МЕНЮ

Оксана Кісь: “Якщо ми справді хочемо знати своє минуле, нам доводиться вдивлятися і в його неприємні сторони”

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”, Дніпро-Київ
10 березня, 2019 - 11:34

Восьме березня я зустрів у Дніпрі. В той час як у Києві та Херсоні феміністки провели вже традиційні марші за права жінок, тут відзначення Дня жіночої солідарності набуло форми лекції: відома  історикиня Оксана КІСЬ запропонувала тему “Жіноча історія за межами образів жертви-героїні-берегині” .

А втім, формат лекції  ще  не гарантував цілковитої  безпеки: вже через саму тему організаторки заходу дістали погрози від праворадикальних рухів, і тому вхід до Історичного музею імені Яворницького охороняла поліція. На щастя, все пройшло без інцидентів.

Загалом же в залі зібралося не менш як 60 слухачок і слухачів – так само відрадний факт для міста, донедавна, по суті, не представленого на мапі феміністичного руху.

Нижче – деякі тези з виступу пані Оксани.

БРАТЕРСТВО БЕЗ СЕСТРИНСТВА

- До недавнього часу всесвітня історія, як ми її знали, була чоловічою. Адже патріархальне суспільство мислить андроцентричними категоріями. Тобто чоловік вважається мірилом будь-чого. Щоразу, коли кажуть “жіноча логіка”, вважається, що є логіка нормальна, тобто чоловіча, і є відхилення від цієї норми, і це жіноче. Жінка розглядається як відхилення. Жіноче минуле так само розказано не жінками, а чоловіками. Українська історія може похвалитися чималим корпусом праць кінця ХІХ – початку ХХ століття про жінок. Але писали їх дослідники-чоловіки. Вони йшли в села й розмовляли з чоловіками, бо це відповідало патріархальній культурі. Таким чином ми отримували викривлене ставлення. Чоловіки розповідали історію чоловіків.

Вивчення жіночого історичного досвіду може спонукати дослідників навіть до перегляду якихось фундаментальних  речей. Хочу звернути вашу увагу на працю Джоан Келлі, після виходу  якої багато хто буквально прозрів. Вона досліджувала становище європейських жінок в добу Ренесансу, що вважався епохою свободи після темного Середньовіччя. Так от Келлі з’ясувала: в Середньовіччі жінки мали більше прав і можливостей, аніж при Відродженні.  Тобто знаменитий розквіт людства був розквітом чоловіків. А для жінок якраз і настали темні часи.

Так само й Французька революція, котру ми сприймаємо як демократичний прорив, не принесла “свободу, рівність, братерство” для жінок, бо на той час у Франції їх не вважали громадянками. Їм ці прекрасні цінності не пропонувалися – тільки чоловічому братерству.

ВІД ЗВОРОТНОГО

З феміністичного ракурсу: хоча обидві світові війни принесли дуже багато страждань, вони мали й певні позитивні ефекти для жіноцтва. Зокрема, Перша світова створила величезний запит на людські ресурси, й суспільство мусило звернутися до жінок, запропонувавши роботу там, де їм раніше працювати і реалізовуватися не дозволяли. Для багатьох  це була  можливість усвідомити свій потенціал,  щоби потім активніше вимагати своїх прав.

Подібна  ситуація склалося і з нашим рухом опору. Провідники  підпілля в Західній Україні ідеї жіночої емансипації не підтримували, навпаки. З другого боку,  жінок масово  закликали до боротьби, й вони – здебільшого прості сільські дівчата - через цю участь здобули унікальний для себе досвід і знання. Тобто учать у націоналістичному підпіллі, яке не підтримувало емансипацію, дала жінкам емансипаційний досвід.

ПРИВІЛЕЇ

Коли  говоримо про княгиню Ольгу, Анну Ярославну, взагалі  представниць привілейованих верств,   варто не забувати, їх життя  значно відрізнялося від  повсякдення переважної більшості жінок. Скільки не вивчай біографію княгині Ольги – ми нічого не довідаємося про тогочасних селянок чи міщанок. Тож ми маємо справу з винятками, та ще й згадуємо їх крізь призму критеріїв, сформульованих чоловіками.

Так само недостатньо говорити про історію, обмежуючись жіночими рухами чи організаціями. Бо політична участь показує досвід лише невеличкої частини активних свідомих громадянок. Абсолютна  ж більшість на ту мить не усвідомлювала своєї приниженості, навіть  підтримувала патріархальні  норми.

