Нонконформісти. I – попри все – оптимісти

11 вересня «Дню» виповнюється 24 роки

Відновленій незалежності — 29, а нам — 24. «День», як і наша держава, подолав і продовжує долати непростий шлях. Адже видання та його численні проєкти — це «острів», який мріє стати «материком» — але «материком» саме розумного, вдумливого середовища. А проти цього, можна сказати, працює вся кланово-олігархічна система, що, на жаль, так само ще з середини 90-х потужно експлуатує економічний, політичний, інформаційний та культурний простір України. Тож «День» від початку став виразником і «архітектором» позиції прогресивної меншості, яка, віримо, має шанс стати більшістю.

ІНАКШЕ — МОЖНА І ТРЕБА

Ми весь час показували, що можна інакше, що є свої кращі — такі як незабутні філософ Сергій Кримський, «американський дослідник з українським серцем» Джеймс Мейс, журналістка Клара Гудзик, котра своїми текстами на релігійну тематику розширювала до того штучно звужені горизонти українців — і сам факт запрошення її на аудієнцію до легендарного Папи Івана Павла II свідчив про вагу її слова у «Дні» (до речі, на її звертання польською Папа відповів українською, бо знав, звідки вона; у подарунок від гості він отримав (на той час ще дуже рідкісна річ) компакт-диск із електронним архівом нашої газети). Вони обоє вже у Вічності, а Папа — належить до лику святих. Наші кращі — це й  кореспондент, чиї тексти передруковував «Рейтер» Михайло Василевський, видатний дослідник літератури і письменник Володимир Панченко та плеяда інших, хто, на щастя, зараз серед нас. Газета «наводила оптику» суспільства саме на таких Особистостей, що своїм чином і прикладом спонукали долати нашу «постгеноцидність», за влучним діагнозом того ж таки Джеймса Мейса, премію імені якого «День» минулоріч вручив уже дванадцятому лауреату.

Так само потужним був і залишається наш історичний «фронт» (і саме наше видання відкрило його одним із перших в Україні) проти російсько-імперського тлумачення нашого минулого і за вибудування нової ідентичності на міцній саме українській платформі. І це наші газетні історичні рубрики, наш унікальний сайт «Україна Icnognita» та наша велика книжкова Бібліотека, у якій, окрім давньої, ми аналізуємо і новітню історію.

І це невипадково, адже «День» часто був нонконформістом у драматичних моментах історії України часів відновленої незалежності. Так було у 1999 році, так було і під час двох Майданів. Частина суспільства нас зрозуміла і прийняла цю позицію, частина пройшла повз не помітивши, ще частина проігнорувала свідомо (із власних причин), а частина здивувалася і потребувала пояснень. Прикметно, що до творення серії «Новітня історія для «чайників» активно залучені й журналісти «Дня», наприклад Іван Капсамун став упорядником знакової для тих, хто хоче знати реалії української політики книги «Котел», або Справа без терміну давності», Марія Семенченко — «Катастрофа і Тріумф. Історії українських героїв», що вийшла 2015 року. «День» — це і дух співпраці, готовності підставити один одному плече, разом творити важливі для всіх проєкти (між іншим, не позбуваючись обов’язку творити щоденну газету).

ФОТО ВОЛОДИМИРА ГРИГОРЕНКА

ІСТОРІЯ КРАЇНИ — У ФОТО

А фото — це окрема велика частина діяльності «Дня». Цьогоріч ми, попри всі несприятливі обставини, оголосили вже 22-й міжнародний фотоконкурс, який є і «дзеркалом» вад нашого життя, і «ліками» для їх долання. Можемо пишатися й тим, що фактично створили вже свою фотошколу. «Я у «Дні» працював фотокором у 2003-2005рр. На роботу мене запросила головний редактор Лариса Івшина, — пригадує Михайло МАРКІВ, котрий, між іншим, до сьогодні встиг попрацювати фотографом не одного українського Президента. — До того у «Дні» працювало чимало відомих фотокорів, і перейти туди працювати з газети «Київські відомості» було престижно — я вважав це етапом розвитку, нових мрій і планів. Підозрюю, що не помилився. Найбільше вразило, що газета, мабуть одна з найперших у Києві, перейшла на цифрові фотокамери. Це було і цікаво, і круто, і сучасно. До того я іноді по 2-3 рази на день носив плівку на проявку, аби оперативно здати фото в номер... Люди скрізь цікаві». Для пана Михайла наш фотоконкурс, у якому він бере участь з 2001 року, —  «як підсумок прожитого року. Час задуматися. А що я показав би людям? Якось так». І цього року він обов’язково візьме участь у нашому фотозмаганні. «Це і цікаво, і корисно, і повчально. Я зараз не працюю в газеті чи інформагентстві, хоча мріяв колись. А сюжети — надішлю людей різних, вулицю, життя».

«Робіт цікавих багато, — говорить Михайло Марків про наш «фотобанк», — я би хотів побачити колись велику добірку надруковану, альбом чи віртуальну галерею про історію нашої країни. Яка твориться щодня. Думаю, що і на це прийде колись час. «День» багато робить у цьому напрямку». І в необхідності цієї роботи нас щороку переконують тисячі відвідувачів наших фотовиставок у різних містах.

