А ще ж у нас є артезіанські води, підземні буркути, струмки, знані цілющою силою, є ті, що парують гарячим посеред зими, є просто красиві природні джерела десь посеред лісу чи лугу, а є — рукотворні».

Криниця — важливий елемент не лише побутового, а й культурного життя наших предків. Поширені на рівнинній території, криниці, колодязі, студні будували особливі люди. Спочатку потрібно знайти правильне місце — впізнати під землею водяну жилу. В цьому українцям допомагала водолюбна верба або навіть лоза, що вмілому майстру своїм поворотом у руках підказувала, де копати. Розпочинати краще вдосвіта, на молодий місяць, покропивши обране місце свяченою водою. Стіни криниці найчастіше робили з в’яза, модрини, вільхи чи бересту — їх деревина не має смаку й не лишає кольору. Горішній вінець колодязя називали дитинцем або цямриною і завжди закривали дахом. Інколи, в спеку, господині чіпляли до нього на мотузці горщики з молоком чи сметаною, щоб ті гойдалися в темній прохолоді над водою.

Часто криниця була одна на цілу вулицю і ніхто нікому й ніколи не відмовляв у можливості набрати там питної води, бувало, поряд ставили коритце і для тварин. Люди приходили до колодязя обмінятися новинами, порадитися чи просто перепочити: «до доброї криниці стежка утоптана», — каже народне прислів’я. Навколо полюбляли садити калину, мальви й ставити лавку — для подорожніх.

Дбати про чистоту й справність колодязя — обов’язок кожного, перед святами його підрихтовували та навіть прикрашали запашним зіллям, любистком. Предки вірили — десь на глибині живе криничник, що охороняє і захищає воду. Злити його не варто, щоб зберегти здоров’я і добробут у сім’ї. Набирати відра після того, як сонце сяде, також не ризикували, щоб разом із водою в дім не втрапила нічниця. Хто вона така — хто його знає, та от перекази бережуть страх, що нечисть надокучатиме дітям усю ніч. На Зелені свята чоловіків не підпускали до криниці, бо русалки й звідтіля могли затягнути їх у свій світ. Непочата кринична вода, зібрана на сході сонця, допомагала породіллям і нареченим, а взята з семи колодязів для вмивання — дарувала красу. Полісяни вірили, якщо добре збовтати воду в колодці — піде дощ. Навіть сузір’я, відоме нині під назвою Дельфіна, і найкраще видиме на всій території в червні-серпні, давні українці теж величали Криницею.

Довгі дерев’яні шиї колодязів-журавлів, блакитні «вушка» старих колонок, бабусина хутірська криниця чи святе джерело — місця особливої сили, десятків легенд, літньої прохолоди й чистої води. Чом би нам, за прикладом багатьох народів не взятися берегти своє, особливе, значуще й не нанести на котрусь інтерактивну мапу сині цятки смачної води й довгий список цікавих криничок?

ВОДА ЩАСЛИВА

Кілька останніх століть людської історії — місце постійних експериментів і технологій. І хоча лимони у воду кидали ще давні греки, а перший арабський шербет не що інше, як густа суміш фруктів чи квітів і води, справжня гастрономічна революція розпочалася в склянці содової.

Газована, підкислена, шипуча — то все про карбоновану воду. Розчинений у ній вуглекислий газ приємно лоскоче язик бульбашками, покращує смакові властивості й подовжує придатність напою. Джозеф Пристлі в далекому 1767 році, експериментуючи в броварні англійського Лідсу, штучно збагатив воду діоксидом вуглецю, сподобав те, що вийшло, і пригостив товаришів. Його ідею підхопив Йохан Швеппе (так, так, то на його честь ми сьогодні п’ємо тонік Швепс) і поставив процес на масове виробництво. В газованої води відразу з’явилося багато шанувальників, серед яких і король Вільям IV, що називав її іскристою.

Наприкінці 1885 року американський медик і залежний від морфіну ветеран громадянської війни Джон Пембертон шукав шляхи позбутися своєї згубної звички. Якось він скуштував африканський горіх кола — смачне джерело якісного кофеїну і незабаром у світі «пшикнула» перша Кока-Кола, відома спочатку як лікувальний еліксир. Майже сто п’ятдесят років по тому Кока-Кола — це не просто улюблений газований напій планети, а й своя культура, нерозривно пов’язана з Американською мрією і свободою. Хоча, і радянська промисловість не пасла задніх у газуванні вод — Ситро і Крем-сода, Тархун і Золотий Ключик булькотіли й продавалися на всіх перехрестях країни рад. Із тридцятих і до шістдесятих газовані напої продавали на розлив, а десь наприкінці п’ятдесятих постали перші автомати, що наливали воду з сиропом і без, самостійно мили склянку й просто дивували народи високою технологічністю процесу. Сиропи були найрізноманітніші — від екзотичного, мандаринового, десь на пляжах Сухумі, до популярного, звичного, лимонного біля київського метро. До речі, головні заводи виробництва таких автоматів діяли в нас — Київторгмаш та Механоліт у Харкові.

Пригадую, в дитинстві дідусь змішував у склянці води соду з лимонною кислотою, на хвильку здіймався шипучий вулкан, а коли заспокоювався, дідусь додавав туди щедру ложку малинового сиропу, відсьорбував трохи піни й ділився зі мною. Це — найпростіший домашній рецепт газованої води. Інший спосіб — за допомогою спеціального сифону для карбонування, які ще кілька десятиліть тому були на кожній третій кухні. Можна довго сперечатися, наскільки корисна чи шкідлива газована вода, проте радості від її споживання завжди багато. Пригадуєте, Джозеф Пристлі, винахідник содової, так її й називав — щаслива вода.

Як бачите, про воду можна розповісти багато — хімічного й історичного, медичного й економічного, можна описати дива її фізичних станів чи смаки високогірних струмків, тож сміливо додавайте воду до одвічних тем ваших розмов (як-от про погоду чи музику). Найрідніший елемент людського тіла й головний компонент планети, вода тисячоліттями наповнює і вказує шлях, омиває й втамовує. І нехай у кожного з нас назавжди залишаються джерела, що дарують здоров’я і сили, такі джерела треба берегти...