Соціалісти вирушили в похід за своєю власністю

— Ми встановили плідні контакти й підписали угоду про співпрацю з керівництвом 1-го національного каналу українського радіо та телебачення, а також із каналом СТБ, який не лише дає нам свої програми («Вікна» тощо), а й здійснює технічне забезпечення. Ми доставили в Україну відповідну апаратуру, й СТБ переводить у цифровий стандарт необхідні нам програми, через їхній же супутник ми зв’язуємося із США. Програми відбираю я та представники київського офісу компанії Олександр Шаповал та Тетяна Таран. День у день ми передаємо програми новин, у всьому іншому ж орієнтуємося на запис цікавих україномовних передач безпосередніх власників та виробників.

— Базова співпраця з державним каналом — це принципово?

— Звичайно. Українську діаспору хвилює політична ситуація в Україні, цікавить, що відбувається в державі. Звучить парадоксально, але програми, які тут багатьом здаються нецікавими, там дивитимуться з великою увагою, бо вони повертають українському глядачеві в США й мову, й культуру, й усе те, чого він був позбавлений довгі роки.

— Можливо, річ у тому, що програми на 1-му каналі залишилися такими ж, якими їх пам’ятають ці люди?

— Можливо. Але й 1-й канал стає більш жвавим. Крім того, у нас підписано протокол про наміри зі студією «1+1», й подальша співпраця залежить передусім від планів її керівництва. Хотілося б частину програм отримувати від Львівського ТБ, оскільки основна частина нашого українського глядача — вихідці із західних областей України.

Українська діаспора США дуже специфічна. По-перше, це еміграція іншого часу, в основному початку та кінця війни. Й вона дуже «закрита» за своєю природою. Серед вихідців із Західної України немає такої кількості торговців, бізнесменів, хоча всі вони традиційно — сильні господарі. У них своє організоване внутрішнє життя й, на жаль, також є свої протиріччя. Приміром, в українській діаспорі сусідять дві релігійні конфесії — греко-католицька та православна. Суспільно українська діаспора цікаво організована. Там є великі центри, традиції навчання дітей у літніх таборах, недільні релігійні та мовні школи, літні фестивалі та інші форми спілкування україномовних американців.

Російськомовна еміграція абсолютно інша. У ній менше громадських організацій, які й тут усім набридли. Нинішнє покоління російськомовної еміграції — четверта хвиля — не хоче ніякої організованості. Вони хочуть жити кожний сам по собі.

— Що передусім рухає вашим споживачем?

— Ностальгія та жага свіжої інформації, безумовно, два основних мотиви. Скажімо, глядач російського сервісу етнічного мовлення — це в основному російсько-єврейська еміграція, серед якої великий відсоток високоосвічених людей. Їхні духовні запити пов’язані, як правило, із їхнім минулим, із тією землею, де вони виросли, із російською культурною традицією. У цьому ж середовищі існує безліч людей, які стурбовані й нинішньою долею своєї держави. Незважаючи на те, що багато хто з них був змушений емігрувати, — вони прив’язані до культурного коріння. Але це ж коріння зв’язує із батьківщиною росіян, українців та жителів інших колишніх радянських республік, які емігрують сьогодні. Зараз є україномовна еміграція й до Канади, й до США. Люди, що приїхали з колишнього СРСР, дуже добре підготовлені у розумiннi освіти. Вони легко опановують професії, якими американці не люблять займатися. Багато хто стає фахівцями комп’ютерного програмування. Це високооплачувана професія, на яку є попит. Якщо раніше, приїжджаючи в еміграцію, людина повинна була 5–10 років займатися важкою й непрестижною працею, аби «стати на ноги», то сьогодні досить двох років ретельного навчання, щоб мати цілком пристойний і гарантований стартовий заробіток. І люди їдуть, бо сьогодні мають хороший шанс приїхати й зайняти цю нішу — не соціальну, але матеріальну. Соціальна — це питання особливе. За всіх традицій демократії Америка — країна дуже жорстко поділена на касти.

