МЕНЮ

Реформа світогляду

Олена БЕРЕЖНЮК
17 липня, 2019 - 11:30
Мешканка Харкова повернулася з Нідерландів до рідного села, щоб впроваджувати децентралізацію та розвивати місцеву громаду

До початку бойових дій на сході України життя Анни ГЕРАЩЕНКО складалося зовсім не так, як нині. Разом з чоловіком та трьома дітьми вона щойно перебралася до Нідерландів. За ситуацією в Україні спостерігала переважно через інтернет, але не змогла лишитися байдужою. Спочатку збирала та передавала на Батьківщину волонтерську допомогу, але потім вирішила, що може зробити більше. В селі, де жили її батьки, саме обирали голову селищної ради. Анна підійшла до чоловіка і сказала: «Я поїду на вибори», — та почала збирати речі.

2015-го Анна Геращенко очолила Введенську селищну раду, що на Харківщині. Досі має багато амбітних планів, але далеко не усе вдається реалізувати. Вона розповідає «Дню», як змінилися села за ці роки та що потрібно громаді, щоб стати успішною.

«ЗЛАМАТИ ХИБНУ ЗВИЧКУ НЕ МОЖНА ОДРАЗУ»

— Анно, що спонукало вас повернутися до України?

— Я повернулася тому, що зрозуміла: тривають історичні процеси, в яких я не можу бути просто свідком. Можливо, це закодовано в нашій нації. Це така частинка тебе, яку ти не можеш контролювати. Є розуміння єднання, є глибинне почуття спорідненості з цією землею. Навіть будучи далеко, ти сприймаєш те, що відбувається, як особисту трагедію. Тому для мене такі моменти, як, наприклад, Донецький аеропорт, були дуже травматичними. Я намагалася передавати гуманітарну допомогу, але тоді мені здавалося, що я можу більше.

— Чому все-таки вирішили застосувати свої сили саме в роботі з селищною громадою?

— У мене завжди була активна громадянська позиція. З 2007-го року в рідному селі я впроваджувала екологічні проєкти. На жаль, вони не мали підтримки місцевої влади. Тоді з дітьми ми робили екопросвітницькі заходи, проводили різні свята, фестиваль, міжнародний табір. Я організовувала толоки, ми встановили десяток контейнерів для роздільного збору сміття. При тому, що в цих селах тоді не було сортування відходів як такого. Це була моя спроба врятувати чудовий сосновий ліс, розташований уздовж наших населених пунктів, адже багато людей, через відсутність централізованої системи вивозу сміття скидали відходи просто в лісі. Тому, коли повернулася, я зупинила вибір на нашому селі. Після Майдану і після захоплення сходу України я побачила, що в нас є великий брак людей в управлінських структурах на місцях. Тому мені здалося, що саме зараз потрібно йти й рятувати свою країну.

Ви довго не жили в рідному селі. Як знайшли спільну мову з односельцями після повернення?

— Односельці поставилися з пересторогою. Я думаю, що якби я жила постійно тут і в мене не було вибору, де жити, я теж дивилася б на людину, яка приїхала з багатої країни до села, як на божевільну. До всього ще й ЗМІ відіграли в нашій комунікації дуже негарну роль. Мою роботу висвітлювали багато медіа. Я розумію, що моя історія дуже цікаво виглядає. Ось, я приїхала з Нідерландів будувати «європу», а мешканці невдячні і мене не розуміють. Але така подача картинки створила стереотип, ніби я хороша, а всі навколо погані та мені заважають. Я розумію, що після цього люди не надто раді були моїм ініціативам. Звісно, в нас виникали непорозуміння, але вони не були критичні. Роками люди звикли жити за певними правилами, наприклад, вивозити сміття в ліс. Але я розумію, що зламати хибну звичку не можна одразу, на це потрібно мінімум два роки. Треба змінити оточення і систему спонукань. За час моєї роботи з’явилися люди, які відчули: те що я впроваджую — справді зручно. Коли можна виставити сміття раз на тиждень і його заберуть, а не треба думати, куди вивезти, — це багатьом подобається.