ТОНКА ЕСТЕТИКА

А крім того «День» — це й особлива, тонка нова естетика, для втілення якої і в газетному вимірі, і в стилі книг та унікальних аксесуарів до них, наша головний редактор знаходить особливих людей. Таких, як Анна ГАВРИЛЮК зокрема. «Можливо, дехто з читачів пам’ятає мою історію знайомства з «Днем», але ця історія продовжується та нарощує нові і нові деталі, тож радо ділюся нею. «День» я вважаю своєю першою роботою. Щоправда, до цього я побувала продавцем у декількох «творчих» магазинах. Власне, в одному з них мене разом з моїми мальованими листівками і запримітила Лариса Олексіївна. Як би дивно це не звучало, але я отримала роботу у «Дні» завдяки наполегливості ... ні, не моєї, а Лариси Олексіївни! До останнього я не вірила, що це можливо і на усі запрошення до редакції та пропозиції опублікуватися реагувала як на щось нереальне. Тепер згадую це зі сміхом, і зовсім не пам’ятаю себе «продавцем». Адже разом з роботою ілюстратора у «Дні» я отримала прийняття своєї творчості і усвідомила, що саме це і є моя справжня професія, — ділиться Анна. — Нині я працюю поза редакцією, але щороку долучаюся до великих подій, таких як фотовиставки та видання нових книг. І досі, вже вісім чи дев’ять років, щоп’ятниці пишу та малюю традиційний «Малюнок Дня». За яким, здається, можна прослідкувати усі мої метаморфози як особистості та ілюстратора. Щиро рада, що я досі з «Днем»!»

До речі, унікальним, і не лише щодо естетики (бо де ще, наприклад, ви зараз знайдете мальовані обкладинки у глянці?), є й наш «Маршрут №1», покликаний поєднати бізнес-середовища та простір високої культури в різних куточках країни від мегаполісів на кшталт Дніпра, Харкова й Одеси до малих-великих міст, як Прилуки, Бар чи Володимир.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «ДЕНЬ»

ГАЗЕТА — ЯК «МЕНТОР СПРАВЖНІХ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ»

Особливий проєкт «Дня», котрий тільки цього року ми не провели саме через неможливість його віртуальної подачі, — Літня школа журналістики «Дня». Уже сімнадцять її випусків — це внесок редакції у формування не тільки журналістів високого ґатунку, а й громадян. «Газета «День» ще з факультетської парти була для мене співзвучною із системою власних цінностей, адже я шукала медіа, яке не просто буде виконувати «продаж продукту», а нестиме у суспільство вищі сенси. Це спонукало мене подати заявку на Літню школу у 2009  році, якраз після навчання на 3 курсі факультету журналістики. А потім був цікавий шлях співпраці, реалізації, навчання, — пригадує доцент факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Юліана ЛАВРИШ. — Після такого шаленого темпу роботи у редакції вдалося переосмислити тонкощі професії, специфіку та власний потенціал. У 2011 році Лариса Олексіївна попросила мене бути співкуратором  Школи, а отже не бути лише учасником, а стати своєрідним менеджером і подекуди наставником. Цей виклик утвердив моє бажання не тільки бути журналістом-практиком, але й викладачем, адже вже наступного року мене чекав вступ в аспірантуру, а ще через рік — праця на факультеті. Того-таки літа я мала кілька розмов з головним редактором про впровадження колонки «Медіа і релігія», де можна було б писати про Церкву для світського видання. Так і виник задум майбутньої теми дисертації. Тому газета у моєму житті завжди була поруч. В Івана Малковича є вірш-балада «З янголом на плечі». Можна сказати, що газета була для мене тим янголом, який оберігав, підказував, допомагав визначати орієнтири, був ментором справжніх журналістських цінностей. Дякую Ларисі Олексіївні і всьому колективу за високу планку і можливості, за підтримку, за тепло сердець! Нехай «День» і надалі залишається флагманом Світла і Добра, компасом сенсів та акцентів, які так важливі суспільству!»

«НЕСТИ ПРАВДИВУ ІНФОРМАЦІЮ В ДЕМОКРАТИЧНІЙ ДЕРЖАВІ — ЦЕ ПОЧЕСНА І НЕЛЕГКА МІСІЯ»

Подібної думки і Марина-Олександра ЛІБЕРТ, котра на нашу школу 2017 року приїхала з... Брюсселя. «Я вперше відкрила для себе газету «День», шукаючи статті для читання, щоб покращити свою українську мову. Відтоді я стала її постійним читачем. Завдяки улюбленій газеті я завжди була ознайомлена з останніми новинами, читала аналітичні й пошукові статті, водночас збагачуючи й поліпшуючи свою другу рідну мову. Чудовим відкриттям для мене було те, що , крім численних проєктів, газета проводить ще й Літню школу журналістики. Стаття Марії Чадюк, колишньої студентки Літньої школи, яка перебувала в Брюсселі і ділилася своїми враженнями (а нині Марійка, додамо, веде в газеті сторінку «Українці — читайте!», готує власні аналітичні матеріали і понад те, навіть виступила співупорядником наших історичних книг! і саме так мають працювати правильні кар’єрні «ліфти»— ред.), надихнула мене взяти участь у конкурсі на право стати студенткою школи. Сьогодні я досі маю чудові спогади», — говорить Марина. «Літня школа — цікавий проєкт, який приносить позитивні речі обом сторонам. І насамперед студентам, які, навчившись якісній журналістиці, робитимуть свій внесок в українську пресу. Під час стажування я зрозуміла для себе, що нести правдиву інформацію в демократичній державі — це почесна і нелегка місія. І тому мені здається чудовим, що є такі актори, як газета «День», які виконують цю місію».