— Яка реакція російськомовної еміграції на відкриття українського каналу?

— Рекламуючи новостворений український сервіс на каналах вже давно популярного російськомовного мовлення, ми зіткнулися з тим, що багато російськомовних емігрантів подають заявки на передплату й україномовного сервісу. Мову пам’ятають, мову знають. Напевно, не помилюся, якщо скажу, що у російськомовному середовищі вихідців із України 60–65%. Це видно й у нашій компанії. Зараз, наприклад, зібралася команда, в якій багато випускників Київського театрального інституту: кіноактриса Ольга Матешко, кінорежисери Юхим Гальперін, Андрій Загданський, оператори Віктор Панченко, Ігор Чепусов, ваш покірний слуга, випускниця Миколи Рушковського Елла Сьомочкіна, яка сьогодні висококласний монтажер.

— Як будується ваша програма?

— Наша компанія здійснює мовлення 24 години на добу: шестигодинні ранкові та вечірні блоки й повтори для Західного узбережжя. Багато робимо самі. На російському ТБ мені вдалося зняти 24-серійний фільм «Я присягаю на вірність прапору США» — напівігровий-напівпізнавальний серіал, в якому, до речі, взяв участь наш київський актор, на жаль, нині покійний Юрій Критенко. Це одна з останніх його робіт. Це була кумедна й вдала робота, з основною метою — допомогти емігрантам у підготовці до екзаменів на американське громадянство.

Другий мій серіал «Бачу, чую, розумію» — 20-серійний курс відео-аудіо-уроків англійської мови. У ньому на основі відомих американських кінофільмів вивчаються життєві ситуації, в які потрапляє людина в Америці. Словом, серед програм, які ми виробляємо, найбільш успішні ті, що торкаються внутрішнього життя. Дуже популярна програма «Добривечір, Америко!». Її веде у минулому московський диктор, а зараз журналіст та режисер Дмитро Полєтаєв. Московський драматург, який довгий час працював і в Києві, Іван Менжерицький веде програму «Монологи». Дуже популярні наші театральні програми, а також спортивні новини, бо їх репрезентує відомий російський коментатор Наум Димарський. Тобто закономірність та сама, що й у нашій концертній діяльності: «ходять» на людей, яких знають.

— А молодіжні, дитячі програми?

— Це практично не має сенсу. Діти вмить поринають в американську культуру, і їм це можна пропонувати лише як другу мову, примушуючи їх вивчати російську або, скажімо, українську. Я це роблю: примушую свою дочку читати й писати не лише англійською. Я збережу їй мову. Інші ж, навпаки, ніби соромляться своєї мови, своєї культури. Але це не від високого рівня мислення. Вони прагнуть якомога швидше стати американцями, не розуміючи, що вони ними ніколи не стануть. Діти, звичайно, стануть, вони увіллються до цього середовища, але добре це чи погано — ще питання...

— Чи планується показ ваших програм в Україні?

— Можливо, це буде наступним кроком. Казатимемо відверто, людям тут сьогодні не надто цікаво, що відбувається в Америці. Їх дуже хвилюють матеріальні проблеми. Люди замкнені на тих труднощах, у яких вони живуть. У мене таке відчуття, що ціла низка наших програм тут може викликати лише роздратування. Раніше, за «явного» соціалізму, нам показували красиву Америку, й ми досить непогано тут жили, аби дивитися й заздрити по-хорошому, по-білому й хотіти до цієї Америки з’їздити. Якщо ж сьогодні показувати ситу, задоволену, щасливу Америку, це викликатиме чорне роздратування. Можливо, я помиляюся, але сьогодні, мені здається, треба шукати можливості говорити серйозно й тут, і там про те, що ж має бути закладено у механізмі будь-якої держави, аби людина залишалася там вільною особистістю, в якої завжди є шанс на гідне духовне й матеріальне життя.

— У вас американське громадянство?

— Я громадянин України.