Слід перший: Продуктово-пасажирський поїзд Жмеринка - Москва

Що віз цей поїзд? Легше сказати, чого він не віз! Із горішніх полиць дружно звішувалися туго набиті мішки з чорносливом та волошським горіхом, під оторопілих бабусь на нижніх полицях завантажили невідь скільки ємностей із сиром, суворо-пресуворо наказавши:

- Лежіть бабусі, ніби вам погано!

(Після цього - чи то їм справді стало погано, чи то від усвідомлення відповідальності - бабусі непорушно пролежали всю дорогу до Москви). З-під бокових сидінь на підлогу весь час сочилася якась підозріла рідина, й вагоном безперервно бігав турботливий пасажир із відром та ганчіркою.

- Що там трапилося? - вдячні за роботу піднімали ноги.

- М'ясу жарко! Прикордонник зайде - ще прилипне...

Жарко було не лише м'ясу. Прийшлих із вулиці, здається, гойдало від нашої гострої атмосфери. Але служиві люди - митники та прикордонники - розводили перед собою руками, мовби рухалися тропічним лісом, ішли, куди їх вело почуття обов'язку.

- Що везете? - із вправністю професіонала - однією рукою - митник провадив пальпацію найближчого мішка.

- Горіхів жменька...

- На горіхи потрібна довідка. Зараз я вам випишу...

- Під тихий торг про ціну сервісу документ складався й переходив до рук комівояжерів. Останні справляли враження вельми заклопотаних громадян - ні від однієї довідки не відмовилися й, зібравши, нарешті, повну їх колекцію, дружно перехрестилися й випили за здоров'я всіх милосердних митників на світі.

- Цей сьогодні добрий був, - перемовлялися досвідчені - а того ж разу висадив просто в Конотопі.

- Просто з усім?

- Ага. Із салом, зі сметаною...

- І що?

- Так там люди голодні також - за півгодини розпродались...

Дорожній анекдот. Насправді лише вже позамежний тариф якоїсь "довідки" може змусити цих людей звернути з накресленого шляху. До Москви, до Москви! До голодних, знуджених за натурпродуктами братів по крові! Посланці ситої України, оминувши всі перепони, подолавши всі кордони, тричі сплативши всіляке мито, збираються до колишньої нашої спільної столиці й... зникають, розчиняються на безмежних її просторах.

Де вони? Їх немає. У кожнім разі, на найближчому до Київського вокзалу Дорогомилівському ринку, ряди якого починаються просто від залізниці, за прилавками пліч-о-пліч стоять лише східні люди, чутно їхню гортанну мову, та й товар зовсім не той, який утрамбовували дорогою. А де наші? А де наш сирок, про дотепні способи збереження невичерпної свіжості якого я так багато чула під стукіт коліс? Де наше сало, що ним закусував (за здоров'я митників) весь вагон?

Цей слід обривається за перегоном вокзалу. Треба шукати другий.