МЕНЮ

(Не)видимі люди вулиці

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця
26 листопада, 2019 - 09:47
У Вінниці розробляють концепцію допомоги безхатченкам, яка ляже в основу діяльності майбутнього притулку

Її часто можна побачити в нетверезому стані на «п’яній» зупинці — так називають кінцеву тролейбусного маршруту біля Вінницького залізничного вокзалу. В неї гарне від природи волосся, але зношене, «побите» життям обличчя. Не кожен наважиться заговорити з цією жінкою через суворий погляд. Безхатченки називають її інтелігенткою, бо за її плечима дві вищі освіти, послужний список від продавця до завідувача універмагу і... горе, яке змусило жінку виїхати з Луганська світ за очі.

Таких, як Ліля — безпритульних — лише на залізничному вокзалі Вінниці понад півсотні. Загалом по місту, за результатами моніторингу, яке провели волонтерки Вінницького інформаційно-просвітницького центру «ВІСЬ», щонайменше три сотні осіб. Встановити точну кількість — нереально, бо безхатченки постійно мігрують. Але й не помічати їхньої присутності на вулицях міста також не можна, каже голова громадського об’єднання Світлана ДУБИНА. Тому на часі напрацювання комплексної стратегії допомоги цим людям. Вона має лягти в основу створення майбутнього притулку для безпритульних осіб у Вінниці.

«Мета адвокаційної кампанії «Побачити невидимих, почути мовчазних», яку ми реалізуємо за підтримки Українського жіночого фонду, полягає не тільки в тому, щоб привернути увагу суспільства чи олюднити його ставлення до безпритульних, а й напрацювати актуальну стратегію допомоги жінкам-безхатченкам. Чому саме жінкам? Бо, за свідченнями самих безхатченків (як жінок, так і чоловіків), їм на вулиці значно важче. Вони частіше зазнають насильства, зокрема сексуального. До них більш упереджене ставлення громадськості — через закріплені культурою стереотипи про роль і місце жінки в суспільстві, — розповідає Світлана Дубина. — На жаль, на сьогодні в Україні, зокрема у Вінниці, відсутня комплексна система роботи з безхатченками. Пропоновані соціальні послуги — поїсти, помитися чи переночувати — є точковими і надаються певними громадськими, релігійними, благодійними організаціями, а отже часто є специфічними, періодичними, рамковими, вони фактично не можуть комплексно задовольнити потреби. Тому, на мою думку, саме комунальний притулок допоможе розв’язати проблему безхатченків на рівні міста, адже потрібна чітка схема і стабільна робота».

«НЕ ВСІ ЛЮДИ — БЕЗХАТЧЕНКИ, АЛЕ ВСІ БЕЗХАТЧЕНКИ — ЛЮДИ»

Соціальна програма з вивчення проблем та допомоги безхатченкам має певний бекґраунд. Про (не)видимих людей вулиці у Вінниці активно заговорили влітку, після того, як «ВІСЬ» представила фільм і фотовиставку «Заговори, і я тебе побачу» («День» писав про це 1 липня у № 114). Історії безпритульних жінок сколихнули жінок — активісток, журналісток і правозахисниць. Усі вони об’єдналися довкола цієї специфічної теми. Спершу подали петицію до Вінницької міської ради щодо створення притулку для безхатченків, яка за кілька днів набрала потрібну кількість голосів, але відповідь чиновників була більше формальною: «Створення комунального закладу для безпритульних осіб передбачено у концепції розвиту Вінниці-2030». Утім, бабця Марія 1930 року народження, яка живе на смітнику в одному з дворів Вінниці, може не дочекатися 2030 року...

Щоб додати розголосу цій темі, громадські активістки вирішили перенести її в публічну площину і зініціювали обговорення, на які зібралися всі дотичні з боку органів соціальних служб, волонтерських, релігійних організацій і громадськості. Суспільний резонанс звернув увагу міського голови Сергія Моргунова на необхідність сьогочасного вирішення проблеми безпритульних. Він дав доручення промоніторити ситуацію міським соціальним службам, а громадські організації закликав напрацювати власну концепцію вирішення цього питання з економічними обґрунтуваннями.

