Надгробок як підмурок виживання села

104-й кілометр, райцентр Коростишев. Іще 17 кілометрів бетонкою. Посівна тут ще й не починалася - поля залиті водою і нагадують рисові. Ще один поворот, і я остовпів: мужики орють поле. На конях. Вправно керують плугом. Господи! 20-і роки, доколективізаційний період історії! "Залізні коні" простоюють у радгоспах - не вистачає пального. Народ свої сотки лопатить вручну...

ОСТАННІ "АБОРИГЕНИ" СМИКІВКИ

У колгоспі "Нива", що раніше називався "За комунізм", а ще раніше - "1 Травня", три села. Нам - до Смиківки, названої так через те, що земля, коли село заснували, була такою болотистою, що перш ніж щось кудись дотягнути, потрібно було добряче попотіти. Коні зав'язали в багнюці до грудей. "Смик-смик" - два кроки уперед, "смик-смик" - іще два кроки. Так і назвали Смиківкою.

На шум машини, що проїжджає, з-за огорожі визирає місцеве населення - поява тут нових людей така ж рідкісна подія, як і прихід листоноші з пенсією. Заборгованість у виплаті - з жовтня минулого року. Та й ту виплачують "за передовою" технологією. 60 відсотків, ніби аванс, - одразу, решту - через місяць. Так і живуть.

Господиня одного з будинків Галина Іванівна, яка мешкає разом з чоловіком, інвалідом 1-ї групи, садить нас на стільці з гнутими ніжками і каже, що в селі залишилося близько 20 обжитих будинків. Ще вісім порожні, зяють розбитими шибками. Деяких будинків немає взагалі. Про те, що вони колись тут були, нагадують лише нерозібрані огорожі, та іржаві відра, що валяються в посадках, і тазики. Дерева, спиляні з десять років тому, пустили від коріння вже великі пагони.

"А скільки раніше тут обійсть було?" - запитую я. На допомогу приходить сусідка баба Ніна: "Зараз полічимо", - каже вона. Я зацікавлено готуюся слухати, як це вона "лічитиме". Старенька загинає пальці: "...Так, Ганька - 32, Олька - 33, баба Олена - 34, Мотря - 35, Зайчиха - 36, Тимонова - 37, Малашка- 38, Кацапка - 39, Схвофія - 40, Лосиха - 41, Лядушка - 42...". Разом вийде 52 обійстя.

Зараз жителів у Смиківці близько п'ятдесяти. Працює тільки одна. Та й тій до пенсії небагато залишилося. Мінімальний вік місцевого мешканця - 54 роки, максимальний - 84. Молоді, яка проживала б тут постійно немає - вона залишила рідні краї років з десять років тому. Тоді ж почався захід Смиківки.

ЖИТТЯ ЗА МЕЖЕЮ ВИЖИВАННЯ

Яке життя в селі, розповідає Галина Іванівна, яка виростила п'ятьох дітей. Які, одружившись, роз'їхалися хто - куди. Є вже онуки. Дитинство її синів і доньок розвивалося за всіма законами сільського життя. До обіду - школа, до якої чотири кілометри пішки, потім - заготівля дров, допомога дорослим, заробляння своїх грошей. Трохи старші бігали за три кілометри ввечері до клубу на танці. Потім армія. Потім - даруй-прощай, рідна домівко...

Господарство у Галини Іванівни та її чоловіка солідне - корова, дві свині, гуси, кури, город 60 соток. Від городу зараз, щоправда, жодної користі - залитий водою. Сіють зазвичай пшеницю або ячмінь (що дасть колгосп) - на відгодівлю худобі. Садять картоплю, буряк та інші овочі - для себе. "Дивишся - у декого вже зелень на городі, - каже Галина Іванівна, - а ми лише сіяти починаємо". Торік вони розпочали посівну в першій декаді травня. "У Торчині картоплю садять, - додає баба Ніна, - а у нас не мона...". Раніше на тому місці, де тепер поля, був сосновий бір, потім його вирубали, поля виявилися в низині, і щороку їх затоплює.

Може виникнути враження, що життя тут цілком прийнятне - до будинку підведено газ, воду. Господарюй, купуй хліб, сіль, сірники і цукор. Однак купувати все це нема за що. Колгосп не має грошей, зі своїми "колишніми" розраховується натурпродуктами. Купити поросятко - 80 гривень, корову - 600. Звідки у пенсіонера такі гроші? Купують у рахунок пенсії. Відтак півроку-рік живуть без грошей.

Перша телиця у Галини Іванівни захворіла. За страховку купили дві тонни вугілля та поросятко. До крамнички, яка відкривається раз на тиждень, не ходила вже зо два роки. Чого туди ходити? Крізь тюль вдалося роздивитися асортимент крамниці. Горілка трьох видів, вермішель... Лоток хліба, що його привозять раз на тиждень, не розкуповується. Щоб якось отримати готівку, ті мешканці, яких ще не доконала хвороба, виїжджають на базар до Коростишева. Безкоштовний автобус ходить щочетверга. Везуть молоко, яйця, сметану, сир. Продав десяток яєць за півтори гривні та слоїк молока за дві - ось тобі й гроші.

