МЕНЮ

«Розкажи мені, як він помер» – «Я краще тобі розкажу, як він жив...»

Ольга КВАСНИЦЯ, Львівський національний університет імені Івана Франка
1 серпня, 2019 - 11:31
Психотерапевт — Ростислава Пекарюк — про те, як пережити втрату

Українське суспільство впродовж останніх п’яти років, починаючи з подій Майдану і до сьогодні, в часі українсько-російської війни, переживає психічну травму як на індивідуальному, так і на колективному рівнях. Сім’ї втрачають рідних і близьких, військові — побратимів. Комусь вдається це пережити, а комусь потрібна психологічна допомога. «День» поспілкувався з Ростиславою ПЕКАРЮК, психологом, психотерапевтом у Психологічній Кризовій Службі, тренером Українського інституту позитивної психотерапії та менеджменту, арт-терапевтом — про подолання втрати і про те, як сім’ї загиблих воїнів можуть отримати психологічну підтримку у Всеукраїнському центрі роботи з втратою «Родинне коло».

«ПРОЖИВАННЯ ГОРЯ УСІХ НАС ТОДІ ДУЖЕ ЗРІДНИЛО»

— Ростиславо, розкажіть насамперед про те, як виникла ідея створення центру «Родинне коло»? Яка його мета і хто його фінансує?

— Ідея створення центру «Родинне коло» виникла ще на початку 2014 року. Усе почалося з волонтерства в психологічній службі Майдану. А далі ми як фахівці надавали психологічну допомогу родинам Небесної Сотні. Це була тривала індивідуальна робота, телефонний супровід та виїзні групи підтримки, де впродовж кількох днів родини перебували разом. Ми, психологи та священики, поруч із родинами проживали втрату, згадували героїв Небесної Сотні, їхні мрії, сподівання... Це був спільний емоційно-духовний простір, який допомагав хоч трохи обезболити пережите. Це були незабутні дні, які залишаться в пам’яті назавжди. І фактично перший наш досвід такого масштабу та емоційного забарвлення. Пам’ятаємо всі сім’ї та їхні історії поіменно, хоч минуло вже не мало часу. Проживання горя всіх нас тоді дуже зріднило. Не просто так виникла й назва «Родинне коло».

Ініціатором створення «Родинного кола», а нині й керівником, є психолог, психотерапевт Вікторія Кочубей. Це в неї тоді виникла ідея зібрати родини Небесної Сотні разом. Відтоді, тобто з травня 2014 року, все й почалося. З початком військових дій ми супроводжували родини загиблих на Сході. Далі Вікторія запросила до України норвезьких колег, які щедро ділилися та продовжують ділитися з нами своїми напрацюваннями щодо роботи з проживанням втрати. Йдеться про норвезький Центр роботи з тяжкими втратами університетської лікарні Акхерсгус. На листопад цього року вже заплановано нове навчання роботі з суїцидами. Актуальна, на жаль, тема.

«Родинне коло» має своїх сертифікованих фахівців практично в кожній області України. І ці фахівці, тобто, ми, навчаємо вже наших колег, як працювати з втратою. З 2018 року ми проводимо в усіх регіонах триденний семінар «8-крокова програма ведення груп психологічної підтримки для тих, хто втратив близьких людей». Є окремі семінари ведення груп для дорослих, і окремо для дітей та підлітків. Для учасників цей проєкт є безоплатним. Підтримує проєкт Міністерство охорони здоров’я Норвегії та Міністерство закордонних справ Норвегії.

Саме ж «Родинне коло» діє на громадських засадах, ми як фахівці і надалі проводимо безоплатні консультації для родин загиблих.

Ви як психотерапевт спеціалізуєтеся на роботі з втратами. Чому важливо втрату пропрацювати? Яким є алгоритм пропрацювання втрати?

