Пам’ятка з особливою історією

Про перипетії Першої світової війни довкола Миколаївської фортеці та сучасну загрозу її існуванню

Мандруючи теренами Львівщини, нещодавно я побував неподалік Миколаєва — районного центру Львівської області. Під час мандрівки натрапив на незрозумілі підземні споруди, які викликали природне зацікавлення їх походженням. Із пропозицією розповісти про них звернувся до жителя Миколаєва, уже відомого читачам «Дня» доктора історичних наук, професора Леонтія Войтовича (див. попередні інтерв’ю з ним у №№ 46-47 і 51-52 від 13 і 20 березня 2020 р.).

«Я, БУДУЧИ ШКОЛЯРЕМ, РОЗМОВЛЯВ ЩЕ З ЖИВИМИ ДІДАМИ, БАТЬКИ ЯКИХ ПРАЦЮВАЛИ НА СПОРУДЖЕННІ ЦИХ ПОТЕРН»

— Леонтію Вікторовичу, що це за підземні споруди? Коли і як вони з’явилися біля Миколаєва?

— З легкої руки окремих горе-археологів їх почали вважати хорватськими храмами Х ст. Але дослідники, які збирали історичні та фольклорні матеріали в околицях Миколаєва (Яків Головацький, Уляна Кравченко, Корнило Устиянович, Михайло Мочульський), їх не бачили, бо ці потерни (підземні галереї) для артилерійських батарей австрійського тот-де-пону (передмостової фортеці) міста Миколаєва спорудили лише в 1912 — 1914 р. І я, будучи школярем, розмовляв ще з живими дідами, батьки яких працювали на спорудженні цих потерн, а ті діди — тоді дітлахи — носили їм обіди.

Частина конструкцій потерн мають металеву арматуру й цементні блоки, тобто мають технологію спорудження, яка ну... дуже далека від будівельних технологій Х ст. Окрім того, на стінах є графіті, які залишили сапери 10-го піонерного (саперного) батальйону 24-ї дивізії інфантерії (піхоти) Х Перемишльського корпусу. Отже, про жодні хорватські храми Х ст. мова не може йти.

— Яке місце займали ці фортифікаційні споруди в оборонній стратегії Австро-Угорської імперії?

— У середині ХІХ ст. європейські політики нарешті зрозуміли, що постійні російсько-турецькі конфлікти визначаються не бажанням Російської імперії полегшити долю єдиновірних православних християн, які потерпають від мусульманського гніту, а її стремлінням опанувати Боспор, Дарданелли і вийти до Середземного моря.

Кращий з австрійських полководців ХІХ ст. фельдмаршал Йозеф Радецький (1766 — 1858), під чиїми знаменами галицькі й буковинські хлопці здобували перемоги в Італії, на випадок війни з Росією пропонував зосередити війська на південних схилах Карпат перед входами в гірські долини. Це прикривало би басейн Дунаю, але вимагало опертя на довгочасні фортифікації, які давали б змогу зупинити супротивника і зосередити власні сили на потрібних напрямках.

У Галичині така лінія оборони мала проходити по ріці Сян і верхній течії Дністра, смуга боліт між якими блокувала глибший прорив. Що стосується переходу в контрнаступ, то для цього потрібно було зберегти стратегічні мости в населених пунктах (це міста Заліщики, Галич та Розвадів, що під Миколаєвом). Так в австрійських стратегів виник для цих місць задум уже згаданих тот-де-понів — передмостових укріплень.

Будівництво Миколаївського тот-де-пону розпочалося з початком Кримської війни, тобто в 1854 р. Це була лінія з восьми споруд (семи редутів і одного люнета), яка пролягала південніше Миколаєва. Коли ж біля нього було прокладено залізничну колію та міст, значення цих укріплень зросло в рази. Наприкінці ХІХ ст. — з утворенням Троїстого союзу і підготовкою до коаліційної війни — ця лінія укріплень була значно розширена. А вже перед самою війною (у 1912 — 1914 рр.) були збудовані додаткові форти — Лиса гірка (Тарандов) і Вуглярище, де з’явилися потерни для захисту особового складу батарей, підземні ходи сполучень, артилерійські спостережні пункти і бетонні кулеметні гнізда.

Планували цю підземну фортецю кращі військові інженери імперії Габсбургів — начальники генеральних штабів, зокрема фельдцейхмейстер Франц фон Куненфельд (1817 — 1896), і генерал від інфантерії Франц Ксавер Йосиф барон Конрад фон Гетцендорф (1852 — 1925). Останній у майбутньому став фельдмаршалом.