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «ДЕНЬ»

Тож нам (а ми — це далеко не тільки кореспонденти, редактори й адміністрація газети, а також усі наші автори та читачі!) справді є що святкувати! Вам потрібні ще докази? — вони у розповідях людей, що мають з «Днем» власну історію.


«День» як потужний інститут культури

«День» увійшов у моє життя ще в студентські роки. Пригадую, перед університетом роздавали перші числа газети. Мою увагу привернула незвична верстка  першої шпальти, яка дихала повітрям, і, звісно, ранкове, червоне сонце, яке стало незмінним символом видання. Адже новий день — нова надія, можливість, шанс — генерувати, пізнавати, рости, творити. Інтелектуально я росла разом з «Днем», який супроводжує мене і мою родину впродовж років. Тому мої взаємини з газетою «День» я б окреслила нормами «гірі», які в японській культурі означають і зобов’язання, і ритуал виконання зобов’язання, і вдячність. Ці взаємини є незмінні, якщо вони вже виникли, вони триватимуть до кінця, і це стосується різних сфер життя. Тому я не лише читаю газету, я її щорічну передплачую, бо як казав Чикаленко, «Україну треба любити не лише до глибини свого серця, але й до глибини своєї кишені», дописую як автор і активно популяризую серед своїх студентів як викладач.

«День» для мене як для читача — це потужний ІНСТИТУТ КУЛЬТУРИ, який генерує і задає суспільні смисли не лише на щодень, а й на перспективу. Якби наша політична еліта різних рівнів читала цю газету, то ніколи б не було риторичного питання: «Яку Україну ми будуємо?» чи кучмівського вироку, що «національна ідея не спрацювала». Вона тому й не спрацювала, бо візії розвитку України як держави не було. Що більше, якби Україну зшивали ідеями модерної держави, то жодний російський чобіт не ступив би на українську землю. Однак президентські вибори 1999 року, на яких обрали не Євгена Марчука, а Леоніда Кучму, стали пусковим механізмом ряду фатальних подій в державі — від зміцнення олігархічної системи і до російсько-української війни, яка триває вже шостий рік поспіль.

Однак до честі видання, завдяки головному редакторові Ларисі ІВШИНІЙ, було обрано іншу стратегію бачення і формування суспільного порядку денного, якщо програно битву, треба виграти війну — історичну, культурну і нині гібридну. Як наслідок видання розрослося потужним інтелектуальним проєктом, прикладом чого є Бібліотека «Дня», сайт видання, віртуальні музеї тощо. Газета стала інтелектуальним майданчиком для обміну ідеями знакових політиків, істориків, науковців України і світу, згадаймо Оксану Пахльовську, Галину Акерман, Євгена Головаху та ін. Приміром, з професором, літературознавцем Володимиром Панченком я спершу познайомилася заочно завдяки саме газеті «День» і щойно згодом на науковій конференції.

Це чи не єдине видання в Україні, в якого нема втоми від війни, яке пише про героїв живих і складає мартиролог тих, хто відійшов у вічність. Для мене «День» — це матриця ідентичності українця.

Якщо колись я мріяла писати до газети «День», то сьогодні дописую як автор, як однодумець команди, яку об’єднують  спільні світоглядні цінності. Як науковець використовую «День» як добротну джерельну базу дослідження.

Як викладач залучаю студентів не лише до читання газети, до опрацювання бібліотеки «Дня», до круглих столів на студентських наукових конференціях, а й мотивую на прикладі Літньої школи «Дня», на досвіді своїх випускників, як-от журналістки і письменниці Олесі Яремчук чи графічної редакторки «The New York Times» Ярини Серкез, для яких свого часу «День» у мене на «Журналістській майстерності» був must read, писати до газети, подаватися на практику, і щонайважливіше — мати громадянську позицію, яку перманентно відстоює газета «День», а не фальшувати правду «балансом поглядів», війну називати війною, а не конфліктом, лінію фронту — лінією фронту, а не лінією зіткнення. Ми цю війну зобов’язані виграти!

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ЛАРИСИ ІВШИНОЇ

«День»  — це унікальне видання, яке йде в ногу з часом, яке модифікується, стає конвергентним, залишаючись водночас вірним своїм засадничим принципам. Шлю вітальне «AVE!» редакції газети «День».

Ольга КВАСНИЦЯ, кандидат наук з соціальних комунікацій, доцент факультету журналістики Львівського національного університету імені Iвана Франка


Бажаю, щоб суспільство нарешті дозріло до поглядів, які продукує газета

У мене найтепліші спогади про газету «День», як про місце, якому багато років життя присвятив мій батько, Михайло Василевський. Всі ці сенсаційні матеріали, весь цей публіцистичний хист, бажання творити відображалося саме на сторінках газети «День». Він був спеціальним кореспондентом «Дня» у Хмельницькій області, і багато матеріалів зробив з великою любов’ю до цього видання. У мене сімейні спогади пов’язані з Ларисою Олексіївною, газетою, працівниками видання. Для мене це перше місце роботи: тато домовився з Ларисою Олексіївною про те, що я пройду стажування в газеті, мені було 18, це був 2003 рік, і, як на мене, тоді були роки розквіту друкованої преси і газети «День». Я прийшла молода, зелена, з відкритими очима, і Лариса Олексіївна дала мені шанс зростати, як журналіст, саме там. Починала з відділу ЗМІ та громадської думки, потім перейшла у відділ економіки до пана Княжанського, тож два чи три роки я теж пропрацювала у газеті. Мій тато покладав на мене великі надії, як на журналіста, і дуже пишався тим, що я працюю саме у «Дні».