СПОДІВАЙСЯ НА СУСІДА. НЕ НА ВЛАДУ

"Добре, що діти допомагають, привозять необхідне", - каже Галина Іванівна. "Сталінські часи пам'ятаєте?" - обидві жінки кивають. "Коли краще було - тоді чи тепер?". "Зараз гірше, - переконано каже баба Ніна. - Веселості у наших дітей зовсім немає. Пригадую, мати працювала на хмільниці... Робота каторжна, їсти нема чого, і все одно хмільниця розривалася від пісень...". Хатина у 83-річної баби Насті, "старійшини" села, ще та - довоєнна. З руською піччю та лежанкою, глиняною долівкою та осілими балками. Рогачі, кочерги, глечики, чавуни... У колгоспі ким лише не працювала. За рік заробляла до 350 трудоднів. За один трудодень тоді давали два кілограми зерна або п'ять карбованців. Сім'я в баби Насті нараховувала дев'ять осіб. Тепер - живе сама. Чоловік пропав безвісти під час війни. Один син помер. Залишилися внуки й правнуки. Допомагають сусіди. "Погано ми зараз живемо, - каже баба Настя. - Після війни було важко, але недовго, роки зо два, три. Потім - усе краще й краще. Піднесення було...".

... Не дивно, що на виборах, які відбулися, голосували тут за комуністів. Літнім людям є з чим порівнювати. Життєвий досвід не замінить навіть найбільш грамотна і багатообіцяюча передвиборна платформа...

Перед владою тут беззахисні. Колишній голова колгоспу, як стверджують місцеві мешканці, за три роки успішно все розвалив. І взяли його начебто на посаду головного плановика з відновлення виробництва в райдержадміністрацію. Теперішній голова райдержадміністрації Железнюк нещодавно розпорядився викликати пожежні машини і розігнати водою бабусь, які перекрили дорогу, бо вони півроку не отримували пенсію. Отакі справи...

НАДГРОБКИ ЯК СИМВОЛ... ВИЖИВАННЯ

... Щоб звести кінці з кінцями, навколишні жителі шукають будь-яких можливостей для заробітку. Пенсіонери влаштовуються трактористами, трохи молодші - в навколишні кар'єри, яких у Житомирській області дуже багато. Вся область, вважай, "стоїть на граніті". Розробки провадяться з минулого століття. Граніт на мавзолей дідуся Ілліча - звідси родом. Є тут і найпрестижніший та найдорожчий гатунок граніту - чорний грабо. Його використовували і на пам'ятники лідерам Комуністичної партії Радянського Союзу.

До одного з таких кар'єрів з видобутку та обробки граніту, який, до речі сказати, набагато дорожчий за мармур, веде "гранітна" дорога. Огорожа та офіс малого приватного підприємства "Лівіс" на чолі з директором Іваном Лук'янчуком, прикрашено відшліфованими шматками грабо. Починав Лук'янчук простим орендарем, попервах працював у селі, потім організував фірму, яка налічує тепер 117 осіб. Працюють у чотири зміни по шість годин. День роботи, два дні відпочинку. Сьогодні виробництво більш-менш нешкідливе, шліфування проводиться "вологе", тобто з водою. Раніше - всуху, алмазний пил і гранітна крихта стояли стовпом. Люди марніли на очах. Раніше...

Зараз влаштуватися сюди не дуже просто. Середня зарплата - 250-400 гривень. Як стверджує директор, граніту в кар'єрі вистачить "і на дітей, і на внуків". Сам Лук'янчук і двоє його синів на фірмі днюють і ночують. Не скажеш, що він заробляє легкі гроші. Раніше було важко, тому що починали, тепер - через драконівську податкову політику. Продукцію відправляють до Херсона і Москви, де у Лук'янчука своє СП. Вартість квадратного метра плити тут - 100-220 гривень. У Москві - 500-1000. У зонах воєнних дій ціна надгробка сягає п'яти тисяч доларів. Заробити гроші на мертвих набагато легше, ніж на живих...

Зі Смиківки тут ніхто не працює. Хіба що сини тих старих, які давно вже змінили місце проживання. Життя тут розмірене й нецікаве. Весь день пораєшся по господарству. Ранній підйом, ранній відбій. Лише взимку старенькі дивляться телевізор (у кого він є), прядуть пряжу, тчуть доріжки й покривала, та вдаються до спогадів. Про те, що було, про те, як було, і про те, як не буде вже ніколи...

Ми збиралися виїжджати. Старенька білила перед великоднем хатину. Рипіли порожні дитячі гойдалки. У пошуках кісточки бігала облізла сучка. "Майбутнє України - за такими, як Журавський", красувалася на стовпі напівобдерта передвиборна агітка.

Майбутнього це село не має. Цивілізація зачепила це й інші села "аграрної" України лише краєм, зупинившись тут лише на хвилиночку і подавшись далі...

Житомирська область

Фото Валерія МИЛОСЕРДОВА , "День"