Будували ці споруди сапери Х Перемишльського корпусу. В 1912-1914 рр. для підсобних робіт військові наймали також і місцеве населення, зокрема для підвозу матеріалів.

«РОСІЯ ЗУМІЛА ЗДОБУТИ ПЛАН ЦИХ ФОРТИФІКАЦІЙНИХ СПОРУД»

— Леонтію Вікторовичу, чи допомогли ці споруди Австро-Угорській імперії під час Першої світової війни?

— У 1914 р. і в наступний період з різних причин фортеця не відігравала серйозної ролі в ході Галіцийської битви. Однією з причин було те, що Росія зуміла здобути план цих фортифікаційних споруд.

— Як Російській імперії вдалось отримати розвідувальні дані про розташування та оборонні можливості миколаївської фортеці?

— У цій операції російської розвідки план фортеці Миколаїв був краплею в морі. Непорівнянно більшим досягненням російської розвідки було те, що вона доставила своєму командуванню мобілізаційний план австрійців. Виконав цю розвідувальну операцію українець із Волині, російський військовий агент (так тоді називали військових аташе) при австрійському дворі полковник Митрофан Марченко (1866 — 1932) — випускник Миколаївської академії Генштабу Росії.

Розповім детальніше. Начальник контррозвідки австрійського генштабу полковник Альфред Редль (1864-1913) — галицький німець, який народився у Львові й мати якого була українкою, — мав репутацію бездоганного служаки, але згубна пристрасть до вродливих хлопчиків виявилася сильнішою.

Події розгорталися так. Згаданий уже М. Марченко підіслав до Редля свого агента, замаскованого під лейтенанта-італійця з Тиролю. Російська розвідка зробила знімки інтимних Редлевих сцен і почала ними його шантажувати. Для австрійського офіцера це означало крах, бо офіцерів-гомосексуалістів з австрійського війська проганяли з ганьбою.

Таким чином, щоб урятуватися, у Редля не було вибору. Він сфотографував і передав російській розвідці мобілізаційний план Австро-Угорської армії (план «R»), у тому числі й план фортифікаційних споруд Миколаєва. Проте оскільки в Росії зі своїх агентів «вичавлювали» не тільки те, що можна, а й те, що не можна, то Редля продовжували шантажувати й далі, вимагаючи від нього все нових і нових даних.

Викриття Редля відбулося завдяки ретельності його заступника — полковника Августа Юлія Урбанські фон Остримеч (1866 — 1950). Внаслідок цього у військових колах, щоб не робити розголосу, Редлю «порекомендували» застрелитися. На основі сюжету про полковника Редля світовий кінематограф зняв півдесятка фільмів.

Полковник Остримеч, між іншим, був добрим журналістом і пізніше оприлюднив деталі цієї історії.

— Яка доля спіткала російського шпигуна — військового аташе Росії Митрофана Марченка?

— У вищих колах Австро-Угорщини терпіти присутність серед дипломатів шпигуна не мали намірів.

На одному з прийомів старий цісар (Франц Йосиф І) ніби ненароком бризнув Митрофану Марченку слиною в лице. Відповідно, російське зовнішнє відомство Марченка негайно відкликало.

Під час Першої світової війни генерал-майор Митрофан Марченко був начальником Миколаївського кавалерійського училища, служив у розвідці, не сприйняв радянську владу, емігрував у Францію, де й помер. Разом із дружиною він похований на цвинтарі Сент-Женев’єв де Блуа. Як колишній розвідник, жив замкнено. Його можлива співпраця з білою еміграцією вкрита темною пеленою.

«ЦЕ ТАКОЖ БУВ І ЄДИНИЙ ЖОРСТОКИЙ БІЙ, В ЯКОМУ ОДНІ УКРАЇНЦІ ПРОТИСТОЯЛИ ІНШИМ УКРАЇНЦЯМ»

— Леонтію Вікторовичу, як у час Першої світової складалися бої під Миколаєвом та що ще цікавого відбулося тут трохи більше, ніж століття тому?

— У 1912-1914 рр. австрійці спорудили по дузі другу лінію оборони північніше Миколаєва, з якої ми розпочали розмову і якої не було на планах, які передав Редль.

