МЕНЮ

«Нам варто вивчати стан, а не настрої суспільства»

Євгенія ШЕВЦОВА, Літня школа журналістики «Дня»-2019. ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
16 серпня, 2019 - 11:09
Науковець Юрій КОСТЮЧЕНКО — про цифрову революцію як про третю глобальну трансформацію людства

Тероризм, інформаційна безпека та цифрова революція — на ці теми «літньошколярі» поспілкувалися з топовим українським спеціалістом з теорії ризиків і прикладних питань безпеки Юрієм КОСТЮЧЕНКОМ. Пан Юрій, зокрема, є старшим науковим дослідником у The Canadian Network for Research on Terrorism, Security and Society — у Канадській мережі досліджень з тероризму, безпеки і суспільства.

Науковець працює в галузі вивчення безпеки і оцінювання ризиків за допомогою методів прикладної математики. Як показали дослідження, важливою складовою безпеки є людська поведінка, передбачення якої є складною задачею. Нерідко складність завдання зумовлює використання надлишкових спрощень та узагальнень, а також ігнорування складного динамічного контексту, що призводить до істотних помилок. Отже, щоб підвищити точність оцінювання в такий важливій галузі, як безпека, треба розуміти, в якому світі ми живемо.

Юрій Костюченко почав зустріч з розмови про засади змін світу сьогодні. На його думку, наше суспільство протягом останніх років дуже швидко і динамічно змінюється. Це те, що вчені визначають як глобальні соціальні трансформації. Потужність цих трансформацій є дуже значною і може бути порівняна лише з найпотужнішими змінами в людському суспільстві, наприклад, з індустріальною революцією другої половини XVIII століття. Сьогодні ці зміни також зумовлені технологічним прогресом і визначаються як цифрова революція.

Водночас людина за своєю природою здатна до змін лише в дуже обмеженій кількості способів. Зокрема, для прийняття системних соціальних трансформацій потрібна істеризація спільнот. Це призводить як до змін комунікативних патернів, так і до змін групової поведінки, в тому числі — і до змін небезпечних.

Саме тому радикалізація є притаманною рисою соціальних трансформацій, отже, конфліктних станів трансформацій, а також певних екстремістських проявів не уникнути під час системних соціальних трансформацій.

При цьому прояви радикальної поведінки і методи контролю за екстремізмом в добу цифрових технологій є інакшими. Так само, як і природа конфліктної поведінки та навіть природа самої війни зазнають істотних змін. Все це і визначає той контекст, який варто враховувати при аналізі небезпек, перед якими ми сьогодні опинилися, зазначив лектор.

Чого нам чекати від нової революційної доби глобальних трансформацій, враховуючи спалахи насильства у різних частинах світу, яким може бути «апокаліпсис» і до чого тут «Вікіпедія», йшлося на зустрічі з Юрієм Костюченком у Літній школі «Дня».

«ЦЕ ВЖЕ ЧЕТВЕРТА ГЛОБАЛЬНА ВІЙНА З ТЕРОРИЗМОМ»

Євгенія ШЕВЦОВА, Одеський національний університет імені Iллі Мечникова:

— Влітку ви брали участь у міжнародній конференції щодо тероризму і соціальних медіа, яка проходила в Уельсі, Британія. Які результати представляла ваша дослідницька група? Якщо казати про сам напрямок конференції, то як соціальні медіа сприяють поширенню тероризму? І як, навпаки, допомагають із ним боротися?

— У світовому науковому середовищі існує кілька регіональних і глобальних консорціумів з питань аналізу та боротьби з кібертероризмом та екстремізмом. Один із таких глобальних наукових проектів працює на базі кількох закладів Великої Британії, Канади і США, розвиваючи різні напрями соціальної і культурної антропології, соціальної психології, політології, прикладної математики та технологічного забезпечення протидії тероризму і екстремізму. Вони намагаються взаємодіяти з якомога ширшими колами науковців в усьому світі, в тому числі і з тими, хто може сприяти розвитку методологічної і методичної бази досліджень. Власне, через наукові дискусії з приводу методик аналізу терористичного контенту та екстремістських наративів нашу групу і залучили до співпраці.

