МЕНЮ

У борні за землю і волю

Володимир СТЕЦЮК, голова оргкомітету з відзначення 100-річчя подій Української революції на Криворіжжі
29 вересня, 2019 - 12:31
Ми повертаємо героїв українського повстанського визвольного руху 1919 – 1923 рр. із забуття

В ознаменування 100-річчя подій Української революції в Кривому Розі за громадською ініціативою планують створити меморіальний комплекс на честь героїв повстанського визвольного руху на Криворіжжі, презентація проєкту і громадське обговорення якого відбулися нещодавно. Про трагічні події сторічної давнини, героїчних учасників яких криворіжці прагнуть увічнити у каменій бронзі, розповідає автор ідеї проекту, член Історичного клубу «Холодний Яр», голова оргкомітетуз відзначення 100-річчя подій Української революції на Криворіжжі Володимир Стецюк.

Ми у великому боргу перед тими, хто в боротьбі за вільну Україну віддав найдорожче – своє життя. Вони не припиняли цієї боротьби, навіть знаючи, що приречені. Вступаючи в нерівний бій з червоною ордою, яка, мов саранча, насунула з більшовицької Росії, заполонивши нашу зґвалтовану землеробську країну, вони воліли залишити нащадкам свій героїчний чин, щоби ми могли продовжувати їхню справу. Це був останній бій наприкінці доби Української революції 1917-1921 років, який вело повстале українське селянство за землю і волю. Але після нього з часом були наступні бої. І ця запекла борня не припиняється й до сьогодні.

Потужний селянський повстанський рух, який розгорнувся на захоплених російськими більшовицькими військами українських землях, був останньою відчайдушною спробою українців звільнитися з російських імперських пазурів ще на початку становлення новітньої більшовицької імперії. За твердженням криворізького історика Олександра Мельника, Криворіжжя було одним із найпотужніших центрів антибільшовицького руху опору, який у 1919 – 1923 рр. чинили кращі представники місцевого селянства у запеклій борні за землю і волю.

У своїй книзі «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі» (1919-1923) – Кривий Ріг, видавець Роман Козлов, 2018 – Олександр Мельник наголошує, що основною причиною селянських виступів було не лише пограбування села більшовицькою владою, яка здійснювала грабіжницьку політику так званої продрозкладки, а перш за все примусова колективізація. Селяни вважали себе ошуканими внаслідок впровадження рішень більшовиків про створення радгоспів і передачу колективним господарствам землі й реманенту колишніх поміщицьких економій. Селяни ж, особливо бідняки, чекали індивідуального наділення їх землею та інвентарем.

Як зазначає Олександр Мельник, саме тому в ході реалізації цього волюнтаристського проекту на селі більшовики якраз і наштовхнулися на масовий активний і пасивний опір селянства, яке крім індивідуального господарювання не хотіло визнавати жодних інших форм. Однак необхідність забезпечення російських міст хлібом змушувала московську більшовицьку владу вдаватися до відкритих репресивних форм для його вилучення, що й викликало масовий спротив селян, який зрештою вилився в організований рух опору.

Мешканці краю дуже швидко переконалися, що декларації більшовизму «Земля – селянам!», «Фабрики – робітникам!», «Мир – народам!», які проголошувалися в 1917-му і наступних роках, виявилися фікцією, а сувора реальність на селі була такою, що в селян просто забирали хліб, не даючи взамін їм нічого. Навіть промислових товарів нова більшовицька влада їм не обіцяла. Від такого відвертого мародерства потерпали всі українські селянські верстви, які  об’єднувалися в спільній боротьбі проти більшовицького свавілля.

Вже наприкінці січня 1920 року Катеринославський губревком спільно з губпарторганізацією після обговорення декрету ВУЦВК та РНК про припинення червоного терору знайшов цей декрет «несвоєчасним для Катеринославської губернії в зв'язку з сильно розвиненим бандитизмом». На початку лютого було повідомлено про постанову Всеукраїнського ревкому, яка дозволяла застосовувати вищу міру покарання (розстріл) «до активних контрреволюціонерів». У лютому губернська військова комісія проголосила «беспощадную войну» махновщині, а в самому Криворізькому повіті було викрито згодом велику змову з підготовки масштабного антирадянського збройного повстання.

У квітні 1920 року в Криворізькому повіті виникли дві великі підпільні організації з центрами у Кривому Розі та в селі Ганнівці, головною метою яких була ліквідація більшовицького режиму шляхом масштабного збройного виступу в контексті загальноукраїнського повстання. Повстанкоми зазначених підпільних організацій мали зв’язок з закордонним центром Головного отамана Симона Петлюри, були пов’язані організаційно, але діяли автономно.

