МЕНЮ

Казус Єгора Жукова

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
10 грудня, 2019 - 10:04
Єдине, що по-справжньому лякає Кремль, так це масовий протестний рух

Відносно м’які вироки учасникам московських протестів навряд чи можна розглядати як ознаку пом’якшення політики влади щодо позасистемної опозиції. По-перше, всі вироки були звинувачувальними, навіть у тих випадках, коли доказова база звинувачення була геть відсутня. По-друге, умовні вироки, за винятком Єгора Жукова, який став уже політично значимою фігурою, виносили тим активістам, хто хоча б частково визнав свою провину й таким чином полегшив роботу слідства й суду. Тим же, хто провину в явно сфабрикованих звинуваченнях визнати відмовився, дали нехай недовгі, але реальні терміни ув’язнення. Думаю, що на порівняльну м’якість вироків неабиякою мірою вплинули зовнішньополітичні обставини. Напередодні зустрічі в Парижі в нормандському форматі Володимиру Путіну зовсім не треба було обурення європейської громадськості суворими вироками тим, хто протестував проти фальсифікацій на московських виборах.

Студент Вищої школи економіки Єгор Жуков, як я вже сказав, завдяки своєму арешту й процесу вже став фігурою політичною. Аби обмежити його політичний і пропагандистський потенціал, суд заборонив Жукову займатися відеоблогерством, хоча й не усунув повністю від комп’ютера й соцмереж. А у соцмережах його промову на суді вже оцінили як зразкову промову опозиційного політичного лідера. У своєму останньому слові Єгор, зокрема, заявив: «Російська держава сьогодні позиціює себе як останнього захисника традиційних цінностей. Багато уваги, як нам кажуть, приділяється інституту сім’ї та патріотизму. А ключовою традиційною цінністю називають християнську віру. Ваша честь, і, мені здається, можливо, це навіть добре, тому що християнська етика, дійсно, сповідує ті цінності, які мені воістину близькі. По суті, центральна ідея всієї християнської релігії — це ідея особистої відповідальності. А, по-друге, любов. «Полюби ближнього свого, як самого себе», — це головна фраза християнської релігії. Любов є довіра, співчуття, гуманізм, взаємодопомога і турбота. Суспільство, побудоване на такій любові, є суспільством сильним, мабуть, сильнішим за всі, в принципі, можливі».

У принципі тут уже в сконцентрованому вигляді можна угледіти політичну програму російської християнської демократії, але без обтяжливого православного фундаменталізму, а швидше ближче до західного її розуміння, на кшталт німецьких Християнсько-демократичного союзу і Християнсько-соціального союзу. На розвиток цих тез Єгор Жуков зазначив: «Усі гроші сконцентровані зверху і їх звідти ніхто не віддасть. Знизу ж, без перебільшення, залишилася лише безвихідність. Розуміючи, що розраховувати їм нема на що, розуміючи, що хоч би як вони старалися, ні собі, ні своїй сім’ї вони принести щастя не зможуть, російські чоловіки або зганяють всю свою злість на своїх дружинах, або спиваються, або вішаються. Росія перша країна в світі за кількістю чоловічих самогубств на 100 тисяч осіб. Держава створює всі умови для того, щоб між відповідальністю й безвідповідальністю росіянин завжди вибирав друге... Любов неможлива без довіри. А справжня довіра зароджується під час спільної діяльності. Якщо спільна діяльність десь все-таки виявляється, то вона одразу починає сприйматися охоронцями як загроза. І байдуже, чим ти займаєшся, — допомагаєш в’язням, виступаєш за права людини чи охороняєш природу — рано чи пізно тебе наздожене або статус іноземного агента, або тебе просто так «зачинять».

Жуков стверджує: «Держава чітко дає зрозуміти: «Хлопці, розбредіться по своїх нірках і один з одним не взаємодійте». Збиратися більше двох на вулиці не можна — посадимо за мітинг. Працювати разом у соціально-корисних питаннях не можна — дамо статус іноземного агента. Звідки в такому середовищі взятися довірі й у результаті любові — не романтичній, а гуманістичній любові людини до людини?»

Цій похмурій картині Єгор протиставляє образ Росії світлого демократичного майбутнього: «Я дивлюся вперед за горизонт років і бачу Росію, наповнену відповідальними й люблячими людьми, де буде по-справжньому щасливе місце. Нехай кожен уявить собі таку Росію. Нехай цей образ керує вами у вашій діяльності так само, як він керує мною».

Думаю, така програма багато кому в Росії припаде до душі. Чому ж влада, незважаючи на явну, здавалося б, політичну загрозу для неї з боку Єгора Жукова, вважає за краще не «закривати» його на 4 роки, як того вимагав прокурор, а обмежитися поки що умовним терміном? Вважаю, що міжнародний резонанс справи Жукова тут все ж вирішальної ролі не зіграв. Мені здається, що тут розігрується набагато складніша політична комбінація. Саме цими днями тиск влади на Фонд боротьби з корупцією Олексія Навального досяг максимуму. Застосовуючи закон про іноагентах, Кремль прагне повністю паралізувати діяльність ФБК, який, проте, продовжує потік викриттів високопоставлених корупціонерів. А Єгор Жуков, як виглядає, з погляду влади є непоганою заміною Олексія Навального як лідера позасистемної опозиції. Різниця між ними дуже велика. Навальний серйозно бореться з корупціонерами з «партії шахраїв і злодіїв» і прозоро натякає, що після його приходу до влади їм мало не здасться. А Жуков говорить про любов і про спільну роботу й нікого з корупціонерів карати не закликає (та й досить дивно було б робити це в останньому слові на суді). Зрозуміло, що другий варіант значно більше влаштовує російську владу. Усе це не означає, що Єгор Жуков є прихованим агентом Кремля. Просто після того, як завдання нейтралізації Навального буде вирішене, Єгора можуть або ліквідувати за допомогою висококваліфікованого кілера, як це сталося з Борисом Нємцовим, або посадити на тривалий термін.

Поширена думка, що відправляючи опозиціонерів до в’язниці за самі лише заклики до дотримання чинної конституції і протести проти фальсифікацій на виборах, російська влада тим самим готує вождів майбутньої революції. Проте досвід російської історії показує, що в цьому випадку виходять не вожді революції, а терористи. Візьмемо приклад народовольців. Починали вони з досить-таки мирного «ходіння в народ», за який уряд нагородив їх в’язницями й засланнями. От тоді й з’явилася на світ терористична «Народна воля». Але нинішня російська влада в цілому, на відміну від першої особи Російської держави, терору не дуже боїться. По-перше, досвід російської історії другої половини XIX — початку XX століття доводить, що терор сам по собі не здатен повалити владу. Він її до певної міри дезорганізовуватиме, зате створює хороші приводи для закручування гайок і посилення репресій. По-друге, що ще важливіше, за нинішнього розвитку військово-поліцейського апарату російська влада в цілому змогла впоратися з таким небезпечним ворогом як північнокавказький і ісламський тероризм. Вочевидь, в Москві впевнені, що в разі чого і з майбутнім російським політичним тероризмом зможуть впоратися. Єдине, що по-справжньому лякає Кремль, то це масовий протестний рух.


ГОЛОС З «ФЕЙСБУКУ»