Як на мене газета «День», остання з Могікан, що видає друковане видання, яке можна потримати в руках, понюхати, доторкнутися до справжньої журналістики. Ми обговорювали під час зустрічі з Андрієм Олеговичем Баумейстером, що Лариса Олексіївна, чи не єдина людина в Україні, яка з таким натиском та планомірністю відстоює інтереси України, як держави, українського суспільства, як зрілого, та такого, що прагне до системних кроків. Саме Лариса Олексіївна та газета «День» виховують це суспільство протягом 24 років.

Можна побажати, щоб суспільство нарешті дозріло до тих поглядів, які продукує газета, і щоб ця інформація цінувалася і була запитуваною.

Ольга ВАСИЛЕВСЬКА-СМАГЛЮК, народна депутатка України


Я з нею особисто росту

У мене з газетою «День» повно спогадів. Це газета, яку я читаю понад 20 років, ще з 1990-х років, коли щодня ми приходили вранці купляти її в кіоску. Якщо примірників не вистачало, то читали газету в читальному залі, тож у мене спогади, неначе я з нею особисто росту. Я більше 10 років не давав викидати підшивки з 1990-х до 2000-х років з маминого будинку в Ужгороді. Навіть і досі у мене частина примірників газети збережена, тому завдяки газеті маю імідж Плюшкіна, бо не хочу прощатися з деякими прекрасними екземплярами видання. 

Я бажаю, щоб ми відсвяткували 50-у річницю з газетою, хай вона змінюється, трансформується, росте, бо, звісно, все не стоїть на місті. Хочеться щоб редакція і видання продовжували й надалі виконувати свою суспільну місію. Попередні три десятки років прожив з газетою «День» і наступні три десятки років теж хочу. 

Олександр СОЛОНТАЙ, політичний експерт


Газета, яка змінює світ на краще

У житті людини є певна кількість знакових подій, від яких залежить її подальший розвиток як особистості. Без жодної частки пафосу, однією з таких подій для мене стало знайомство з щоденною всеукраїнською газетою «День».

Це було спекотне літо 2017-го. На той час я не мав з журналістикою нічого спільного і був на посаді начальника служби пального та мастильних матеріалів окремого батальйону, у якого добігала кінця чергова ротація в зоні антитерористичної операції. Коли ти довго знаходишся на одному місці і кожен день повністю повторює попередній, починаєш прагнути змінити у своєму житті хоч щось. Тоді мені і потрапила на очі інтернет-стаття про проведення конкурсного відбору для Літньої школи журналістики (далі — ЛШЖ). Недовго вагаючись, я вирішив заповнити електронну анкету та записати відеорезюме, особливо не покладаючи надії на успіх. Але як кажуть: хочеш виграти в лотерею — купи хоча б квиток. Через тиждень мені зателефонували з редакції та повідомили, що чекають на мене наступного понеділка у Києві — я пройшов відбір до ЛШЖ-2017.

Перший мій візит до редакції виявився дуже хвилюючим, адже я не був певен, що зможу конкурувати і відповідати рівню тих, хто вже навчається або працює в журналістиці. Тому я допускав думку, що будь-якої миті можу все покинути і забути про цю невдалу спробу, як страшний сон. Але бажання дізнатись, що буде далі, та довести справу до кінця виявилось сильнішим.

З перших днів нам дали зрозуміти, що ніхто нас шкодувати не буде і з головою вкинули у відкрите море під назвою мас-медіа. Ми вчили нову термінологію, зустрічались з відомими людьми, послами, експертами, проводили інтерв’ю, розшифровували їх та врешті готували власні матеріали до публікації в друкованих примірниках. І непомітно для самого себе, я зрозумів, що це саме те, чого мені бракувало. Ми були у колі однодумців з чудовими наставниками, які нам у всьому допомагали та підтримували. Ми залишали мало часу на сон і до пізньої ночі обговорювали з колегами підсумки пережитого дня, а на ранок були сповнені сил та енергії. Саме тоді мені спало на думку, що саме так і має виглядати робота мрії. А який кайф можна отримати від результату своєї інтелектуальної праці, коли ти можеш взяти її до рук та уважно роздивитись і помацати! Ви уявляєте?

Нас готували як людей, які мають зробити цей світ і нашу країну кращими. За рахунок просвітництва, вивчення історії, інтелектуального розвитку громадян. В цьому, на мою думку, основна філософія «Дня». І кожен з тих 18-ти «літньошколярів» досі намагається її дотримуватись.

Знаковим для мене став момент публікації на сайті газети «День» мого першого блогу. Ще на початку нашого навчання ми отримали завдання періодично готувати матеріали для блогів ЛШЖ, як це, зазвичай, роблять випускники. Звісно кожен з нас поставився до цього з осторогою, адже раніше ніхто нічого подібного не робив. Але коли вже справа була зроблена, мене викликали в кабінет головної редакторки Лариси Олексіївни Івшиної:

«Сашко, знаєте, ви вмієте писати!» — сказала мені Лариса Олексіївна тоді, і мабуть досі, ці слова додають мені наснаги, коли в мене щось не ладиться з текстом.