Згідно з даними чекістських звітів, Криворізький повстанком очолював «Певний» (Михайлюк?), а після його загибелі (20 липня 1920 року) – Федір Ткаченко. Військовими керівниками від повстанкому повітового центру були Іван Скляр та Іван Клепач, які також знаходились на нелегальному становищі. У повстанкомі був і представник Головного отамана Симона Петлюри – Карпенко (загинув у червні 1920 року). До складу Криворізького повстанкому входили в основному колишні члени УКП (боротьбісти), зокрема Григорій Гусак, що був на той час секретарем Криворізького повітового виконкому, Сава Михайленко та Василь Столітній, а також колишній офіцер армії УНР Федір Сіденко, Захар Власенко, Сава Михайленко, Максим Шаблій, Яків Бас, Григорій Гопкало та низка інших місцевих діячів руху опору. Повстанком мав зв’язок з Херсонським комітетом, зокрема з його військовими керівниками Максименком і Кедровським. Зв’язок підтримувався через зв’язкову повітового повстанкому Параску Бабенко.

Ганнівську підпільну організацію, яка опікувалася північним районом Криворізького повіту, очолював Кость Пестушко, який був на той час військовим комісаром Ганнівської волості. Молодому, але досить досвідченому офіцеру-фронтовику, який встиг послужити й у війську УНР, зрештою випала ключова роль в організації повстання в повіті. Цьому 22-річному хлопцю, який вважав своїм обов'язком бути в лавах борців за волю України, бо краще вмерти на полі бою, ніж скоритися більшовицькій сваволі, судилося стати в подальшому отаманом Степовим-Блакитним – ватажком потужного селянського руху, що об’єднав у складі повстанської Степової дивізії до 20 тисяч повстанців.

В ході підготовки повстання з метою повалення більшовицького режиму в повіті Криворізьким і Ганнівським підпільними центрами було створено повстанські осередки в Апостоловому, Лозуватці, Веселих Тернах, Божедарівці, Братолюбівці, Ганнівці, Казанці і Широкому. Основною рушійною силою спланованого антибільшовицького виступу мали стати мобілізовані до лав Червоної армії селяни і близько тисячі дезертирів, що переховувалися на хуторах. Повстання планували приурочити до початку мобілізації в Червону армію. Перед загальним виступом підпільники планували знищити повітове військове керівництво – воєнкома, військового начальника і начальника тилу. Даний теракт мали здійснити Федір Ткаченко та його група.

У липні 1920 року на слід підпільної організації вдалося вийти агентам Катеринославської ГубЧК  й незабаром почалися арешти членів Криворізького повстанкому. З 19 липня по 10 серпня було заарештовано п’ятнадцять керівників і активістів. Стільки ж підпільників уникнули арешту й мусили переховуватись за межами Кривого Рогу.

Після викриття «контрреволюційної змови», в якій «виявилися замішаними» члени повітвиконкому, нарадою по боротьбі з бандитизмом при штабі тилу Південно-Західного фронту було терміново створено ревком у складі голови Криворізького повітового виконкому, секретаря повітової партійної організації та начальника тилу.

Намагаючись унеможливити подальші арешти і зберегти підпільну мережу від повного розвалу, Іван Скляр та Іван Клепач, всупереч загальній настанові Головного отамана Симона Петлюри дочекатися сигналу до спільного виступу в рамках загальноукраїнського повстання, нашвидкуруч зібрали повстанський загін із вцілілих бійців і почали самостійні дії. Керівник Ганнівського повстанкому Кость Пестушко (Степовий-Блакитний) також був вимушений розпочати боротьбу проти радянської влади, не дочекавшись Всеукраїнського повстання.

В одному зі звітів ГубЧК зазначалося: «…За весьма непродолжительный период времени отряд Степового стал насчитывать в своих рядах до 20 тысяч человек при 2-х орудиях и пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой добыл, захватив в Криворожскому езде две автоколонны, и пуская воинские эшелоны со снаряжением подоткос».

Коли степовики захопили поїзд з автомобілями, мотоциклами і нафтою (28.08.20 р.), особливий відділ 6-ї армії ОРТЧК розпочав термінове слідство. Проводились перевірки залізничників станції П'ятихатки та інших підозрюваних у співчутті «армії Степового». У своїх звітах чекісти вказували, що в Пестушка був лозунг «Самостійна Україна». Основним джерелом поповнення лав дивізії Степового став Криворізькій повіт, здебільшого його північна частина.

