«Найважче було втриматись від обіймів»

Волонтерка Аня Громова — про допомогу людям старшого віку під час карантину

Анні двадцять сім. За професією вона масажна терапевтка. Практикує йогу, займається бігом й обожнює подорожувати. У студентські роки волонтерила на музичних й езотеричних фестивалях, а останні два роки робить масажі для соціально-малозахищених людей та спортсменів під час спортзаходів.

Аня пригадує два найкрутіші моменти у своєму житті. Перший — коли одного й того ж дня брала участь у марафоні від «Wizz Air» і волонтерила в «Масажному патрулі Катуриної». «Тоді через мої руки пройшло приблизно 50-ти легкоатлетів, а ноги пробігли 10 км!», — розповідає дівчина. Другий — перша розвозка продуктових наборів підопічним «Життєлюба» під час карантину.

«Життєлюб» опікується літніми людьми: надає безкоштовні обіди, ліки, організовує уроки англійської, танці, фотосесії і навіть допомагає з працевлаштуванням. У цьому фонді Аня волонтерить більше року. Каже, що для неї під час волонтерства важлива якісна комунікація фонду з волонтерами й зрозумілі алгоритми роботи. Ось чому, дівчина довго спостерігала за діяльністю «Життєлюбу», а згодом наважилась подати заявку волонтерки. «До «Життєлюбу» в мене, на жаль, не було бабусь та дідусів, тепер їх багато, і вони найрідніші», — говорить волонтерка.

Один із проєктів фонду, до якого найбільше долучилася Аня, — «Обід без бід». Так, до карантину дівчина майже кожного дня допомагала в організації обідів для людей золотого віку: доставляла їжу до будиночка роздачі, підтримувала безпечну й ввічливу атмосферу, допомагала волонтерам та літнім людям. Аня називає це неймовірним досвідом менеджменту. Однак через пандемію проєкт «Обід без бід» призупинили. На початку карантину всі будиночки роздачі їжі закрили. «Ми не могли ризикувати здоров’ям життєлюбів та збирати їх біля пунктів роздачі їжі», — каже Аня. Натомість волонтери і волонтерки почали інформувати про роботу фонду своїх бабусь і дідусів, літніх сусідів і просто людей на вулицях, яким була потрібна допомога. Представники фонду підтримували контакт з волонтерами й волонтерками. «Це підтримувало та надихало, бо тепер ми всі сиділи вдома без звичної підзарядки не завжди ідеальними, але дуже веселими та надихаючими роздачами обідів», — ділиться емоціями Аня.

Згодом «Життєлюб» організував масштабну розвозку продуктових наборів для літніх людей. Волонтерка пригадує, що всі дуже зраділи такій ініціативі: «Раніше Ба й Ді (так волонтери називають бабусь і дідусів. — Авт.) були гостями будиночків, а тепер ми були в гостях з подарунками». Звісно, довелося дотримуватися правил карантину: соціальна дистанція, маски та санітайзери. Однак Аня розповідає, що для неї це не стало великою перепоною, бо була дуже втішена можливістю знову спілкуватися з старенькими.

Аня добре пам’ятає ту першу свою розвозку продуктів. «Я їхала на таксі порожнім вранішнім містом до місця, де ми мали завантажити машину продуктами. Проїжджаючи Лавру, я заплакала. Помітила, що вже весна, вже тепло. Уже місяць я не помічала плин часу та зміну погоди. Тоді було мало людей, транспорту. Якесь надзвичайне почуття...», — розповідає дівчина. Крім цього, каже, що ця перша розвозка стала для неї викликом. Вони з чоловіком дотримуються самоізоляції вдома. Для Ані це важливо й тому, що її родички медпрацівниці. «Було дуже стресово виходити на вулицю і бачити, як люди гуляють, п’ють пивасик. Безтурботність дуже контрастувала з моїми переживаннями»,  — ділиться волонтерка.

Вони з другом заповнили свою машину продуктами. Крім них таких машин було ще п’ятдесят. «Уявіть, черга з машин, і всі, як і ти, їдуть допомагати. Для всіх це щось нове. Усі переживають, як воно буде. Єдність — це неймовірне відчуття. Ми ввімкнули гучно улюблену музику та поїхали незнайомими місцями Києва. Це як з іншого життя, як вперше на Марс»,  — розповідає про першу розвозку Аня.

«Життєлюб» подбав про безпеку волонтерів: маски, літри санітайзерів, рукавички. Аню це дуже розчулило, бо тоді був дефіцит цих засобів у місті. Безконтактна доставка — це коли старенькі спускаються до під’їзду й забирають продукти, а волонтери стоять збоку. «Найважче було втриматись від обіймів. Під час карантину ми з колегами зрозуміли, що дуже тактильні, особливо я як масажистка», — ділиться думками Аня.

Адреси стареньких надає фонд. Іноді виявлялося, що вони живуть у сусідньому під’їзді або будинку, іноді — в інших районах Києва, незнайомих тобі. Коли волонтери розвозять продукти, мають лише телефон, ім’я та номер під’їзду стареньких. У таких ситуаціях Аня зазвичай задумується, у яких умовах живуть її підопічні. «Коли бабусі або дідусі спускаються та кажуть: «Привіт, Аню, це я такий-то, така-то», а тим паче, коли додають, що пам’ятають мене з «докарантинних часів», я відчуваю, що недарма все це роблю, що мені треба ретельно слідкувати за здоров’ям, аби мати можливість ще їх тішити».

Аня пригадує, як під час однієї з таких розвозок продуктів багато стареньких дарували волонтерам навзаєм цукерки, горіхи, печиво. Вони з колегою зібрали це та привезли останній людині зі списку. Дідусь сказав, що дуже сумував за солоденьким.

Аня каже, що карантин дав можливість більше часу спілкуватись з кожним життєлюбом. Тепер у дівчини великий список нових знайомих, до яких вона збирається на чаювання після карантину. Розповідає, що її улюблена підопічна — жіночка-геологиня, яка об’їздила майже весь світ. Саме її історії Аня дуже хоче послухати.

Крім розвезення продуктів, волонтерка пригадує, що приблизно на третьому місяці карантину випадково знайшла папірець, де були записані декілька номерів стареньких, гостей будиночків. «Після того, як я подзвонила їм, я була розчулена тиждень. Старенькі були дуже раді можливості спілкуватися. Для них під час пандемії найважчим був і досі є саме брак спілкування». Тепер Аня дзвонить їм, як своїм бабусям та дідусям.