А як щодо ідеологічної складової?

— Тут теж були розбіжності. Я прийшла з патріотичними гаслами, але не всі люди це зрозуміли. Річ у тім, що в нас у багатьох мешканців є свої теплиці. Це й було їхнім головним джерелом прибутку. Оскільки ми неподалік від кордону, вони роками вирощували овочі для російських ринків збуту. Зрозуміло, коли закрилися ці ринки, люди втратили свій заробіток. Вони не можуть радіти цій ситуації. Тому політичні питання в нас викликали протистояння.

«МИ ВИЛАЗИЛИ З ДІРИ, ЯКУ СКЛАДНО УЯВИТИ»

— Як вам вдавалося впоратися з новою роллю селищної голови?

— Коли ми розпочинали, мені здавалося, що було чим хизуватися, бо ми з такої діри вилазили, що складно уявити. Щоб ви розуміли, я прийшла в селищну раду, де прибиральниця мила підлогу в темних коридорах, бо не було світла. Нам обрізали дроти інтернету, в нас були старі зіпсовані меблі. Було два комп’ютери на всю селищну раду та одна людина, яка вміє ними користуватися. На те, щоб розібратися зі справами, потрібен був час. Ти не можеш прийти та одразу розпочати робити все, як хочеш. Якщо ти не володієш інформацією, ти не можеш приймати управлінських рішень і не можеш нічого змінювати. Бо все працює в ручному режимі, і воно не стабільне. В нас не було навіть інформації про рух населення. Коли ти запитуєш працівника: «На підставі чого ви видаєте довідки?». І отримуєш відповідь: «Тому що я знаю цих людей», — це свідчить про повний колапс системи. Тому, коли я прийшла, нам довелося вилазити з діри відсутності інформації та умов для роботи. В мене навіть не було команди. Щоб її набрати, мені знадобилося два роки. Адже за трудовим законодавством я не можу позбутися працівників, які саботують процеси. Та навіть за тих умов ми спромоглися багато зробити.

Які проєкти вже вдалося реалізувати?

— Ми зробили багато того, чого не можуть собі дозволити села з таким обмеженим бюджетом, як наш. Ми організували комунальне підприємство з вивозу сміття. Наше підприємство дуже мале, і ми обслуговуємо лише населені пункти Введенської селищної ради. КП повністю на своєму балансі, тому в штаті всього дві особи. Це насправді диво, бо навіть сьогодні я усвідомлюю, що комунальні підприємства в маленьких селах не життєздатні. Також ми закупили контейнери для роздільного збору сміття та намагаємося не вивозити на полігони несортовані відходи. Потім ми побачили, що дітям у селі ніде займатися в позаурочний час. Люди вважали, що потрібно побудувати будинок культури. Але в нас малий бюджет, і фактично всі гроші громади йшли б на його утримання замість, наприклад, ремонту доріг. У той самий час 70% приміщень у селищній раді пустували. Крок за кроком ми зробили там ремонти коштом благодійників і пустили туди дітей. Нині діють різноманітні гуртки, наприклад робототехніка. Також ми з нуля зробили освітлення в селищі, встановили вказівники на вулицях. Для цього мені довелося взагалі з’ясувати, де які вулиці. Останній проєкт — громадський простір. У селах це велика проблема. Як молоді, так і людям похилого віку немає куди піти. Коли люди повертаються з городів, вони хочуть десь посидіти, поспілкуватися, а окрім лавочок біля дворів, немає місця. Ми зробили цікавий парк з лавочками і платформою для концертів. Ще хочемо встановити дитячий майданчик, зробити музичне оформлення. Ми боялися, що там будуть розпивати алкоголь, але цього не сталося, і мене це дуже тішить. Приємно, що люди з повагою ставляться для того, що вони створили, не смітять і нічого не псують.