У новому, вдосконаленому проєкті фортеця Миколаїв була розрахована на дивізію. Але на початку війни тут було лише кілька підрозділів, загальною чисельністю від трьох до п’яти тисяч особового складу і 52 дев’ятисантиметрових та шестифортечних 12-сантиметрових гармат. Далі фортецю підсилили 68-ю бригадою з 34-ї угорської піхотної дивізії, довівши гарнізон до 10 тис. Проте під час битви на р. Гнила Липа командувач Другою австрійською армією генерал кавалерії Едуард Бем-Ермолі (1856 — 1941) поступово знімав із фортеці й ці підрозділи, кидаючи їх у бій. Наприкінці там залишився тільки 29-й угорський піхотний полк, яким командував полковник Троян Бачіла (1867 — 1931). Полк теж зазнав втрат і, як наслідок, разом з артилеристами в гарнізоні залишилося до 4 тис. осіб.

4 вересня 1914 р. 48-ма піхотна дивізія генерал-майора Лавра Корнілова (1870 — 1918) зі складу 8-ї російської армії генерала від кавалерії Олексія Брусилова (1853 — 1926) вийшла до с. Стільське (біля Миколаєва). Вислана до фортеці в розвідку козача сотня доповіла, що один із фортів на її східному фланзі є недобудованим. Корнілов кинув туди четверту стрілецьку бригаду генерал-майора Антона Денікіна (1872 — 1947), яка в ніч на 6 вересня 1914 р. майже без втрат увійшла в Миколаїв, «розрізавши» у такий спосіб дві лінії оборони.

Оборонці (австрійська армія) покинули артилерію та спішно відступили в напрямку Комарна.

Брусилов наказав командиру 12-го корпусу, куди входила дивізія Корнілова, зайняти оборону в фортах Миколаєва, але Корнілов переконав свого командира генерал-лейтенанта Трегубова порушити цей наказ і кинувся переслідувати австрійців. Проте на р. Щирок Корнілов нарвався на зустрічний удар, унаслідок чого відступив, втративши всю свою артилерію. Розрив, який намітився, врятувала 12-та кавалерійська дивізія генерал-лейтенанта Олексія Каледіна (1861 — 1918). Тут, між селами Демня і Лінденфельд (Липівка), Каледін особисто повів у атаку 12-й Охтирський гусарський полк на кулемети 89-го австрійського Городоцького піхотного полку, який спробував перейти в наступ. 19 вересня 1914 р., незважаючи на втрати, генерал Каледін все ж зупинив просування австрійських військ.

У Першій світовій війні це була остання подібна кавалерійська атака супроти кулеметного вогню. Це також був і єдиний жорстокий бій, в якому одні українці протистояли іншим українцям. Річ у тім, що з обох боків полки на 60% були укомплектовані саме українцями...

Далі фронт перемістився до Перемишля і Карпат.

У 1915 р. російська армія, що відступала, вже не змогла «зачепитися» за миколаївську фортецю.

«ЗНАЧНА ЇЇ ЧАСТИНА ВЖЕ ЗРУЙНОВАНА КАР’ЄРАМИ З ВИДОБУТКУ ПІСКУ»

— І запитання на завершення: чи мають споруди під Миколаєвом історичну цінність? Як ви бачите їх майбутню долю?

— Миколаївська фортеця — це найкраще збережена на території України оборонна пам’ятка часів Першої світової війни. Тільки на форті Лиса гірка (Тарандов) паспортизовано 64 об’єкти, які добре збереглися. На сусідньому Вуглярищі є трохи менше подібних об’єктів, але деякі з них потужніші. Інші пам’ятки цього періоду, зокрема в Галичі й на Волині, час знищив більше.

У наш час добре збереглися об’єкти на Південній лінії оборони Миколаївської фортеці. Дорожня розв’язка на шляху до розташованих поблизу міжнародних курортів Моршин і Трускавець дає змогу розмістити тут музей, кемпінги й готелі. Поруч — каскад озер, об’єкти сіл Стільське (рештки городища Х ст.), Заклад (палацові споруди фундації графа С. Скарбека, який збудував першу львівську оперу), Прийма (печерний комплекс кам’яної доби) і Розділ (палац графів Лянскоронських з рештками унікального парку).

Прикро, але відзначу, що фортеці загрожує повна руйнація. Значна її частина вже зруйнована кар’єрами з видобутку піску. Тому якщо держава не візьме під захист рештки Миколаївської фортеці, то в наступні десятиліття на її місці ми побачимо тільки місячний ландшафт, усіяний величезними кратерами. Як це змінить екологію в самому місті, позбавивши його північного пасма гір, які захищають місто від вітрів, можна лише здогадуватися.

Підсумовуючи, скажу, що Миколаївська фортеця — це пам’ятка не місцевого, а всеукраїнського значення, і її ще можна зберегти, причому поки що без великих витрат із державного бюджету. Треба тільки добитися того, щоб держава виконала одну зі своїх функцій — функцію збереження важливих пам’яток історії. Поки ще не пізно.