МЕНЮ

Про музеї країни – з позиції культурного споживача

Анжела САВЧЕНКО
16 січня, 2020 - 10:43
Цей простір тримається на ентузіастах і де-факто позбавлений будь-якої підтримки з боку держави

Несподівано м’яка і практично безсніжна зима подарувала шанувальникам пасивного, пізнавального туризму шанс на подовження туристичного сезону. Та й адепти лиж у перерві між підкоренням трас у пошуках заповнення вільного часу.

І перші, й другі зазвичай з цією метою обирають музеї. Музеїв в Україні сила-силенна. Коли б сьогодні намагався встановити їх кількість, то, напевно, це завдання і Мінкульту не під силу, особливо беручи до уваги останню моду на створення приватних музеїв. Чи все коричневе — шоколад? Чи все, що називає себе на сьогодні музеєм, насправді ним є, враховуючи фонди, наукову роботу тощо? Залишимо це питання фахівцям. А ми спробуємо розібратися, чи збігаються очікування відвідувачів і пропозиції музеїв, поговоримо про музеї країни з позиції культурного споживача.

Оскільки впродовж року я відвідую близько сотні музеїв в Україні й поза межами, візьму на себе роздуми про наболіле, тим паче що в програмах наших екскурсійних турів музеї є завжди.

Чи все так погано в нашому домі? Звісно, ні. Україна має неймовірно цікаві художні музеї практично в усіх областях, що сформовані на базі колишніх приватних колекцій дворянських садиб. Кіровоградський, Сумський, Миколаївський, Полтавський, Чернівецький, Волинський обласні художні музеї зачарують багатством своїх експозицій. Що вже говорити про художні музеї Одеси, Львова чи столиці.

Окремо виділю чудовий Лебединський художній музей, що постав сто років тому зусиллями Бориса Руднєва на основі приватної колекції Капністів.

Але практично всі наші художні музеї мають спільну печаль — неправильну підсвітку, відсутність ремонтів, непристосовані саме під художні експозиції приміщення, рідкісна річ — авдіогід. Проте саме художні музеї є найбільш популярними серед туристів у світі. Особливо музеї й галереї сучасного мистецтва, яких в Україні можна перелічити на пальцях.

В Україні, як країні, що тривалий час була позбавлена доступу до власної історії, більше зацікавлення викликають історико-культурні, історико-архітектурні заповідники, історичні музеї. Незважаючи на віддаленість від столиці, понад п’ятдесят тисяч чоловік відвідують упродовж року гетьманські столиці Батурин і Чигирин, Холодний Яр, дещо менше відвідують Крути. Варто зазначити, що відновлені з ініціативи президента Віктора Ющенка гетьманські міста, створений музей на залізничній станції Крути, Музей Голодомору стають дедалі затребуванішими серед українців, особливо в сучасній ситуації. Музей Голодомору в процесі активної розбудови (маю надії, що він у недалекому майбутньому стане одним з найпотужніших музеїв). Батуринський і чигиринський Національні заповідники працюють над популяризацією власної історії (приймаю, що на поточний момент краще переспівати оди гетьманам, але хочеться чути історію без прикрас і міфотворчості). Складніша ситуація з Крутами. Музей, що змушує шкірою пережити ті страшні миті, але не щастить йому на постійний склад працівників. Безумовно, причиною тому особливість локації. З місцевих — навряд чи знайдеться хтось, хто відповідав би всім критеріям керівників чи наукових працівників, а доїжджати в ті місця незручно і непросто.

І я прогнозую, що брак професійних кадрів — це проблема номер один у всіх регіональних музеях. І відчуємо ми це вже незабаром. Тому, звісно, можна скільки завгодно висувати претензій до самого музею, до рівня екскурсійних послуг, формування експозиції, проте реалії свідчать, що молоді кадри не повертаються в села і районні центри. Новостворені ОТГ навряд чи бажатимуть фінансувати музейні об’єкти. Будемо відвертими, ціла низка музеїв на сьогодні просто перетворена на склад підібраних речей. Хтось не хоче, а хтось просто не вміє, не розуміє, як твориться експозиція. Ліпиться з того, що під рукою, на що вистачило грошей і фантазії. Але представлене таке ж далеке від історії краю, як електронні звуки від класичної музики. То ж не дивуйтеся, коли в залі етнографії ви побачите ляльку-манекен 90—60—90, огорнуту плахтою. Чи натягнуту стелю з фосфоричними наклеєними зірочками з гумовими динозаврами — це про найнайнайдавнішу історію краю.