Регулярно проводяться як тематичні, так і загальні конференції з питань протидії тероризму в соціальних мережах, зокрема, конференція «Тероризм і соціальні медіа». На згадану конференцію у Великій Британії зазвичай запрошують представників державних агенцій із боротьби з тероризмом, безпеки, розвідки і контррозвідки, менеджерів і власників соціальних мереж, провідних науковців та аналітиків з усього світу.

Цього року, ймовірно, у зв’язку з низкою скандалів та розслідувань, не тільки із «справою Скрипалів», але й із «справою Боїнга», із втручанням у вибори в кількох країнах, із численними атаками на інформаційні системи державних і міжнародних агенцій, туди не запросили нікого, хто мав зв’язки з Росією, що є показовим фактом.

На цій конференції обговорили багато питань: як уже отримані результати досліджень, так і нові концепції в галузі боротьби з тероризмом і екстремізмом у віртуальному середовищі. Зокрема, нового розвитку набули методи аналізу поведінки мережевих спільнот, запропоновано теми для вивчення радикалізації субкультур, обговорені нові зафіксовані особливості поширення радикальних закликів тощо.

Соціальні медіа є сьогодні важливим інструментом поширення радикальних меседжів. Більшість екстремістських та радикальних угрупувань докладають значних зусиль у галузі пропаганди, або прагнуть власної легалізації, або потребують постійного припливу людей. Отже, соціальні мережі стають в цій боротьбі головною зброєю. Через них, зокрема, поширюються газети та журнали, які видають терористи, причому на доволі фаховому рівні, що свідчить про те, що цим займаються професіонали. Цей підхід працює — люди приєднуються до терористичних угрупувань.

Тут важливо розуміти, що коли ми говоримо про боротьбу з поширенням радикальної пропаганди, ми не говоримо лише про блокування того чи іншого ресурсу, бо щоразу на його місці виникає щось нове. Загальна теорія комунікацій говорить, що у таких випадках заборона працює як магніт, тобто притягує нових адептів.

Слід зменшувати вразливість усього суспільства і виводити цільові групи з-під удару радикальної пропаганди. І методи, загалом, є відомими. На конференції йшлося про те, як це вирахувати, як із цим працювати, хто є ціллю, хто це фінансує, які у них способи поширення закликів.

Наші презентації та доповіді на конференції були присвячені методам кількісного аналізу контенту соціальних мереж з метою прогнозування поведінки радикальних спільнот. Важливу доповідь представив наш колега, соціальний психолог Віктор Пушкар.

Свої дослідження ми базували на даних, отриманих при вивченні підтримуваних РФ незаконних збройних формувань на окупованих територіях України в 2014 — 2019 роках. Позаяк поведінка підкоряється схожим закономірностям, наш локальний наратив має бути вписаним у глобальний контекст, і тоді розв’язання наших проблем будуть коректнішими і довгостроковими. Власне, в узгодженні методологічної бази, методичного апарату та інструментарію і полягає основна ціль нашого співробітництва в галузі боротьби з тероризмом і безпеки.

«ЛЮДИНА БЕЗ МАЙБУТНЬОГО, ЗАКОНСЕРВОВАНА ЛЮДИНА — РЕСУРС І ЦІЛЬ ТЕРОРИСТИЧНИХ УГРУПОВАНЬ»

Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Тероризм можна назвати катастрофою ХХІ століття, хоча це явище з’явилося набагато раніше. Як ви оцінюєте боротьбу з ним у західних країнах? На вашу думку, чому в останні роки піднялася така величезна хвиля тероризму?

— Безперечно, тероризм як соціальна загроза — явище геть не нове. Якщо не помиляюся, це вже четверта «глобальна війна з тероризмом» за останні сто з чимось років. Якщо говорити прямо, то, мабуть, слід визнати: коли виголошують гасла про «глобальну боротьбу з тероризмом» — це в першу чергу є способом мобілізації політичних еліт.

Хоча, безперечно, це жодним чином не зменшує небезпеки тероризму як соціальної загрози. Але тероризм і боротьба з ним — не завжди взаємопов’язані речі в сучасному світі. Боротьба, а особливо «глобальна», іноді призводить до гірших соціальних наслідків, ніж сам тероризм. Наприклад, є визначення «державного тероризму», коли ніби триває боротьба, але всередині держави відбуваються гірші дії, ніж тероризм, — тотальне знищення прав і свобод громадян, позасудові страти, знищення майна та масові вбивства, шантаж іноземних держав життям і здоров’ям їхніх громадян, захоплених у заручники тощо. Це поширена практика для тоталітарних держав: під виглядом боротьби з певним соціальним явищем, оголошеним фатальною небезпекою, можна влаштувати все що завгодно.