Вже тоді, в 2017-му, я розумів, що повертатись до звичного ритму служби в Збройних силах для мене буде неймовірно тяжко. Чого б це мені не коштувало, я хотів змінити свій стиль життя, який в армії змінюється не надто охоче. Після місячного інтенсиву в редакції щоденної газети важко повернутись до рутинної заправки технічних засобів паливо-мастильними матеріалами. Розпочався мій пошук можливостей, адже як я цитував відому постать у відеорезюме для Літньої школи: «Ніщо не зупинить ідеї — час якої настав».

Під час однієї з зустрічей під час ЛШЖ-2017 ми познайомились з послом США в Україні Марі Йованович. Тоді вона подумала, що я військовий журналіст, а коли зрозуміла, що це не так, щиро побажала ним стати. І за якісь півтора року від випуску з Літньої школи її побажання збулось. Завдяки начальнику пресцентру оперативного командування «Захід» мій досвід, отриманий в газеті «День», помножений на наполегливе бажання працювати за покликанням, зробив мене частиною однієї з найкращих пресслужб Збройних сил України — 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила.

Сьогодні мені важко уявити, і навіть страшно це робити, як би склалось моє життя, якби Facebook не повідомив мене про відбір на Літню школу журналістики влітку 2017-го. Важко уявити, що я взагалі не знав би про щоденну всеукраїнську газету «День» та місце, де вона народжується. Магічне місце, де сконцентрована максимальна кількість правильних і відданих своїй справі людей, які щоденно змінюють цей світ на краще.

Олександр САВЧЕНКО, прес-офіцер 24 ОМБр імені короля Данила


При ясному світлі «Дня»

Мені легко й приємно говорити про «День».

Знаю його від першого його дня.

Він з’явився в домежно пожовтілому газетному українському  контексті. Газети мовби за чиєюсь командою заповзялися вкладатися в прокрустове ложе так званої лайфової журналістики (тільки так урочисто вони себе поіменовували, оминаючи звичніший та одіозніший епітет на взір «жовта»): вбили, закатрупили, зґвалтували, втопився, повісився, вкрали, ошукали, збрехали і т.д. і т.ін. Чогось іншого деякі газети не хотіли бачити й знати.

Звичайно, ніхто не заперечить, що треба писати й про це, бо в ідеалі журналістика фіксує всі проблеми, реалії, прикмети, й розмаїту емпірику, що супроводжує наше існування в цьому шаленому динамізмом і мінливістю світі. Але (може, я аж надто консервативний) брати за пріоритет однозначно «чорнушний» накип реальності, длубатися у виразках і стигмах суспільства з єдиною метою: приголомшити, шокувати чи й наполохати читача — ця редакційна стратегія викликає не тільки багато запитань і заперечень — а й етичний спротив. Це занечищення інформаційного простору, привчання читача до токсичної реальності, котру видають за нормальну.

І раптом — «День». Не лайфовий. Тобто не жовтий. Газета спокійної аналітики. Емоційно врівноваженої дикції. І без того корпоративного егоїзму, котрим уражені чимало ЗМІ, що мусять буквально сакралізувати тих, хто стоїть за ними, а тому й під відповідним кутом інтерпретувати інформацію. Виважувати, що для їхніх хазяїв вигідно, а що невигідно. І вподібнюватися до страусів, які часом вимушені ховати голову в пісок. Тобто ЗМІ одні події помічають, а інших  не помічають. Удають, буцімто їх немає.

Переконаний: чимало читачів звіряло своє бачення політичних (та й не тільки політичних) подій, обставин і їхніх причин з неупередженим і незаангажованим «Днем». Жодна кліка не змогла підпорядкувати його собі. «День» у цьому сенсі — еталон справді чесної демократичної журналістики.

ПОДАРУНОК ВОЛОДИМИРУ ЗЕЛЕНСЬКОМУ ВІД УПОРЯДНИКА КНИГИ «КОТЕЛ», АБО СПРАВА БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ» ІВАНА КАПСАМУНА ПІД ЧАС ПРЕСМАРАФОНУ 10 ЖОВТНЯ 2019-ГО) / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Раптом з якогось дня «День» постав у ще одній — доволі несподіваній — іпостасі. Інтелектуально-просвітницькій. На його сторінки  впевнено вийшла українська історія. «День» почав «оглядатися» в національне минуле, в якому надзвичайно багато того, про  що суспільство не має навіть елементарного уявлення. Це закономірно, бо ми вивчали (якщо вивчали) той варіант історії, котрий написали для себе — себе возвеличуючи, — ті, хто нас уярмив і впродовж століть гнітив, потужно денаціоналізуючи. Це навіть не кастрована історія, а отруйний сурогат, замаскований під історію. До того ж імперські та радянські історіографи без будь-яких вагань вдавалися до історичного мародерства — вони привласнили не тільки нашу територію, а й культуру, історію, видатних наших людей, які раптом виявилися «выдающимися российскими» князями, вченими, митцями, спортсменами і т.ін.  А ще ж наше суспільство, задурманене ідеологічними міфами, має багато постколоніальних травм, котрі надаються для лікування саме історією, що може стати нашою дорогою до себе, до розуміння своєї суті.