«На той момент ми вже знали, що в Україні є міста, де ця проблема вирішується. По-різному, але соціальні послуги безхатченкам надаються на постійній основі. Успішні практики існують у Харкові, Львові, Одесі, Хмельницькому, Рівному. Залишалося промоніторити міське середовище, дослідити міжнародний досвід і запропонувати оптимальний варіант. Так сталося, що в цей самий час Український жіночий фонд оголосив конкурс і ми потрапили в точку зі своїм проєктом. Щоправда, коли озвучували донорам концепцію, вони за голову бралися, бо робота не з приємних і не з простих, — долучається до розмови координаторка проєкту Олена ДАНІЛОВА. — Не всі люди безхатченки, але всі безхатченки — люди. Чуючи історії, як жінку бив чоловік і вона ночувала в коридорі, на сходах,.. ніхто до неї не підійшов, не запропонував допомоги; чуючи, як бабуся розповідає, що має трьох дітей, а живе на вокзалі,.. ключове для мене: їх хтось колись не підтримав, не допоміг, не були сказані важливі слова, не було бажання знайти порозуміння. Спочатку абсолютно не розуміла, чим можу допомогти. Але потім, займаючись публічними консультаціями, подумала, а чому б не зібратись усім, хто дотичний до теми, і поговорити про допомогу, притулок. І ми вже не відступимо, допоки у Вінниці не з’явиться прихисток для безхатченків».

В УКРАЇНІ НЕМАЄ ДЕРЖАВНОГО ЧИ РЕГІОНАЛЬНИХ РЕЄСТРІВ БЕЗХАТЧЕНКІВ

Ця тема завжди була специфічною через неоднозначне ставлення суспільства. Хтось ігнорує цих людей, сахається, «бо погано пахнуть», дехто — допомагає грішми, речами, продуктами, але є й такі, які вважають, що безпритульні самі винні, що залишилися без даху. Не доросла до усвідомлення цієї проблеми і держава. В Україні немає державного чи регіональних реєстрів безхатченків, хоча центри обліку бездомних осіб створені, але реєструють вони переважно людей, які приїздять на заробітки чи міняють місце роботи, без зміни прописки. Переважна частина безхатченків навіть не знає про існування таких центрів. Більше того — не знають, де можна безкоштовно помитися, попрати речі чи переночувати.

У Вінниці безпритульних годують шість разів на тиждень, їжу привозять до залізничного вокзалу чи влаштовують обіди при релігійних громадах. Соціальні служби надають допомогу у відновленні документів. Визначена навіть громадська організація та виділено їй приміщення, де є можливість прийняти душ, попрати одяг. Гроші на ці соціальні послуги перераховують з міського бюджету, але ситуація далека від ідеальної, так, принаймні, каже Ліля-інтелігентка. Заклад розташований далеко від вокзалу, а щоб їхати у транспорті, треба мати пристойний вигляд і гроші на проїзд. Окрім цього, у закладі встановлений лише один бойлер, гарячої води на всіх не вистачає, тож речі доводиться прати у холодній воді. Зважаючи на це, соціальні служби Вінниці зі свого боку почали формувати набір соціальних послуг, які наразі можуть запропонувати безхатченкам, каже директор департаменту соціальної політики Вінницької міської ради Валентина ВОЙТКОВА, бо й самі зацікавлені, щоб вирішити питання з безхатченками, які заслуговують на задоволення хоча б базових своїх потреб.

«Якщо людина потрапляє у скрутну життєву ситуацію, вона звертається до центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді й отримує супровід у задоволенні своїх потреб. Ми відновлюємо документи, з’ясовуємо, чи потребує вона медичних послуг, матеріальної підтримки, пенсійних виплат, — коментує Валентина Войткова. — У місті працює ГО «Полум’я надії», яка минулого року брала участь у програмі «Бюджет громадських ініціатив» і виграла фінансування на проєкт «Соціальне патрулювання». Він передбачає супровід безпритульних осіб. У його рамках відкриті два пункти, у яких діють банки одягу, можна поїсти, помитися, отримати послуги перукаря та медика. Якщо людина потребує реабілітації, то вони її забезпечують».