Але іноді випадки хибної боротьби трапляються і в демократичних країнах, коли корпоративні чи групові фінансові інтереси переважають над соціальними або коли замість терористичної організації починають боротися з соціальним рухом, який має об’єктивне підґрунтя та потужні причини і рушії, зумовлені проблемами, що потребують для свого розв’язання інструментів, відмінних від силових.

Наприклад, сомалійські пірати — це класичні терористи. Але боротьба з ними перетворилася на епопею, що поглинула незліченну кількість ресурсів, непорівнянну зі збитками, які завдавали пірати.

А. П.: — Як часто боротьба з тероризмом призводить до тероризму у відповідь?

— Технічно кажучи, майже завжди, але існують важливі нюанси. Іноді, як уже згадував, терористичні угруповання є радикальними проявами соціальних рухів, що мають об’єктивне підґрунтя, потужні причини і рушії, які зумовлені об’єктивними протиріччями і проблемами, що вони потребують для свого розв’язання довгострокових політичних і соціальних інструментів. Коли такого роду суперечності й проблеми намагаються розв’язати силовими методами, притаманними боротьбі з тероризмом, коли з соціальними рухами починають боротися як з тероризмом, — поширення тероризму є неминучим.

Так, наприклад, боротьба з Аль-Каїдою призвела до виникнення Ісламської держави. Також боротьба з радикальним ісламом у Казахстані призвела до виникнення кількох потужних і кривавих радикальних ісламістських терористичних угрупувань, наприклад, сумнозвісного Джунд аль-Хілафа, що зараз діють по всьому світі. Те саме відбувалося майже в усіх країнах Центральної Азії, які народилися на уламках радянської імперії. Нібито там боролися з радикальним ісламом, але насправді йшла боротьба за владу — чого вартий лише військовий діяч ІД Гулмурод Халімов, який до приєднання до терористів був одним із керівників МВС Таджикистану та служив у президентській гвардії. Людей, яких місцева влада вважала політичними опонентами, витіснили у Вазиристан, звідки вийшли вже підготовлені терористи, які зараз оперують у Магрибі, Леванті, Південно-Східній та Центральній Азії й навіть у Північній та Латинський Америці.

Сьогоднішня хвиля тероризму та радикалізму зумовлена радикалізацією, що притаманна соціальним трансформаціям. Ми зазвичай називаємо це тероризмом, але це набагато складніше соціальне явище, до якого залучені мільйони людей в усьому світі. Причини цього явища складні й динамічні. Багато років тому була поширена думка, що тероризм — це зброя бідних. Тобто така собі економічна теорія тероризму. Сьогодні від цього погляду здебільшого відмовилися, бо, за спостереженнями, в більшості випадків тероризм не має економічного підґрунтя.

Більш коректним є твердження, що поширення тероризму, ефективність радикальних закликів в окремих спільнотах та групах визначаються наявністю та доступністю соціально важливих ресурсів, які може надати суспільство, для членів цих спільнот і груп, а також можливостями застосувати результати використання цих ресурсів. Наприклад, чи наявна в суспільстві можливість освіти, чи можуть/хочуть представники певної групи скористатися нею, і чи зможуть/захочуть вони потім використати свій диплом — це і визначає, чи є вони вразливими до радикальних закликів. Людина без майбутнього, законсервована людина — ресурс і ціль терористичних угруповань.

Ці багатоскладові можливості визначають, чи може людина стати терористом і як терористичні патерни поведінки будуть репродуковані у суспільстві. Це визначає, якого типу тероризм буде репродукуватися і в якому суспільстві. Наприклад, люди зі спільнот, що не хочуть користуватися наявними можливостями, самовиключаються з суспільного життя, переважно потрапляють під вплив пропаганди ІД, а представники спільнот, де будь-які можливості взагалі відсутні чи суворо обмежені, стають здобиччю Аль-Каїди чи Талібану. Хоча є «унікальні» суспільства, наприклад, Росія. Вона репродукує терористів і Ісламської держави, і Аль-Каїди.