То був справді історичний день, коли «День» почав ці прекрасні томи історичних матеріалів оприлюднювати/ Це склало воістину унікальну бібліотеку. Ті книги — лікування історією, витверезнення історією, приведення до тями, втішання історією, уповноціннення історією. Вплив таких текстів на інтелектуально спраглих, але саме недовчених у цьому сенсі індивідів просто важко переоцінити. Вони справді допомагають виховувати націю. А хто заперечить, що  саме історично вихована нація — то одна з запорук національної безпеки держави.

Отже, «День» не тільки інформує та осмислює, сфокусовуючи увагу читача на поточних моментах нашого непростого існування. «День» — єдиний із наших часописів активно сприяє творенню інтелектуально зрілого середовища в суспільстві, вказуючи йому дорогоцінні орієнтири в усьому — від політики, державотворення, націєтворення й до освіти та культури.

Важко уявити наші дні без «Дня».

Розумію, що без нього інтелектуального просвітку й демократичного повіву в нашу затхлу атмосферу було б значно менше. І наші дні без нього — значно бляклішими й безнадійнішими.

І це — зовсім не ювілейний тост, це природне побажання того, в чиїх днях «День» завжди присутній: «Хай завжди буде «День»!

Михайло Слабошпицький


«День» — це поле стоїчної праці

Пам’ятаю, як при заснуванні «Дня» звучала реклама такого штибу: мовляв, Росія читає «Известия», Америка — «The New York Times», а Україна читає «День». Для цього рекламного гасла спеціально були вибрані популярні, а водночас і серйозні, як то кажуть, із гарною репутацією газети Росії та США. Минуло майже чверть століття. І що ми маємо? «Известия» перетворилися на бойового пропагандиста російського імперіалізму. «The New York Times» останнім часом також публікує все більше дивовижних, м’яко кажучи, текстів, які несуть на собі відбитки лівацьких ідеологем. Натомість «День» є «Днем». Він тримає свій курс, звичайно, коригуючи відповідно до викликів ситуації й об’єктивних потреб читацької аудиторії.

Газета за умов бурхливого розвитку Інтернету вчасно відмовилася від спроб конкурувати з інформаційними агенціями (стрічка новин іде на сайті «Дня»), виділяючи в потоці повідомлень головне й зосереджуючись на ньому. А ще розвиваючи тематичне поле у «вимірах 3D»: узвиш — осмислення завтрашніх, а то й післязавтрашніх проблем; углиб — рух у глибини вітчизняної та світової історії, відкриття та розкриття зв’язку минувшини та сучасності, актуалізація досвіду десятиліть і століть; ушир — створюючи та формуючи аудиторію, яка складається зі здатних до самостійного розмислу читачів.

Про читацьку аудиторію «Дня» можна говорити та писати довго. З одного боку, «День» не прагне бути «газетою для всіх» (хоча б тому, що це просто неможливо, якщо, звісно, не йдеться про таку собі «дошку оголошень», я вже мовчу про несумісність певної часини номінальних громадян України з усім українським). З іншого боку, неможливо уявити «День» у ролі забавки групи постмодерних інтелектуалів, для яких реальність — не більше, ніж словесна гра за химерними постійно змінюваними правилами. Хоча найцікавішим з-поміж таких інтелектуалів газета часом надає шпальти: читачі повинні знати, хто є who, тим більше, що в постмодерному дискурсі трапляються цінні речі, не так розв’язання проблем, як їхнє бачення під несподіваними оглядами.

Копітка праця зі своїм колом читачів, із прогресивною меншиною освічених українців ведеться «Днем» у різних формах. Із-поміж них практично щорічне видання книг і брошур справедливо вважається унікальним, і не тільки для України. Якщо спробувати сформулювати коротко, то «День» постійно та невпинно відкриває для десятків тисяч читачів те, що було відомо одиницям чи — в найкращому випадку — десяткам знаних інтелектуалів. А ще ж є і постійні «рейди» Лариси Івшиної та обраних експертів Україною, зустрічі у вишах і дискусії на телебаченні... Проте праця «Дня» зі своїм колом читачів не є намаганням зробити його обшири безкраїми; йдеться про формування впливової спільноти, свого роду «невидимого коледжу», суспільно значущим завданням якого є постійна, крок за кроком, «змістовна українізація» (не на рівні гасел і закликів, ні!) буття сучасної України.

Слід сказати, що тоді, коли з’явився «День», у нього були своєрідні «партнери-конкуренти» у цій справі, в «серйозному» газетному жанрі — і в Києві, й у Львові. Де вони сьогодні? Їх немає, тих, що існували в другій половині 1990-х. А «День» є. На жаль, він майже самотній у «серйозному» жанрі. Так, за минулу майже-чверть століття з’являлися і нові проєкти, що намагалися займатися тією ж справою, але не змогли втриматися на рівні викликів доби. Сьогодні «партнерів-конкурентів» менше, ніж пальців на одній руці. Не тому, що немає авторів і немає сюжетів, і, тим більше, немає суспільної потреби, а в силу дії цілої низки суспільно-політичних чинників, і це сумно — як би там не було, але чесна конкуренція, здорове суперництво на ниві спільної праці (з певними варіаціями інтересів та цілей) — це, як на мене, річ нормальна. Хоча б тому, що тоді автори прискіпливіше ставляться до своїх текстів, охочіше удосконалюючи їх. Але... І ще раз але...