Хто платить, той і музику замовляє. Смаки і уявлення про культуру міських, районних, обласних голів — у проєктах, на які виділяються чи не виділяються кошти. Гроші знайдуть на пафосні люстри, ламбрекени, пафосні двері й китчеві ручки, але... жодному з них не спаде на думку заплатити консультантам музейної справи, щоб допомогли бодай розставити акценти. Тому для міського голови Новгорода-Сіверського на першому місці — засновник відомого тютюнового бренду Давідофф, а не Максимович, Куліш і Кибальчич, а в Лубнах головна «героїня» Анна Керн, а ніяк не брати Шемети, партія «Хлібороб» чи Василь Барка (якому досі в місті не встановлено меморіальну дошку). Розумію, що в більшості публіку цікавлять історії кохання й бізнес-успіху. Тому не дивуймося, який рівень культури й національної свідомості на сьогодні маємо.

Неймовірно прикро за низку віддалених від великих міст містечок з багатою історією й неймовірно цікавими музеями, що критично потребують ремонтів, реекспозицій і доріг, щоб дістатися в ці місця.

Вкотре говоритиму про Путивль. Міст з настільки унікальною історією в нас не так багато. Який тут багатий краєзнавчий музей і як потребують допомоги і підтримки, уваги музейники. Бо ж тут ще одна непроста сторінка, яка з патетичної перетворилася на вкрай заплутану і неоднозначну в трактуванні — Спадщанський ліс і об’єднання ковпаківців. Питання Другої світової для України абсолютно неоднозначне. І тут потрібні фахові консультації неупереджених істориків, а не перекособочене на замовлення висвітлення подій.

Кілька років тому в Шостці з’явився новий цікавий музей «Родинна пам’ять», який висвітлює історії сотень мешканців міста, що були вивезені на роботи до Німеччини. Пригадую, як у наш перший візит директорка музею ставила умову, щоб потрапити до «Родинної пам’яті» спершу потрібно відвідати музей Івана Кожедуба. «В нагрузку», як за часів дефіциту: хочеш шпроти — купи 3 кг перловки. Їй було образливо, що ми відмовляємося слухати про подвиги тричі героя Радянського Союзу.

Але ми їхали в Шостку за іншим. «Родинна пам’ять» — один із небагатьох концептуально нових музеїв, де з традиційного — хіба незмінний «почерк» Анатолія Гайдамаки. Музей, у центрі експозиції якого Людина, а не герой, перемога, слава. Величезна подяка всім причетним до його створення.

Щиро співчуваю нашим музейникам по віддалених містечках, райцентрах, до яких, насправді, нікому немає справи. Хіба звітів від них вимагають про відвідувачів чи коровай на рушнику винести обласному начальству. Проте на культуру в чиновників — ні фінансів, ні поваги, ні поняття про її цінність, першочерговість, ні розуміння систематичності навчання працівників та оновлення експозицій, ні розуміння переосмислення ролі музею в житті громади, міста, країни. Зроблю поправку, якщо й виділять гроші, то під черговий ювілей чи дату. Як цьогоріч перестаралася Полтавська ОДА, що виділила кошти на святкування ювілею Миколи Гоголя. І територію меморіальної музею-садиби заклали тротуарною плиткою. А чи можливо таке на поч. ХІХ ст.? Меморіальна садиба має максимально відтворювати дух і час. Проте плитка з’явилася ніби з думкою про забезпечення комфорту відвідувачів. Однак туалети залишилися автентичні.

Музейний простір України тримається на ентузіастах і де-факто позбавлений будь-якої підтримки з боку держави. Хоча новий міністр від культури обіцяє радикальні зміни саме в музейному просторі.

Поживемо — побачимо. А наразі нашим музейникам залишається сподіватися винятково на себе.