Слід третій: "Мазенін, блін!.."

Продовження. Початок у №№ 93, 94

Я, взагалі, не сумнівалася, що знайду те, що шукала, на театральній карті Москви. Ну, авжеж, авжеж, бували тут і "Платон Кречет", й "Украдене щастя", і Лисенко, й Леся Українка - хтось, либонь, та залишився. Однак дай мені на вибір сто п`єс українських авторів - я останньою, сотою, воліла б побачити тут, у Москві, "Мину Мазайла" Куліша. Гай-гай, це ж кого тут, а точніше, біля самої Окружної дороги, в Новогіреєві, цікавить проблема зміни українського прізвища на російське й боротьби малоросійського "г"??? із великоросійським "г"? А можливо, навпаки, пекуче питання? Можливо, українці по крові - росіяни за паспортом - із м`ясом відривають від себе свою хохляцьку ментальність? Це вимагало уточнення.

Театр на Перовській - донедавна експериментальний театр-студія "Новогіреєво" - мені, глядачеві з центральної частини міста, уявлявся важкодоступним, але на багато кварталів довкіл це був єдиний театральний заклад: крихітний зальчик на кілька десятків місць, відокремлений від акторів лише невисоким бар`єром, що його, втім, актори часто-густо переступали - при величезному задоволенні публіки, яку на 90 відсотків складали школярі 5 - 8 класів.

Антракт нагадував шкільну перерву.

- Можна дізнатися, чому ви з учнями прийшли саме на цю виставу? - обережно поцікавилась я у безпомильно вирахуваної - серед, утім, вельми нечисленних дорослих - учительки.

- Та розповсюджувач квитків прийшла, порадила... Сказала, що це смішна вистава, весела. Ну... п`ятикласникам, мабуть, ранувато - тут такі сцени. А взагалі, ідея важлива, корисна.

- Яка ідея?

- Ну, як - яка... Дружби народів, напевне.

Важлива і корисна ідея дружби народів у "Мині Мазайлі", однак, простежувалася слабо, позаяк сюжетно народ там один-єдиний - українці (пояснюю для тих, хто не дивився цієї вистави ні в Москві, ні деінде), частина з яких охоче піддається русифікації, вступаючи при цьому в конфлікт із другою частиною - українців таки, котрі їй опираються. Ідея дружби народів по-своєму, можливо, виявлялася лише в тому, що апологета русифікації, підступну тьотю Мотю, в театрі на Перовській грала заслужена артистка України (Світлана Завгородня, випускниця, як з`ясувалося, Київського театрального інституту), а лідера її опонентів, шароварного дядька Тараса, - навпаки, заслужений артист Росії. (Переклад, до речі, здійснив виконавець головної ролі, колишній одесит, артист Анатолій Зарембовський). Проте навіть симпатичний Мока - в курточці із заклепками, бандамці й найбільш порваних і тісних на світі джинсах - не зумів примусити юних, так само як і не дуже юних московських глядачів, перейнятися проблемою зміни прізвища "Мазайло" на "Мазенін", і сумлінно, як урок, відсидівши й витерпівши цю колізію, глядач залишав обитель муз, висловлюючи свої враження короткою і рішучою формулою: "Мазенін, блін!..."

Я не втрималася, щоб не подивитися у вічі відважному ідеологові цього нацменівського прориву, постановнику та художньому керівникові театру Кирилові Панченку.

- Знаєте, Кириле Маратовичу, мені здається, що це вистава, з якою жодна українська театральна трупа не ризикнула б поїхати в Росію... І навіть не з остраху бути побитими, а просто... не зовсім зрозуміло - чому?

- А я, навпаки, думаю, що це дуже актуально нині. Головна наша мета - показати ідіотизм ситуації, коли предмет конфлікту не вартий ламаного гроша. У глядача це асоціюється з ідіотизмом сьогоднішньої ситуації із цим ось розподілом, розмежуванням...

Я не стала сперечатися.

Однак сенс давньої мудрості "Добрими намірами вимощено дорогу до пекла" відкрився мені з новою силою: вочевидь, ця сама доброта намірів видається їх виконавцеві самодостатньою, що робить їх доречними за будь-яких обставин.

Треба подякувати, звісно, єдиному театрові, що грає в Москві українську п`єсу, але... Вже ліпше була б це, скажімо, традиційна "Лісова пісня". І симпатичний Мока в тих самих своїх порваних джинсах з успіхом зіграв би в ній якогось Перелесника, зродивши в серцях глядачів такий, як і в мене, незбагненний сум за українським слідом...