Місце сили — Хутір Надія

Сучасний світ дедалі менше залишає простору для душі, зникають місця, де живе гармонія і спокій. У пошуках тиші й відновлення себе люди згодні на дванадцятигодинні перельоти до Гоа, Балі, Тайланду. Нині такі місця отримали назву «місце сили».

Для мене ж подібним місцем є зелена оаза в українському степу — Хутір Надія, заснований Іваном Тобілевичем, знаним драматургом і театральним корифеєм.

Раз на рік Хутір Надія стає неймовірно популярним серед мешканців Кропивницького і театральних діячів. В останні вихідні вересня тут традиційно відбувається театральне свято «Вересневі самоцвіти», що календарно прив’язане до дня народження класика. Цього року — 175-ті уродини Івана Карповича Карпенка-Карого.

Моє знайомство з хутором-музеєм відбулося у 2009. І це було кохання з першого погляду і назавжди. Такого затишку спробуй знайти. Романтичні ставки — животворна сила води, без якої в степу не виживеш.

Розлогі дуби, що впродовж століття набрали сили і створили справжнє шатро, захистивши територію садиби від спекотного сонця і непроханих вітрів. Дуби, висаджені руками корифеїв — Заньковецької, Садовського й усієї когорти. Неподалік — молоді дубки Тарковських. Андрій Тарковський, Арсеній Тарковський — пов’язані родинними зв’язками з Іваном Тобілевичем. Їхній дід і батько — Олександр Тарковський виріс під опікою Івана Карповича. А хутір назавжди зберіг ім’я першої дружини, матері дітей — Надії Тарковської-Тобілевич.

Чимала кількість землі, отримана як шлюбне віно дружини, зусиллями Карпа Тобілевича набирає вигляду садиби. На перехресті чумацьких шляхів поруч із криницею для спраглих виріс хутір, що набув особливого змісту, значення, сили в українській культурі. Шкода, ох, як шкода, що ні співвітчизники, ні керівні кадри культури не усвідомлюють значимості Хутора Надії на ментальній мапі України. Поруйновані у воєнний час будівлі й територія відродилися і стала музеєм лише завдяки затятості Андрія Юрійовича Тобілевича у середині минулого століття. Історія створення музею-заповідника і те, скільки довелося пережити поневірянь, принижень, виселення і навіть ув’язнення онуку драматурга, варта окремої книги. Та він це зробив: врятував родове обійстя не для себе — для нас.

Маємо щастя бачити хату, поставлену Карпом Тобілевичем (досвідченим управляючим маєтками), і більший будинок, що звів Іван Карпович після повернення із заслання. Невиїзний Карпенко-Карий (ще декілька років перебував під гласним наглядом поліції) мав можливість приймати у себе дома «зірок» сцени. Гостини були особливі. Адже життя на степовому хуторі хоч і мало свої переваги -віддаленість від зайвих очей, тишу, усамітненість, проте не вирізнялося комфортом і вимагало силу-силенну фізичної праці. Тож навіть найдорожчі гості вдень працювали поруч із хазяїном по господарству, а ввечері були безпосередньо задіяні у постановці нових вистав.

Про незвичайне хутірське життя непересічного господаря розповідає експозиція, що розмістилася у хаті, зведеній Іваном Тобілевичем. Відтворено житлову частину, заповнену меморіальними речами, меблями тієї доби. Ще частину експозиції присвячено театральній діяльності Карпенка-Карого і його сценічним партнерам. Оригінальні речі, вишивки і в’язання гачком Софії Тобілевич, сценічні костюми, раритетні фото.

Та мало споглядати — варто почути, зокрема й про те, про що не пишуть в книжках. Відчути особливий дух, неймовірну атмосферу Хутора Надія.

Насправді, нам (сучасним відвідувачам) пощастило більше: ми бачимо хутір дещо іншим — обжитим, з численними насадженнями дерев, впорядкованим. Важко уявити, що понад півтора століття тому це голий степ. Місце, яке так любив Іван Карпович і де заповів себе поховати. Могила видатного драматурга не на центральній алеї відомого некрополя — на сільському кладовищі. Поруч — поховання дружини, дітей, онуків.

Напевно, це і є вища філософія життя — відійти тихо, достойно і скласти кістки у наймилішому серцю куточку.

Лише з ретроспективи століть, відкриваючи для себе історію життя й діяльності Івана Карповича Тобілевича поза рамками шкільної хронологічної таблиці й навіть поза лекціями філфаку, перебуваючи на хуторі «в степах України», усвідомлюєш, скільки енергії, сил, здоров’я, праці віддано досягненню мети — розбудові хутору й творенню українського національного театру. Два в одному — єдиному й нероздільному. І найцінніше — мети досягнуто. Нам у спадок залишився безцінний подарунок — труд його життя — Хутір Надія і український театр.

Неквапливість і спокій Хутора спонукають до роздумів. Хочеться відігнати сумні думки ген-ген. Проте, зважаючи на особливість нашого сьогодення, мимоволі усвідомлюєш усі ризики існування унікального хутора-музею. Не знаю, за яким принципом нашим музеям присвоюють статус «Національний», та вважаю, що першочергово цей статус мали б отримувати меморіальні садиби-музеї українських митців, літераторів, громадських діячів — творців нації. Хутір Надія за 35 км від Кропивницького. Чи готові будуть міські кадри їздити за смішні музейні зарплати за місто? Хто триматиме наукову і матеріальну планку музею? Традиційно питань більше, ніж відповідей. І традиційно — кадри культури роблять вигляд, що проблем не існує.

На території музею-заповідника «Хутір Надія» існує ще один музей — єдиний в Україні музей танцю. Його поява тут не випадкова. Саме «корифеї» вивели на сцену український танець. Експозиція музею знайомить з історією українського народного сценічного танцю, найкращими танцювальними колективами країни і зарубіжжя, відомими хореографами, завдяки яким наш танець став відомим у світі. Портрети й фото зі стін нагадують про необхідність реекспозиції, про відповідність вимогам часу.

Коли, коли нарешті з’являться ті, хто любитиме Україну «до глибини власної кишені».