МЕНЮ

Розмова про мову

Таня-Марія Литвинюк
16 липня, 2019 - 14:37
Історії людей з російськомовних родин, що перейшли в побуті на українську

Для мене, філолога української мови за першою освітою, тема мови завжди близька і цікава. Ідея поспілкуватися з людьми, що перейшли з російської на українську в побуті, виникла спонтанно, сама собою.  І вже знімаючи сюжети, я зрозуміла, наскільки багатогранною, багатовекторною є ця тема. Адже вона торкається багатьох контекстів і окрім лінгвістичного – це, зокрема, психологічна, соціальна, історична, культурна площина тощо.

Мова – це виключно засіб комунікації чи щось більше, вагоміше? Мова – це про ідентичність чи про милозвучність? Мова – це про протест чи про захист? Я не ставила перед собою завдання нав’язати комусь власну думку чи переконати у чомусь. Мені цікаво було, в першу чергу, почути.

Що означає перейти на українську мову для людини, яка значну частину життя була російськомовною?  Які мотиви стоять за таким вибором, з якими складнощами доводиться зіткнутися, як реагує оточення на такі зміни? Що допомагає не зійти з цієї дистанції? Так чи інакше, перейти на іншу мову спілкування – це вихід із зони комфорту, і такий крок потребує, як мінімум, внутрішньої дисципліни та самоконтролю.

Звісно, чотири історії  – це не соціологічна вибірка, щоб робити якісні узагальнення і висновки. Та кожна окрема – ключ до розуміння ширшої картини та можливість подивитися на мовну ситуацію іще з кількох ракурсів.

Герої сюжетів перейшли на українську мову в різний час, у різному віці та з різних міркувань  – і це не обов’язково дань патріотизму.  Кожна історія має свої відтінки і ставить свої акценти.

Мовна карта в Україні неоднорідна, мовне питання часто називають маніпулятивним, а закон про мову знову активізував дискусії у суспільстві з цього приводу. Втім, те, що української в Україні стає більше, як і те, що її обирають свідомо – це, на мою думку, важлива суспільна тенденція, яка у контексті державотворення дає підстави для оптимізму.