Повстання, яке вибухнуло в Кривому Розі, почало широко розростатися. Воно котилося степовими просторами Херсонщини та Катеринославщини. До дивізії Степового входили загони (полки) таких популярних в краї отаманів, як Гнибіда, Лютий, Федорченко, Іванов (Тишанін), запасний полк Штиля та ударно-розвідувальний загін Чорного Ворона (Миколи Скляра).

Першою великою перемогою степовиків стало знищення об'єднання загороджувальних загонів Криворізької та Єлисаветградської ЧК і двох полків Котовського біля Варварівки.

Переможним маршем Степова дивізія дійшла до Холодного Яру — оплоту повстанства в Україні. 24 вересня 1920 року жителі села Медведівка (Черкаська область) радісно зустрічали повстанців. На нараді отаманів Холодного Яру, в якій узяли участь командири Степової Дивізії, що сформувалася в ході повстання у Криворізькому повіті, та отамани повстанських формувань з інших районів, Костя Степового-Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру та околиць.

А тим часом слідство, поспіхом проведене Катеринославським ГубЧК у справі № 1695 по звинуваченню заарештованих керівників і активістів Криворізького повстанкому (Н. Мізюк, Ф. Сіденка, В. Столітнього, Г. Гусака, З. Власенка, С. Михайленка) в «бандитсько-контрреволюційній змові «боротьбистів» проти радянської влади», було завершене. 22 вересня 1920 року на екстреному закритому засіданні Колегії Катеринославської губЧК під головуванням Альшева і двох членів колегії (суд «трійки») п’ятьом з шести заарештованих було винесено смертний вирок, який негайно привели до виконання. Стосовно Н. Мізюк справу вирішили продовжити. Усі засуджені до розстрілу були «боротьбістами» або служили раніше в Гетьманській армії чи у війську УНР.

Згідно звіту Катеринославської ГубЧК, у ході зачистки підпілля, здійсненої чекістами у серпні-жовтні 1920 року, всього було заарештовано 60 осіб, причетних до повстанства. Згодом почалися репресії й проти близьких і рідних тих селян, які пішли у повстанські загони. Тих, кого підозрювали у співчутті повстанству, особливо родичів повстанців, брали в заручники, і якщо вони відмовлялися повідомляти про місце знаходження членів їхніх родин, мали розстрілювати. Населення зобов’язували повідомляти про всіх підозрілих осіб і в разі впертого опору заходам радянської влади дозволялося використовувати проти заколотників контрибуції, конфіскації, виселення.

Чутки про те, що чекісти палять хати повстанців і піддають тортурам їхніх рідних, згодом дійшли й до бійців Степової дивізії. Степовики почали вимагати від отамана команди іти захищати свої домівки. Під тиском обставин Блакитний приймає рішення про повернення в рідні краї. Маршрут руху дивізії співпав з напрямком кінної армії Будьонного, що саме в той час перекидалася з польського на врангелівський фронт. Біля села Сентова будьонівцями був оточений розвідувальний загін Чорного Ворона, який свідомо пішов на зіткнення з переважаючим силами супротивника, щоби затримати ворога й дати можливість знесиленій Степовій дивізії відійти на безпечну відстань, уникнувши розгрому. Вороновці, мов триста спартанців, героїчно стояли на смерть, але не відступили, усі, як один, полігши в нерівному бою. 

Як зазначає у своїх спогадах племінниця Костя Пестушка Олена Несіна, основні частини Степової Дивізії, які з Отаманом вийшли далеко вперед, не знали про трагедію, яка сталося під Сентовом, і тому не могли допомогти своїм бойовим побратимам. На марші почалася часткова демобілізація дивізії, яку залишали повстанці, що побажали повернутися до рідних домівок. Осінні холоди, відсутність зимового одягу та взуття змушують Блакитного прийняти зрештою згубне рішення про повну демобілізацію.

Перед тим, як розпустити повстанців, отаман розбив їх на полки за територіальною ознакою. Кожен полк забирав з собою зброю, яку потім ховали в місцях, відомих лише командному складу. Частина повстанців повернулася до Холодного Яру. Не побажав демобілізуватись і отаман Іванов, який ще понад рік продовжував виснажливу боротьбу. Базою полку Іванова стало Криворіжжя.

Штаб Блакитного пішов у підпілля, підтримуючи зв'язок з Юрком Тютюнником та Симоном Петлюрою, до яких їздила зв’язкова Віра Бабенко. На Криворіжжі з'являється в цей час видатний діяч повстанського руху доктор Гелєв. Було розпочато підготовку до нового всеукраїнського повстання.