«СЕРЕД ТИХ, ХТО ПРИЄДНУЄТЬСЯ ДО НЕЗАКОННИХ ЗБРОЙНИХ ФОРМУВАНЬ НА НАШИХ ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ, ПЕРЕВАЖАЮТЬ ЛЮДИ З ОСОБИСТОЮ КАТАСТРОФОЮ У «МИНУЛОМУ ЖИТТІ»

Ольга ВАЛЬКЕВИЧ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Нещодавно ви розповідали «Радіо Свобода», чому громадяни європейських країн воюють на Донбасі на боці «ДНР» та «ЛНР». А чи є серед таких бойовиків члени угрупувань на кшталт Аль-Каїди? Чи можуть вони діяти в Україні загалом? Від чого залежить географія їхніх дій?

— Люди, які приєднуються до радикальних угруповань під час соціальних трансформацій, зазвичай, роблять це не через гроші, а через кризу ідентичності. Постає питання: «А хто я взагалі?» І людина починає шукати себе, стає вразливою до пропаганди, яка ніби вказує шлях до «справедливого» світу.

Наприклад, у 2014 році основним гаслом пропаганди Ісламської держави було «я не буду жити в приниженні». Саме під цим гаслом до лав ІД пристало багато людей з Центральної Азії та РФ. І єдиним ресурсом, який вони могли запропонувати для побудови «нового світу», була їхня смерть. Цей «пафос тотальної руйнації» відрізняє ІД від, наприклад, Талібану, до якого люди приєднуються, щоб виборювати собі місце у світі.

Різниця між баченням себе і свого місця у світі, різниця історій життя, як люди бачать справедливість, і визначає, куди людина піде: до Ісламської держави чи до Аль-Каїди.

Наразі із західних країн, за статистикою, більше людей потрапило до лав ІД, ніж до Аль-Каїди чи Талібану. Так сталося тому, що ці рухи є не лише політично, а й антропологічно відмінними.

Аль-Каїда, і особливо Талібан, більше потребують легітимації, тоді як ІД в першу чергу прагне експансії — як кількісної, так і територіальної, — як умови власного існування. Отже, і пропаганду цих угруповань спрямовано на різні цілі.

До ІД зазвичай потрапляють або представники замкнених спільнот, що свідомо відмовилися користуватися соціальними ресурсами своїх суспільств, або люди, які внаслідок соціальних трансформацій опинилися маргіналізованими, сепарованим від соціальних зв’язків, у стані особистої катастрофи — саме ці верстви є найбільш вразливі до пропаганди ІД, насиченої «лівою» риторикою «руйнації старого несправедливого світу» і побудови «нової справедливості» на його уламках.

У свою чергу, щоб приєднатися до Аль-Каїди і Талібану, людина вже має бути «своєю», членом традиційної спільноти, яка не має в наявності чи доступності соціальних ресурсів і виборює їх в існуючому середовищі.

Серед тих, хто приєднується до незаконних збройних формувань на наших окупованих територіях, як і серед бойовиків ІД, переважають люди з особистою катастрофою у «минулому житті». Принаймні серед досліджених нашою групою випадків не було цілком успішних людей серед тих, хто приєднався до проросійських терористів. Усі вони шукали, і як їм здавалося, — знайшли, задоволення свого прагнення гідності й визнання серед членів своєї малої групи — як рівні серед рівних, і це стало для них «справедливим світом», декорованим пропагандою про «боротьбу з фашизмом». Бойовиків із західних країн, невразливих до міфології «великої вітчизняної», приваблювали простіші речі: хаотичне безструктурне насильство, можливість кримінального бізнесу та реалізація своїх воєнних навичок. Оця привабливість насильства для людей із заможних і благополучних суспільств як те, що робить людину вразливою щодо радикальної пропаганди, — є цікавим феноменом.

Окремою загрозою, причому довгострокового характеру, є «люди війни», які мігрують зонами конфліктів не під впливом пропаганди (хоча ідеологія впливає на вибір сторони конфлікту), а просто тому, що війна — це єдина робота, яку вони вміють виконувати, і єдине місце, де вони відчувають себе живими.