Хоча і нині дописувати, шліфувати і навіть у разі потреби переписувати матеріали для «Дня» — не зовнішня вимога, а внутрішня авторська потреба.

Загалом же, як видається, не тільки для прогресивної суспільної меншини, а й для влади було би благом уважно читати «День» і використовувати його публікації, закладені в них ідеї для своєї повсякденної роботи, дорослішаючи з кожним прочитаним примірником газети і кожним концептуальним текстом сайту. А ще краще, якби представники влади, не поодинокі, а достатньо численні депутати й урядовці ввійшли до отієї прогресивної меншини. І тут я змушений ізнову вжити сакраментальну формулу: «Але... І ще раз але...»

Утім, будьмо оптимістами, хоча й обережним. Зроблене не стане модними вихилясами чи постмодерною порожнечею. До «Дня» в усі роки його існування стосувалися і стосуються слова Івана Франка: «Одне — молоти язиком, а інше — перти плуга». Комусь ця праця здається ледь не Сізіфовою? Зовні може й так. Але тільки зовні.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, політичний аналітик, публіцист, кандидат філософських наук, лауреат Премії імені Джеймса Мейса


Кожен день починається з «Дня»

У майбутньому історики напевно з великим інтересом переглядатимуть пожовклі підшивки і електронний архів Всеукраїнської газети «День». Без жодного перебільшення можу сказати, що на сторінках нашого видання практично день за днем ??відбивався літопис розвитку незалежної України — її політика, економіка, соціальне і культурне життя.

Пригадую середину 90-х, коли комп’ютери і гаджети ще не заполонили наше життя, як зараз. Тоді кожен день починався з походу до газетного кіоску і там завжди стояла, нехай невеличка, але черга. Ні з чим не можна порівняти те відчуття, коли відкриваєш і починаєш гортати свіжу газету. Запах газетного паперу і друкарської фарби асоціювався з запахом самого життя, з пульсом дня. Власкорів газет знали в обличчя і зупиняли на вулицях, щоб подякувати за чесну публікацію або, навпаки, висловити своє обурення — було й таке. Вранці нерідко телефонували і з органів влади — щоб злегка пожурити за уїдливість, а то і пригрозити, що, чесно скажу, лише додавало драйву.

Особливістю нашого видання завжди було те, що його «трибуна» незмінно надавалася як кваліфікованим експертам, так і простим читачам. Тому саме в газеті «День» завжди можна було почути живі голоси і думки людей — чим вони живуть, на що сподіваються і про що мріють. Боюся, що колись цей газетний літопис нашим нащадкам здасться не дуже оптимістичним, а пройдений шлях — сходженням до слави.

За три десятиліття у нашого суспільства було чимало гірких розчарувань і далеко не так багато чого бачилося в 90-х, коли все тільки починалося. У українського суспільства не раз був шанс вийти на пряму дорогу європейського розвитку, наздогнати і перегнати своїх сусідів з Євросоюзу. Але щоразу ми чомусь плуталися «в трьох соснах», йшли окружним шляхом, а то й поверталися назад до вже пройденого. Думаю, одним з таких ключових моментів у нашій історії були президентські вибори 1999 року, коли Україна, подолавши випробування і негаразди — розвал економіки, масове безробіття і гіперінфляцію, стояла перед вибором головного вектора розвитку. На жаль, хибний вибір електорату привів країну до засилля олігархів і корупції, і як наслідок — до двох Майданів, втрати територій і війні. Весь цей час, газета «День» неухильно відстоювала європейський і євроатлантичної вибір як основу сучасного розвитку і безпеки України. І всі прогнози і попередження про небезпеки, що звучали зі сторінок газети «День» в кінцевому рахунку підтвердилися.

Зрозуміло, у нашого видання всі ці роки був свій постійний читач — громадяни незалежної України з чітко вираженою патріотичною і проєвропейською позицією. На жаль, вони не були електоральною більшістю, але коло їх неухильно розширювалося, особливо серед молодого покоління, що виросло вже в незалежній Україні. Образно кажучи, наше видання росло разом зі своїм читачем, а читач — разом з газетою «День». Цьому сприяв не тільки випуск газети, а й видавнича діяльність — вихід у світ, з ініціативи головного редактора Лариси Івшиної, книжок з просвітницької серії «Бібліотека газети «День». Поява цих книжок була відповіддю на ті виклики, які постали перед Україною у новому тисячолітті, як у результаті трагічних помилок у нашій країні, так і в сусідній Росії, її переходу до агресивної зовнішньої політики. Сьогодні навряд чи можна знайти таке видання в Україні, яке вело б настільки активну просвітницьку діяльність.

Щорічно команда газети «День» відвідує зі своєю фотовиставкою практично всі регіони країни, починаючи з Дніпра — міста, яке зіграло ключову роль у трагічних подіях 2014 року і яке очолює мер Борис Філатов, політик з чіткою патріотичною позицією. Варто відзначити, що в будь-якому куточку України обов’язково є свої «острівці» змін, які дають нам віру в майбутнє. Як правило, це українські університети, де навчається і формується молоде покоління, яке вже незабаром представлятиме європейський вигляд України. Всебічне співробітництво з університетами, їх гуманітарна підтримка — повинні стати стратегічним вектором не тільки для нашого видання, а й для керівництва України, якщо воно щиро зацікавлене в майбутньому.