Однак доля так і не посміхнулася повстанцям. Через злочинну необережність отамана Андрія Зірки, а потім і через зраду, було фізично знищено прибулих з-за кордону для керівництва повстанням доктора Гелєва та Олександра Белінського. Відбулися масові арешти підпільників з організації отамана Степового-Блакитного. 7 вересня 1921 року 50 заарештованих підпільників було розстріляно у Жандармській балці Катеринослава. Зокрема стратили отамана Юхима Ільченка, який керував повстанцями Верхньодніпровського і півночі Криворізького повіту, Олександра Микитенка-Огника, Оврама Огія, Марка Кикотя, підпільниць, легендарних розвідниць і зв’язкових, Віру Бабенко і Параску (Пашу) Бабенко. Розстріляли й зрадника – отамана Зірку (Андрія Рибалку).

За кілька місяців до цього через зрадника Кравченка загинув Отаман Степовий-Блакитний. Це сталося 9 травня (за старим стилем 29 квітня) 1921 року. Будинок, у якому він перебував з отаманом Лютим (Ялисеєм Черевиком), був оточений чекістами. Однак отаманам з боєм вдалося вирватись. Тікаючи через двори, вони продовжували відстрілюватись. Лютому пощастило втекти, а на шляху Костя випадково трапився червоноармієць, який вистрілив йому в спину. Як свідчать очевидці, смертельно поранений Степовий-Блакитний благав зрадника, який наздогнав Отамана, щоби той добив його. За словами Костевого молодшого брата Федора, який опинився поряд з ним у ці трагічні хвилини, останніми були такі його слова: «Коли Україна стане вільною, передайте привіт».

Так завершився бойовий шлях легендарної повстанської Степової Дивізії та її Отамана Степового-Блакитного. Прикрий збіг обставин і зрада змінили цілком імовірний сценарій, розроблений головним повстанським штабом генерал-хорунжого УНР Юрка Тютюнника, який полягав у тому, щоби піднявши всеукраїнське повстання, спільними силами ударити в спину майже розгромленим під Варшавою більшовицьким військам. Здавалося, ще трохи, і з більшовизмом буде покінчено… Однак хід історії змінило несподіване рішення глави польської держави Юзефа Пілсудського укласти перемир’я з російськими більшовиками, що дало їм змогу перекинути війська на внутрішній врангелівський фронт і на придушення селянського повстанського руху в Україні.

На жаль, останній і вирішальний бій Української революції 1917-1921 рр. у борні за землю і волю українські селяни програли. І від цього потягу до волі, який залишили по собі герої селянського визвольного руху, більшовики ще довго «лікували» українських селян голодоморами і репресіями, гамували брехнею, ганьбою і забуттям. Їх називали не інакше, як петлюрівцями, бандитами, зрадниками і ворогами народу. І навіть їхні могили стирали з лиця землі, щоби назавжди стерти з пам’яті українців будь-яку згадку про боротьбу за волю. Кілька разів зрівнювали з землею могилу Чорного Ворона під Сентовом і могилу Степового-Блакитного в Ганнівці. Однак задушити в українцях цей непоборний потяг до волі, який одвіку живе в їхніх генах, було неможливо.

Саме завдяки цій відчайдушній боротьбі українців за свою державність з глибини століть бездержавності знову постало українське питання, яке стало реперною відміткою в історичному фундаменті наших державотворчих прагнень. Тому без цього програного бою не було б і наступних боїв – у роки Другої світової війни, коли героїчна армія без держави, як називали тоді Українську Повстанську Армію, вела безприкладну боротьбу з військовими потугами двох найжорстокіших імперій за здобуття української державності. Не було б інших боїв, які наближали нас до омріяної перемоги. Цей бій за землю і волю продовжується й сьогодні.

Й донині той триває бій,

Борні немає тій упину,

За край наш рідний степовий,

За українську Україну.  

*  * *

З набуттям Україною державної незалежності репресовані й розстріляні московським більшовицьким режимом герої українського визвольного руху отримали реабілітацію. У липні 1999 року були реабілітовані й усі засуджені до розстрілу у справі Криворізької контрреволюційної організації. Тепер ми повертаємо героїв українського повстанського визвольного руху із забуття. Про них пишуться книги, знімаються кінофільми і ставляться їм пам’ятники, щоби ми могли принести до них квіти й відчути себе в системі координат саме українських цінностей, у якій українських героїв більше не називатимуть бандитами, зрадниками і ворогами народу. Отже, героям Слава і вічна Пам’ять!