Наприклад, чи не першими зі «старих знайомих», кого я зустрів на Донбасі, були сербські четники. Коли ми зустрілися першого разу, невдовзі після закінчення Балканської війни, вони були налякані, злі, дезорієнтовані й не знали, що далі робити, бо за довгі роки конфлікту вони перетворилися на «людей війни». Ще за кілька років я знову побачив їх на якихось заходах фондів «Євразія» та «Діалог цивілізацій», що їх влаштовував путінський товариш та КДБ-шний подільник Володимир Якунін в Афінах, Салоніках, Петербурзі, Москві та Донецьку. Зрештою, вони повернулися в Донецьк у 2014-му зі зброєю: формально — «боронити русскій мір», насправді — щоб повернути собі «справжнє життя».

Це історія про те, що будь-який воєнний конфлікт породжує такий тип «людей війни», і з ними треба щось робити, бо потім саме вони стають каталізаторами насильства.

«ДЕРЖАВА У СМАРТФОНІ» СУПЕРЕЧИТЬ ІНФОРМАЦІЙНІЙ БЕЗПЕЦІ»

Єлизавета ВОРОБЙОВА, випускниця 9-го класу київської спеціалізованої школи №118 «Всесвіт»:

— У цій російсько-українській війні величезну роль відіграє інформаційний компонент. Ви працюєте у сфері інформаційної безпеки. Як науковці допомагають у нинішній боротьбі слів і сенсів?

— Фактично в нас немає сталої концепції інформаційної безпеки в сучасному сенсі, що і продемонстрували наочно події останніх кількох місяців, зокрема результати виборів. Застосовувані інструменти в галузі інформаційної безпеки працюють занадто повільно і недостатньо ефективно, отже, ми не встигаємо за багатофакторними впливами в умовах потужних соціальних трансформацій.

Формально, за допомогою потужних інформаційних впливів ми можемо або змушувати політичні еліти ухвалювати потрібні рішення, або спонукати спільноти змінювати свою поведінку, але фактично для цього потрібне майже досконале уявлення про суспільство. Те, що наша інформаційна політика залишається архаїчною і хаотичною, вказує на те, що ми або погано знаємо наше суспільство, або не встигаємо за його змінами.

Відповідно, спосіб, у який науковці можуть допомогти вдосконалити інформаційну безпеку, — це надати розуміння, як влаштоване наше суспільство. Наразі й ті, хто створює інформаційні впливи, й ті, хто захищає суспільство від них, помилково уявляють і структуру, і функціональний розподіл, і реакції суспільства. Навіть вивчення суспільства здебільшого спрямоване не на стан і структуру, а на «настрої», і ми залишаємося фактично сліпими у світі ліхтарів. Ось така у нас концепція інформаційної безпеки.

Щодо технічних аспектів, то у нас є фахівці, які можуть це зробити. Особисто я не в захваті від нової «цифрової держави», бо ця концепція сформульована не дуже компетентно і не відповідає засадам інформаційної  безпеки. Зокрема, коли мене ототожнюють з моїм смартфоном, він контролює мої дії і сам підтверджує їх — це вже не інформаційна безпека, а навпаки, хаос, шлях до рейдерства. Це, м’яко кажучи, суперечить класичному, прописаному в підручниках поняттю інформаційної безпеки.

Для наших активістів «держави у смартфоні», мабуть, є якісь інші підручники, якщо вони взагалі їх читали. Тому я, дивлячись на їхній фаховий рівень та ентузіазм, вважаю, що, скоріш за все, нічого не буде. Просто не вийде.

«МАРГІНАЛІЗАЦІЯ — ЦЕ МАЙЖЕ ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ЕТАП ТРАНСФОРМАЦІЇ»

А. П.: — Ви часто говорите про маргіналізацію суспільства як про катастрофу, якої не уникнути. Чому це катастрофа? І чи можна розвернути цей процес у зворотному напрямі?

— Я не готовий сказати, що це катастрофа. Маргіналізація — це майже обов’язковий етап будь-якої соціальної трансформації. Люди є частиною тих чи інших соціальних груп, спільнот. Під час трансформацій ці спільноти змінюються або розпадаються, а люди втрачають своє місце в них. Їхні соціальні навички і комунікативні патерни стають не потрібні. Вони вже не є членами своїх груп, але ще не є членами інших. Це і є маргіналізація.