ПОМИЛКА

- Хочу покаятись перед вами. Ось моя книжка, називається “Жінка в традиційній культурі”. Це неправильно. Нічого такого, як “українська жінка”, “сучасна українська жінка”, “справжня українська жінка” чи “справжня слобожанка” чи “жінка Середньовіччя”, немає. Навіть у нашому суспільстві є сучасні дружини олігархів, і є не менш сучасні мешканки глухих волинських чи карпатських сіл – старі баби, часом неписьменні. Чи можемо  всіх цих людей узагальнити категорією “сучасна українська жінка”?   Якщо так, оперуємо лише стереотипами.

Представниці різних верств засвідчували минуле по-різному.  Були волинські шляхтянки й волинські селянки. Були кріпачки й були пані. Усі – українські, але з дуже різними досвідами й правами. Тому категорія “жінка” не може використовуватись у однині, якщо ми не говоримо про котрусь дуже конкретну групу. Вік, походження, клас грають велику роль.

РОЗБІЖНОСТІ ПАМ’ЯТІ

- Маємо розуміти, що спогади жінок і чоловіків про історичні події, навіть коли люди перебували в однакових обставинах, можуть дуже різнитися. Запам’ятовують різні речі й по-різному розповідають. Спрацьовує й демографічний фактор: жінки живуть довше, тож ми частіше чуємо їхні голоси. Я свого часу аналізувала спогади про Голодомор: 73% спогадів – жіночі.

Але чому такі відмінності у свідченнях? Здавалося б: бомби падають однаково на всіх, репресії стосуються всіх, голодують усі однаково. Ні, неоднаково. Особливо це помітно по Другій світовій. Перше, що відбувається в умовах нападу: мобілізація. Чоловіки опиняються на фронті, жінки – на окупованих територіях або в евакуації. Реагують по-різному, позаяк живуть у гендерно заданому  світі, де кожному й кожній приписані свої ролі.

Так само з Голодомором. Адже йому передувала примусова колективізація. А в патріархальній українській культурі чоловік є власник основного майна, він представляв інтереси родини перед громадою і паном. Хто відмовлявся від колективізації? Чоловіки. Вони й були  першими мішенями радянської влади. Їх як голів домогосподарств насамперед арештовували, розстрілювали. Це означає, що більшість родин на уражених голодом територіях була без чоловіків. Тож у спогадах найчастіше подибуємо постать матері з купою дітей, яка намагається вижити. І десь на периферії дуже рідко – батько.

Трохи інакше в Голокості. Європейські євреї, розуміючи, що їм несе нацизм, рятувалися в еміграції, а жінки з дітьми лишалися, вважаючи, що цивілізовані німці їх не зачеплять. Ціна тієї помилки, як відомо, була дуже висока.

Люди звертають увагу на те, що їм цікаво і в чому почуваються компетентними. Якщо жінки більшу частину життя присвячують родині й побуту, то й докладніше розповідають про такі речі. Про емоційний стан людей, що їли, як виживали. Мій улюблений приклад у цьому сенсі - Марія і Віктор Шангутови з села Денеші на Житомирщині. Я інтерв’ювала їх колись. Вони опинилися остарбайтерами в Німеччині на одному підприємстві, жили в одному таборі. Але це дві настільки різні історії, що можна подумати, буцімто вони були в різний час у різних місцях. Оповідь Віктора – про роботу на заводі, про стосунки з німцями, про те, як він хитрував, як шукав поживи по околицях. Марія вже там народила дитину, яку передали до спеціального сиротинця. Доклала величезних зусиль, аби працювати там, у тому сиротинці, й уся її історія – про цих немовлят і про материнство, про взаємодію з німкенями, які їй трохи допомагали…

Тож якщо ми слухаємо тільки чоловіків, ми дізнаємося тільки одну частину історії і можемо дістати неповне уявлення про минуле.

ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА

У розвідках про визвольні змагання ОУН-УПА жінки лишаються на периферії. І це несправедливо. Звісно, жінок у підпіллі було значно менше, але починаючи з 1944 їх активно туди рекрутували, бо чоловіки пішли у глибоку «партизанку», тобто в ліс. Але навіть така масова участь не означала, що жінки були на керівних посадах в ОУН  чи  в УПА. Тобто вони не мали впливу на прийняття рішень. При цьому  виконували безліч функцій: зв’язкових, секретарок, друкарок, які, сліпнучи у криївках, передруковували пропагандистські матеріали й літературу. Дбали про харчування, про гігієну, прали й лагодили одяг, займалися розвідкою й пропагандою серед населення, що насправді означало величезний ризик. Тобто, не будучи в керівництві, забезпечували функціонування підпілля. Важко собі уявити, що б було з бойовими групами, якби вони лишилися без одягу, без харчів,  без розвідданих.

Тому несправедливо, коли у великих історіографічних опусах про жінок пишуть як про другорядних учасниць боротьби. Між іншим, багато з них були засуджені  на величезні терміни: по 15-20-25 років сталінських таборів - лише за немілітарну участь в опорі.