— Так, одна з ключових тем, з якими я працюю як травмотерапевт, — це пережиті травматичні події та втрата. Втрату варто проживати. Не втікати від переживань, не боятись усіх своїх емоцій, які виникають, а дозволяти їм БУТИ. Адже, коли проживаємо скорботу, в нас можуть виникати дуже різні емоції — від суму і розпачу до злості та агресії. Не кожен, хто проживає втрату, знає, що такі емоції можуть бути нормальною реакцією на втрату близької людини. Часто люди бояться своїх почуттів. Бояться самі все це відчувати та показувати іншим. Таким чином, ті реакції, які мали б перебігати природним шляхом — блокуються, сам процес горювання відтерміновується в часі, та може бути набагато довшим, розтягнутися не на рік-два, а на роки. Вивільнення почуттів, розповідь про людину, яку втратили (тобто спогади), є надзвичайно важливим та дієвим кроком. От, буває дуже часто так, що телефонує людина або ж хтось з близьких і просить про допомогу. Розповідає, що хтось із членів сім’ї ніяк не може «прийти до себе» після втрати, часто плаче. Я запитую, а скільки часу минуло після втрати, та чую у відповідь, наприклад, місяць-два. Тоді пояснюю, що ще дуже мало часу минуло, і добре, що плаче. Вона ж не весь час плаче. Є ж моменти, коли спілкується чи чимось зайнята. А якщо плаче, то будьте поруч з нею, просто будьте і дозвольте їй поплакати. Або розпитайте про того, хто помер, так їй легше буде вивільнити свої почуття, звільнитися, від того, що наболіло. Є такий гарний вислів, який я дуже люблю, з фільму «Останній самурай»: «Розкажи мені, як він помер. Я краще тобі розкажу, як він жив...»

У цьому вислові багато мудрості, про те, як ми можемо допомогти людині, яка горює, проживати втрату. Допомагати розказувати, ділитися спогадами. Адже в цих спогадах сама людина знайде для себе ресурс, який допоможе прожити горе. Або ж навпаки, коли надто ідеалізує того, кого втратила, тоді можемо в спогадах знайти щось, що мало свою «журбинку». Так би мовити, вирівняти баланс між добрими спогадами і «не дуже».

«ВАЖЛИВО НЕ БОЯТИСЯ СВОЇХ СЛІЗ»

— Тобто вирівняти емоційні полюси... А як бути, коли радять не плакати ані самому, ані з тим, хто горює?

— Маєте рацію в тому, що часто в певних колах, кажуть: «не плач, бо йому там від твоїх сліз погано буде», чи ще щось подібне.... Іноді, таке і коментувати не хочеться, але мусимо пояснювати, інакше такий стереотип і надалі буде поширений. Тому, хто помер, ми не нашкодимо сльозами, але можемо нашкодити собі. Бог дарував людині сльози, для того, щоб вона плакала, тоді, коли відчуває таку потребу. Важливо не боятися своїх сліз. Це про справжність. Це про те, що ти живий. Про те, що був хтось, кого ти втратив, і тепер тобі боляче. Про те, якщо дозволяємо собі сумувати, злитися, боятися, тоді і радість зможемо собі дозволити. А якщо будемо «наполовину» сумувати, то й радіти також, будемо «наполовину». Гляньте на дітей — коли їм сумно, вони плачуть. Виплакались і вже бавляться лялькою чи машинкою. Уже радіють. Вони справжні. І ми були справжні, аж до того часу, поки нам хтось, десь не сказав, що так не можна, чи не гарно.

Варто відновлювати в собі дитячу справжність при проживанні емоцій, при цьому пам’ятаючи, що ми дорослі і вже маємо мати відчуття золотої середини. Весь процес горювання про те, щоб пережити біль втрати, та про те, щоб берегти пам’ять, продовжуючи далі жити. Процес горювання має свої стадії. Маємо дати собі дозвіл та час, щоб біль від втрати загоївся. Коли важко самому справитися, варто йти до фахівців, які вислухають, підкажуть, поінформують про все, що може відчувати людина при втратах. Горе від цього не стане меншим. Але стан людини зміниться.

Хто може звертатися до вас і куди?

— Особисто я приймаю в м. Моршин, у двох локаціях: на території УГКЦ є світлиця, там я кожного понеділка з 17.30; та в своєму приватному кабінеті по вул. Січових стрільців. Контакти є на моєму сайті. Нагадую, з сім’ями загиблих моя робота є волонтерською, тобто безоплатною. Звертатися можуть як місцеві сім’ї, які переживають втрату, так і сім’ї загиблих, які відпочивають на курорті.

Також на сайті «Родинного кола» можна знайти контакти інших психологів, які надають допомогу по всій Україні.