Команда газети «День» постійно поповнюється молодими випускниками вишів, а талановита молодь завжди має шанс заявити про себе в Школі журналістики газети «День». У нашому виданні починали свою кар’єру і отримали «путівку в життя» багато відомих журналістів України. Мені пощастило працювати з ними в одній команді. Деякі з них, такі як Михайло Василевський, Віталій Княжанський, Клара Гудзик, Джеймс Мейс, уже відійшли у вічність. Їх варто згадати добрим словом. Власне, ці метри вітчизняної журналістики, а також молоді «зірки», були і є тією командою «Дня», яка зробила наше видання відомим і читабельним, до якого прислухаються як громадськість України, так і далеко за її межами. Разом з нашими читачами, для яких ми працюємо, редакція газети пройшла довгий шлях завдовжки майже чверть століття, і цей шлях щодня починався з нового «Дня».

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпро (в газеті — з 1996 року)


«З Днем народження, друже!»

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою, велика приятелька, експерт і авторка «Дня»:

З Днем народження, друже! Чи знаєш ти, що впродовж 24-х років ми вже не можемо  без тебе – ні дня без «Дня»!  Зізнаємося, що у період вимушеного затишшя, яке нам приніс карантин, ми почували себе зовсім некомфортно, бо за ці роки звикли читати на Твоїх сторінках те, що резонує з нашими умами і серцями, звикли уважно і вдумливо занурюватися у Твої статті-лекції, чути рефлексії найкращих, щоб шліфувати і вигранювати наше світобачення. Нас, друже, багато, ми різні – молоді і не дуже, професори і студенти, робітники і науковці, ми живемо у великих містах, маленьких містечках, селах і навіть на хуторах. І ми всі вдячні за те особливе середовище, яке сформувалося навколо Тебе, бо ми всі прагнемо одного – творити сильну інтелектуальну українську Україну. 

Тобі дуже повезло, бо в Тебе неймовірна лідерка, яка  має талант від Бога, фантастичну працездатність, глибокий гострий розум і вміння мислити глобально. Саме їй, Ларисі Івшиній, вдалося згуртувати навколо себе  цікаві, непересічні особистості! Але найважніше – саме вона зуміла вийти з цього комфортного кола однодумців, в якому одні одних прекрасно розуміють, сповідують ті самі цінності, і прорватися туди, де Тебе й не чекають, де насторожено сприймають. Їй вдалося налагодити співпрацю  з найрізноманітнішими спільнотами – студентською молоддю, школярами, цілком старшими людьми, шахтарями, військовими! І цьому суперзавданню підпорядковані всі Твої проєкти, що міцно закорінені в рідній землі і вже мають розкішну багату крону на дереві «Дня». Люди поволі прокидаються, приймають цінності, пізнають самих себе, свою правдиву історію, проходять свій  шлях до ідентичності громадянської і національної.

Дорога Ларисо Олексіївно, нехай дорога, яка почалася 24 роки тому з маленької вузької стежинки, буде розлогою і широкою! Нехай вона перетинає кордони і завойовує світ! Нехай на неї що раз, то більше стає людей, які зможуть сказати: я – українець!

Здоров’я міцного!

Semper fidelis  –  МІОК та Ірина Ключковська.

 


«День» є потужною медійною інституцією»

Роман ЯЦІВ, проректор Львівської національної академії мистецтв, професор, великий приятель, автор та експерт «Дня»:

«День» став супутником у моїх пошуках глибших вимірів наукового мислення десь на зламі 1990-2000-х років. Цей часопис майже одразу викликав довіру за означеним ціннісним орієнтиром. У колі видатних інтелектуалів – Івана Дзюби, Сергія Кримського, Джеймса Мейса, Клари Ґудзик, Євгена Сверстюка та деяких інших авторів формувалася нова сила журналістики і публіцистики, покликаної гуртувати суспільну думку навколо фундаментальних питань національної історії і сучасності.

Відкриття феномену «Дня» синхронізувалося для мене з реалізацією ряду важливих дослідницьких проєктів, якими я здійснював наукові реконструкції культурної комунікації між Україною і світом у XX столітті. Читаючи «День», я почав більше вірити в те, що брутально розірвану тяглість традицій в українській публіцистиці, в наукових дискурсах міжвоєнного двадцятиліття можна здолати. Подивляв оптимізм енергійної редакторки Лариси Івшиної, ґрунтовні історичні знання якої були спряжені з рідкісною інтуїцією і професійною відвагою. Тоді, коли я вперше глибше задумався над роллю провідництва в справі національної ідеї, захоплюючись працями Юрія Липи, Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Дмитра Донцова, я долучився до читацької аудиторії «Дня», підтримуючи тематично-смисловий вектор форматних статей газети-лідера в ідейному провідництві нової української інтелектуальної еліти.

На сьогодні «День» є масштабною медійною інституцією з широким полем впливовості на стан суспільної свідомості в Україні, з виразно артикульованою концепцією культурної нації в діапазоні від ідентичності до новітніх технологій творення майбутнього.

Чую себе духово міцнішим в багатому колі авторів «Дня» сьогоднішнього, бажаючи докластися до творення образу «Дня» майбутнього, на ствердження високого авторитету Української Культури у світі.