Чому ж досі не вдалося об’єднатися в територіальну громаду?

— Наша селищна рада складається з п’яти сіл. Це дуже різноманітні за соціальною структурою, площею, розвитком інфраструктури населені пункти. Ними важко керувати через труднощі доступу до певних сіл і взагалі питання перспективи розвитку. В нас є маленьке село Заруддя, де нині залишилося 70 мешканців, і воно дуже віддалене від решти населених пунктів. Більшість наших проблем від того, що ми досі не ОТГ. У нас було шість громадських слухань щодо об’єднання, але безрезультатно. Люди схильні слухати популістів, які кажуть те, що від них хочуть почути, але не розуміються на проблемах. На жаль, громада керується популізмом, але це проблема нашого часу і не лише нашої країни.

«УСПІХ ГРОМАДИ В РУКАХ МЕШКАНЦІВ»

— Як ви загалом оцінюєте реформу децентралізації, в чому її головні переваги для громади?

— Реформа децентралізації дає можливість громаді усвідомити, що ні Київ, ні область, ні район — ніхто за тебе вирішувати не буде. Ти сам мусиш озирнутися: подивитися, які в тебе є гострі проблеми, як ти будеш їх розв’язувати, де ти можеш заощадити. Потім спрямувати кошти на першочергові потреби, розвивати якийсь прибутковий для громади вид бізнесу. Це нормальний процес. Люди звикли до того, що нам Київ щось винен, що має прийти цар чи президент і розв’язати всі наші проблеми. А з децентралізацією ситуація зовсім інша. Тобі дають ресурси, на тебе покладають повноваження та дають механізми вирішення проблем. Ця реформа просто змінює світогляд. Це зміна від «гомопостсовєтікус» (людини, яка чекала що скажуть, і виконувала), до людини, яка є активним учасником процесів у громаді. Вона усвідомлює, що гаманець громади — це її гаманець. Ти сам мусиш про нього дбати, сумлінно сплачуючи податки, бо, якщо ти не сплачуєш — у тебе не буде хороших доріг. Якщо ти їздиш розбитими дорогами — витрачаєш гроші на ремонт авто. Це революційна зміна світогляду і це дуже важливо.

Що нині заважає ефективному розвитку вашого селища?

— Нам критично не вистачає коштів на всі проєкти, які ми хочемо реалізувати. Наш бюджет дуже маленький. 2015 року ми мали 1,5 мільйона гривень на п’ять сіл. Сьогодні це 5 мільйонів гривень. Ця сума здається великою, але сусідня ОТГ має бюджет 130 мільйонів гривень. А площа в них така сама, як і в нас. Це два різні світи. Я бачу як дуже швидко розвиваються ОТГ, які вони отримали ресурси та повноваження, які там механізми керування. Але, на жаль, у нас люди не дозріли до того, щоб об’єднатися, бо об’єднання — це довіра. Я бачу, як у сусідній громаді роблять пішохідні тротуари, як зробили світло. А ми не можемо таким похизуватися, бо в нас просто немає такого бюджету. Я чекаю, коли будуть внесені зміни в закони і нас об’єднають у примусовому порядку.

— У чому запорука ефективного розвитку громади?

— Усе залежить від її мешканців. Люди можуть сказати, що вони ні на що не впливають і їм нічого не потрібно. В такому стані вони будуть існувати поколіннями, і жодних змін не буде. Або люди кажуть: «Ні, ми можемо на щось впливати». Тоді розпочинається робота. Ти мусиш знайти ці активні осередки та підтримувати їх. Із цією метою ми зробили на платформі нашої селищної ради ресурсний центр. Він спрямований на розвиток дітей, молоді, людей, які можуть збиратися й обговорювати якісь ідеї, пропонувати щось громаді натомість. Ніхто краще за людей, які живуть на місцях не знається на проблемах, ніхто краще не рахує кошти місцевого бюджету, які в нас є.