Людина, котрій нічого було втрачати

Він залишив собі тиждень, щоб написати останні вірші й підготуватися до смерті... Ален Гінсберг роками мучився від цирозу печінки, нарешті пролунав фатальний діагноз - рак. Лікарі дали йому чотири місяці, але він відчував, що йому відпущено ще менше.

У середу, 9 квітня нинішнього року, він повернувся з нью-йоркського шпиталю до своєї квартири в Іст-Вілледж. Упродовж цього та наступного дня він написав із дюжину віршів, включаючи "Смерть і славу": "Плевать, что будет с моим телом, рассыпьте пепел по поверхности Ист-ривер..." Він прощався з друзями, котрі приїжджали до нього, щоб в останній раз потиснути руку, - буддійські ченці, поет Грегорі Корсо, співачка Патті Сміт, художник Рой Ліхтенштейн, його багаторічний коханець Пітер Орловські, Боб Ділан, Пол Маккартні...

Остання, найтриваліша, розмова була з Вільямом Берроузом, 83-річним старим, котрий у 40-х роках увів Алена в "антисвіт" наркоманів та геїв, чий роман "Голий сніданок" той з азартом редагував та поширював. У цій бесіді Гінсберг зізнався, що спочатку очікував, що помирати буде дуже страшно, але насправді це виявилося навіть кумедним. У цілому Гінсберг почував себе умиротвореним, щоправда, час від часу з очей починали литися сльози. Однак поет навіть написав листа Клінтону, вимагаючи нагородити його посмертно медаллю, "звичайно ж, якщо Гінгріч не матиме нічого проти". Останнє його доручення адресувалося літературному агентові Ендрю Вайлі. Гінсберг попрохав його потурбуватися про те, щоб стаття про його останню збірку "Вибрані вірші" з'явилася в літературному додатку до "Нью-Йорк таймс". У ніч із четверга на п'ятницю він утратив тяму, о 2.39 у суботу 5 квітня його серце перестало битися. Алену Гінсбергу було 70 років.

Навіть на смертному ложі він залишався експансивним творцем та бійцем. Він боровся до кінця. "Хочу, щоб мене вважали найвидатнішою людиною в Америці", - писав Гінсберг 1974 року у своїй поетичній "Его-сповіді". Ця трохи комічна духовна гігантоманія, хоча й не без частки самоіронії, червоною ниткою проходила через усю його творчу кар'єру.

Син шкільного вчителя з Паттерсона, штат Нью-Джерсі, поступив до Колумбійського університету з наміром стати юристом, котрий захищатиме знедолених. Лівизну поглядів Ален отримав у спадок від матері, котра емігрувала до Штатів із Росії (вона була переконана, що президент Рузвельт наказав установити підслуховувальні пристрої в їхньому домі, й готувала разом зі свекрухою на нього замах).

Політична ангажованість Гінсберга виявлялася на різних етапах життя, але тоді юнацьке захоплення поезією взяло своє - він привернув увагу двох літературних інтелектуалів - Лайонела Триллінга та Марка ван Дорена, котрі спробували взяти його під своє крильце. Однак цього не сталося, оскільки Гінсберг потрапив до "поганої компанії". Вільям Берроуз, починаючий письменник Джек Керуак ("новий Будда американської прози") та Люсьєн Карр вирвали його з традиційного літературного, культурного, політичного та сексуального русла.

Гінсберг спершу загорівся пристрастю до Керуака, котрий був на чотири роки його старший. Через нього він потрапив у скандальну історію, пов'язану з убивством: один гомосексуаліст з їхнього оточення пристрелив через ревнощі іншого, а труп Керуак перевозив на машині Гінсберга. Галасу після цього було досить, і Алену довелося залишити університет. Більш ніж півроку він плавав на невеличкому судні Карибським морем, переконуючи себе у тому, що треба стати пай-хлопчиком. Звісно, цього не сталося. Після повернення він знайомиться з товаришем Керуака Нілом Кессіді й закохується в нього по вуха...

1956 року Гінсберг пише поему "Виття" й стає відомим. "Я бачив найліпші уми, огорнені шаленством, що жадають у наготі, що волочаться чорними закапелками на світанку в пошуках лихої долі". У своєму творі Гінсберг проголошував святість язика та анального отвору й закликав відмовитися від сорому. На той час поема сприймалася як "екскурсія" пригніченою підсвідомістю людей ейзенхауерівської епохи. У ретроспекції вона уявляється апокаліпсичним пророцтвом, визначення котрого здійснилися вже в 60-х роках.

Гінсберг черпав натхнення з Біблії, поезії Вільяма Блейка, Волта Уїтмена та Езри Паунда, підправляючи цей коктейль вибуховою сумішшю з ЛСД та звеселяючого газу. Але він не був наївним творцем мистецтва заради мистецтва та розважливо дбав про те, щоб його праці та твори його друзів, доти відомі лише вузькому колу, ставали надбанням мас. Гінсберг вірив у власну та їхню геніальність і переконав у цьому багатьох американців. По суті справи, він сформував покоління бітників, девізом котрого була сентенція: "Свобода - це коли немає чого втрачати". У 60-ті роки він влаштовував антивоєнні демонстрації, намагаючись вигнати диявола з Пентагону. Він протестував проти всього: проти війни у В'єтнамі та кубинського реваншизму, проти капіталізму і соціалізму (двічі його депортували з Праги та Гавани).

1972 року Гінсберг захопився буддизмом, щоправда, це аж ніяк не зменшило його апетиту до сексу, наркотиків та рок-музики. "Сонце не вічне, - писав він у ті роки, - тому існує блюз".

У своєму передчутті кінця Гінсбер попередив лікарів, котрі його лікували, - усе своє життя він готувався до смерті. Коли на початку квітня медична сестра зі шпиталю повідомила йому, що його аналіз на СНІД негативний, він був украй здивований - кому-кому, а йому б належало відправлятися в потойбічний світ саме від цієї невиліковної хвороби. Усе своє життя він ходив по лезу ножа, і пропускав свою кров, як через сито, крізь усі мерзоти довколишнього життя. Ще 1959 року Гінсберг писав: "Хотілося б знати, що станеться, коли я згнию, бо ж почав уже гнисти... і свій зад волочу по Всесвіту". 1992 року він уже пророчив свій близький кінець. У радості та печалі, у коханні та ненависті він завжди прощався з цим світом, нагадуючи всім, що життя - це падіння, коли повільне, коли швидке...