У нас є такі приклади, а саме — радянська управлінська еліта чи навколоуправлінська інтелігенція. Вони існують, але ніде не можуть пристосуватися, бо їхні навички нікому не потрібні. Вони залишаються виконавчими секретарями чогось при комусь, але насправді це посада на рівні вахтера.

Поряд із цими процесами можуть виникати й інші, набагато небезпечніші. Наприклад, у деяких суспільствах антропологи спостерігали потужні тривалі періоди саморуйнівної поведінки замкнених спільнот, особливо якщо це були спільноти традиційні.

Як відбуваються ці процеси і як вплинути на їхній розвиток, точно відповісти наразі неможливо, але у нас бурштинокопачі — це класичний приклад саморуйнівної поведінки — люди вперто, заповзято і агресивно знищують абсолютно все, на чому століттями будується їхнє життя. Можливо, це одна із реакцій на маргіналізацію замкненої спільноти в умовах соціальних трансформацій. Що зараз робити з цим, не дуже зрозуміло. Принаймні у більшості суспільств, які стикалися з такими патернами великих груп, зробити щось швидко не вдавалося.

«ІЄРАРХІЯ СПІЛЬНОТ, ПРИТАМАННА РАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВУ, ЗНИКЛА»

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— Торік ви сказали, що «у 1980 — 1990-х був серйозний період соціальних трансформацій, руйнувалося радянське суспільство». Досі можна почути сумніви, що воно зруйноване. Як ви охарактеризуєте сучасний стан українського суспільства?

— Суспільство — це доволі складна штука. Коли хтось, у нас чи навіть на Заході, використовує термін «пострадянські країни» — це помилка, що межує з невіглаством. Мені здається, що жодних пострадянських країн вже більше десяти років не існує. Бо «пострадянські» — це ті, які зберігають управлінські, структурні, функціональні та комунікативні особливості радянського суспільства. Таких країн вже нема. Можливо, у деяких регіонах Російської Федерації — наприклад, у Кузбасі чи десь на Центральному Уралі — є дещо схоже, однак більше ті особливості ніде не збереглися. Функціонально і структурно того суспільства вже немає.

Ієрархія груп чи спільнот, притаманна радянському суспільству, зникла. Так, деякі комунікаційні патерни залишилися, але термін «пострадянські країни» треба випалювати напалмом. Те, що зараз намагаються видавати за радянське, на мій погляд, є пекельною сумішшю, «новодєлом» з примітивних штампів радянської пропагандистської кіноіндустрії, диких новоробних забобонів РПЦ-шного розливу та псевдоімперських міфів, що походять переважно з сучасних клубів реконструкторів. Але якщо говорити про стабільні, серйозні залишки радянського суспільства, то їх занадто мало, щоб називати нас «пострадянською країною». Фактично пострадянського суспільства не існує.

Охарактеризувати стан сучасного українського суспільства мені важко. Серед трансформацій, які ми спостерігаємо, можу точно назвати потужну кластеризацію. Тобто розпочалася горизонтальна самоорганізація, остаточно зламалися вертикальні структури, притаманні саме радянським реаліям.

Але ж, знову повторюю, необхідні спостереження, польові дослідження. Наше суспільство динамічно змінюється, і це надзвичайно цікавий стан, цікавий час. Я не готовий сказати, чим це все закінчиться. Насправді ці зміни відповідають усім глобальним трендам. Закінчитися це може будь-як. Якщо ми говоримо «закінчиться», то це, переважно, поганий кінець. Нормальний розвиток є нескінченним. Я сподіваюся, що наш не закінчиться.

Те, чим закінчуються тренди, пов’язані з радикальним популізмом і хаотичною кластеризацією, ми спостерігаємо у Карибському і Латиноамериканському регіонах. Сподіваюся, нам пощастить більше.

«ТРАДИЦІЙНІ ПОЛІТИКИ ПОСТУПАЮТЬСЯ МІСЦЕМ ПОЛІТИЧНИМ ФРОНТМЕНАМ»

Марія НАУМЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:

— Під час президентської кампанії ви критикували Зеленського як кандидата, зокрема в статті для «Дня» написали, що це суто штучний, технологічний феномен, бо ніхто й ніколи не бачив справжньої людини «кандидата Зеленського» поза межами професійно зрежисованих роликів. Чи змінилося ваше ставлення до нього зараз?