Цього року на здійснення соціальних послуг ГО «Полум’я надії» отримала підтримку з міської казни у розмірі 99 тисяч гривень, на наступний рік у проєкті бюджету передбачено 200 тисяч гривень. За дев’ять місяців поточного року в межах проєкту «Соціальне патрулювання» 88 алко- та наркозалежних бездомних осіб були направлені на реабілітацію, активісти здійснили 108 соціальних патрулювань, провели 36 акцій із доставки гарячої їжі, під час яких роздали понад 1400 порцій. Направили до медичних закладів 50 осіб. Послугами цієї організації було охоплено понад 140 осіб.

«Сьогодні до роботи активно долучилася громадська організація «ВІСЬ», — продовжує директор департаменту соціальної політики. — Її діяльність спрямована на виявлення безхатченків, з якими проводять опитування на предмет встановлення болючих питань. Кінцевою метою має стати напрацювання, яке дозволить визначити, чи доцільно створювати притулок у Вінниці. До робочої групи, яка працює в проєкті, входить і наш представник соціальних служб міста. Наразі спільно з нашими фахівцями здійснюється й інформативна діяльність, проводиться роз’яснювальна робота про соціальні послуги, які сьогодні можна отримати в місті від різних служб і організацій. Така робота триватиме й надалі».

«ПОСЛУГИ МАЮТЬ НАДАВАТИСЯ 24/7 І БЕЗ ДОДАТКОВИХ УМОВ»

Волонтер(к)и ГО «ВІСЬ» уже провели опитування кількох десятків людей, які не мають постійного місця проживання, з метою вивчення їхніх базових потреб. Активіст(к)и дізналися й узагальнили наявний світовий та український досвід із забезпечення прав та подолання дискримінації жінок-безхатченок, а разом із ними і безпритульних дітей та чоловіків. 26 листопада вони презентують зацікавленим і повноважним інституціям та особам модель надання послуг жінкам-безхатченкам, яка базується на реальних потребах безпритульних та є прийнятною для них.

«Для мене проблема з безбатченками нагадує річку, що не має містка. Є люди, які ходять з плакатами, де написано: «Містка немає — ганьба!» Або «Обережно! Немає містка!». Хтось понадруковував флаєри і показує, у які дні можна об’їхати річку. Є й такі, хто переносить людей з одного берега на інший. Це добре? Звісно. Але проблема не вирішується — містка немає, — резюмує Світлана Дубина. — Щоб її вирішити, послуги мають надаватися 24/7 і без усяких додаткових умов. Притулок може бути державним, комунальним, може управлятися громадськими організаціями, що дає більший люфт для залучення додаткових коштів, мають бути стандарти надання послуг. Як-от у Харкові, де я нещодавно була. У притулку можна помитися, попрати речі, переночувати, але впускають, якщо ти в адекватному стані, — тверезий і не в стані  наркотичного сп’яніння. Безхатченків там стаціонарно не годують, і це, як на мене, розумний вихід на певному етапі, щоб уникнути порушень санітарного режиму, і корупції так менше. Але є ресторани, кафе, благодійні фонди, які дуже часто привозять їжу. Ніхто безхатченків ні до чого не змушує. Хочеш -залишайся, хочеш — іди. Але кожен обов’язково проходить медогляд, їм відновлюють документи, клієнт(к)и центру мають змогу побути в безпечному місці і за цей час навіть знайти роботу. Більше того, люди знають, що такий центр є і діє, бо інформація про нього повсюди. Тому важливо не тільки створити послугу, якісно її надавати, але й донести інформацію, що вона є. Всі ці моменти передбачені у нашій концепції — така собі дорожня карта з вирішення складного питання».

P. S. Свого часу Марта Р. Берт, аналітик з Urban Institute, написала про те, що безхатченки, особливо жінки, перманентно перебувають «над прірвою». Зрозуміло, що дехто з них сам обрав собі таку долю — тинятися вулицями, спати де доведеться, нічого не мати й почуватися вільними від будь-яких матеріальних турбот. Але більшість зовсім не має такого бажання; вони були виштовхані в безпритульність чинниками, що перебувають поза їхнім контролем. «Щойно люди втрачають дах над головою, їхнє життя починає руйнуватися, перетворюється на спіраль труднощів і знегод», — пише Марта Р. Берт. І я з нею згодна.