Ще один момент: дослідниці Марта Гавришко у Львові, Олена Петренко в Німеччині зазначають, наскільки вразливими жінки були в підпіллі, в чоловічому оточенні - не завжди шляхетному. Чоловіки, вищі за статусом, за рангом, за посадами, зловживали владою стосовно підлеглих соратниць. І ця тема лишалася табуйованою в історії національно-визвольного руху. Марта Гавришко зараз багато про це пише й публікує матеріали – а вони є і в архівах НКВС, і в архівах СБ ОУН. І самі підпільниці, коли їх про це питають, кажуть про такі речі, як сексуальне домагання й сексуальне насильство з боку бойових побратимів.

РОЗРИВ ШАБЛОНІВ

- Конкретний приклад - оцінювати жінку як зрадницю чи як героїню – Єлизавета Бірюкова. При німцях вона очолювала консервний завод. Таким чином, підтримувала нацистську економіку. Але, користуючись посадою, рятувала військовополонених, молодь від вивезення на примусові роботи до Німеччини, євреїв. Вернулася радянська влада, Єлизавету засудили, але весь Маріуполь став на її захист. Нечувана справа у сталінські часи! Справу переглянули, вирок скасували, хоча повністю Єлизавету Бірюкову реабілітували лише в 1992.

Жінки ГУЛАГу не говорять про себе як про жертв. Це оповіді людей, які перемогли режим, які змогли протистояти системі, націленій на їхнє нищення. Вони у різні способи підтримували свою людяність і жіночність, свою християнську віру та українськість – через співи, через  вишивки, через догляд за своїм тілом і вбранням, через прибирання бараків. Тобто об’єктивно вони жертви, суб’єктивно – переможниці режиму.

Дуже часто пам’ять про Голодомор ми сприймаємо через стражденне, вмираюче жіноче тіло. Цей шаблон страдниці не дозволяє бачити в цих жінках активних суб’єкток (фемінітив від «суб’єкт» -  ДД). Не всі українки в ті роки приймали свою долю пасивно. Навпаки, часто можемо бачити, як вони фізично протистояли владі, хай це була й нерівна боротьба. Так звані “бабські бунти” – масове явище тої доби. Вони зверталися до влади, обстоюючи свої права, вони рятували одна одну, всиновлюючи дітей, ділячись чим могли. Вони не приймали свою долю пасивно. 

БЕРЕГИНЯ ЯК МІФ

Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х образ української берегині був масово розтиражований. Модною стала ідея, що колись українська культура була матріархальна,  радянська влада все це знищила, але  ще лишилося трошки коренів цієї культури, втіленням якої є берегиня, наша  богиня -  уособлення всіх жіночих чеснот: з    одного боку – компетенція, з другого – турбота, сердечність і т. ін. Цей образ виявився настільки популярним, що в нього повірило чимало науковців.  Фольклористи, історики, етнологи хотіли довести, що ми є інакші, самостійні, не якісь там малороси, і наша матріархальність нас вигідно відрізняє від російського домострою. Зараз, повертаючись до цих досліджень,  можемо побачити, що дослідники-чоловіки у свій специфічний спосіб інтерпретували матеріали, не враховували всієї інформації, не говорили з жінками, а лише з чоловіками – одне слово, бачили те, що хотіли бачити. І тепер, при перевірці їхніх тез, виявляється, що ідея матріархату розпадається під тиском фактів. 

Спроба міфологізувати минуле українських жінок дуже приємна, хочеться вірити, що як не тепер, то в минулому жінка займала почесне й поважне становище, мала права, володіла ресурсами. Але цього не було. Словом “берегиня” українська міфологія ніколи не оперувала. Це - винахід письменників-чоловіків кінця 1980-х,  літературний персонаж, літературна фікція, що вдало замінила радянську супержінку.

НАДІЯ

Коли мене питають, чому не всі  хочуть рівних прав, я згадую, що в США після скасування рабства чимало рабів плакали і просили колишніх господарів не виганяти їх, бо не знали іншого життя, не думали, що зможуть собі дати раду. Так само для багатьох жінок дуже лячно бути вільними, брати на себе відповідальність за наслідки своїх рішень. Але то процес, і мене особисто дуже тішить, як міняється молодь, порівняно з початком 2000-х. Це вже інакше покоління. Для них цінності свободи вибору, рівноправ’я, поваги до особистості є вже не  просто гасла чи теорія, а реальне життя, їм комфортно жити за такими правилами. Цінують людину не за те, що вона чоловік чи жінка, а за те, що вона чи він може запропонувати світові. Так, це не так швидко, як нам хотілося б. Але людська свідомість міняється повільніше, аніж писані закони.