— Якщо ми говоримо про глобальні трансформації, які ведуть до цифрової революції, про перетворення глобального суспільства на складні адаптивні мережі, то маємо говорити також про те, що змінюються самі суб’єкти ухвалення рішень. Тому тут ми також у світовому тренді. Традиційні політики поступаються місцем політичним фронтменам.

З погляду традиційної політики тут просто нема чого додати, усі й так усе бачать. Та з погляду того, що відбувається у світі та як розвивається суспільство, — це політичне фронтменство. Я не політолог чи політичний аналітик, мені важко сказати, але я бачу, як це відбивається на різних показниках, зокрема безпекових. Я бачу, що зростає популізм, і все те, що прописано у підручниках, є загальною світовою тенденцією — це глобальні соціальні трансформації.

Та попри все, я розумію, що основні загрози, які стоять перед нашим суспільством та державою, набагато потужніші, ніж у більшості інших суспільств. Тому деякі речі для мене виглядають доволі песимістично. У найближчій перспективі приводів для оптимізму я не бачу, якщо не станеться якоїсь несподіванки. Загрози у нас величезні, й це вимагає більшої якості рішень, ніж може запропонувати команда чинного президента.

«ЗНАННЯ — ЄДИНИЙ РЕСУРС, ЯКИЙ Є ВІДТВОРЮВАНИМ»

Василь СЕМЕНЧЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:

— Потужні держави та корпорації дедалі більше інвестують в освіту та науку. Прогрес відбувається так швидко, як ніколи раніше. Про плюси цих явищ ви неодноразово говорили, а які ризики створюють такі темпи розвитку знання? Коли знання стають загрозою?

— Без сумніву, з певного погляду знання може бути загрозою. А чому ні? Усе може бути загрозою, за бажання. Але швидше не саме знання, а знання неповне. Наприклад, цікавою є статистика про те, скільки й яких саме людей вірять у різноманітні забобони: зовсім неосвічені люди і високоосвічені вірять дурницям набагато менше, ніж люди з недосконалою освітою.

Тобто недоосвіта гірша за її повну відсутність, бо породжує ілюзію знання і уявну компетентність. Яскравим прикладом є феномен «Вікіпедії», яка є скоріше не набором знань, а певним наукоподібним зосередженням наших поточних динамічних колективних уявлень про найбільш популярні явища і речі. Цей феномен полягає у тому, що люди, які покладаються на «Вікіпедію» як на джерело знань, вважають себе фахівцями ледь не в усьому. Це проблема, оскільки людина, яка навіть вивчить енциклопедію, не стане від цього освіченою чи навіть розумною, не стане фахівцем у квантовій фізиці, прочитавши на «Вікіпедії» статтю про кота Шрьодінгера. Хіба що вона зможе гарно розв’язувати кросворди. Запитувати її думку щодо чогось важливого — беззмістовно і навіть шкідливо з погляду формування громадської думки. А люди часто посилаються не на академічні енциклопедії чи словники, впорядковані та побудовані за сталими методологічними правилами, а на «Вікіпедію» як на джерело. Причому не лише в буденних розмовах — вже і студенти в курсових роботах роблять це, і навіть є у нас наукові журнали, які беруть статті, в яких у референтній базі посилання на «Вікіпедію». Для наукових статей це неприпустимо, і це свідчить про кризу нашої науки.

Це саме та ситуація, коли «знання» стають загрозою. Коли знання, перетворені на технологію продукування інформації, втрачають первинний сенс, вони загрожують тим, що люди просто забудуть, для чого потрібні хаотично накопичені технології. Ось тут і може настати апокаліпсис — здичавілі громадяни будуть битися за право охолодити останню пляшку пива в холодильнику для зберігання стовбурових клітин...

Насправді, знання — це унікальний ресурс, який продукує людство як біологічний вид, і єдиний ресурс, який є насправді відтворюваним. Ми допродукувалися до того, що спричинили спочатку неолітичну революцію, а потім і промислову. Тепер розгортається нова — цифрова революція, яка індукує великі загрози, пов’язані з впровадженням нових технологій, конфлікти та зростання безробіття і нерівності у різних країнах і суспільствах. Ми бачимо зростання конфліктної активності, але нічого з цим не поробимо — це супроводжує всі великі революційні перетворення. Але разом із тим відбувається і новий потужний поштовх для розвитку людства.