МЕНЮ

Iсторія на... хустках. I висока музика

«Екстракт» розмови Лариси ІВШИНОЇ, Ганни ШЕРЕМЕТ підготувала Ольга ХАРЧЕНКО, «День». Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
6 червня, 2019 - 16:37
Як дієво любити своє — досвід Вікторії Зубенко

Вікторія Зубенко не потребує представлення у фешн-колах. Проте цього разу відому фешн-редакторку, постановницю показів, людину зі смаком і концептуальним баченням «День» запросив до редакції, щоб поспілкуватися про два її захоплення, котрі варті значно ширшого розголосу і запиту, аніж вони мають зараз.

«Любіть своє!.. Наша історична бібліотека, наші «Маршрути...» — це ребрендинг малих — Великих міст країни. Чудова Віка Зубенко, як і колись Ліля Пустовіт, сміливо вводить пам’ять та етніку у світ модниць», — написала у своєму «Фейсбуці» головна редакторка «Дня» Лариса Івшина. І справді, у діяльності Вікторії Зубенко ми знайшли чимало паралелей з ідеєю Лариси Олексіївни про «перехресне запилення», змішування середовищ, яка втілена в глянцевому додатку «Маршрут №1» та щоразу новому ексклюзивному арт-супроводі книг Бібліотеки нашої газети.

МАЙЖЕ ДЕТЕКТИВНА ІСТОРІЯ

«Пам’ять та етніку у світ модниць» Вікторія Зубенко вводить у досить несподіваний спосіб — «переселяючи» частини орнаментів із мозаїк радянських українських автобусних зупинок на... шовкову хустку або шалик.

Перше, що вражає в задумі авторки, — її правильний, мистецьки «заточений» погляд. Адже, як відзначила під час нашої зустрічі Ганна Шеремет, мабуть, більшість із тих, хто їздить повз ці зупинки, мозаїки на яких є справжніми пам’ятками українського монументального мистецтва, не розуміє, що це, або й просто не звертає уваги.

Вікторія розповідає, що «зародок» проекту виник завдяки її захопленню подорожувати Україною. Задля цього жінка ще десь 11 років тому придбала автівку й відтоді практично щосуботи з близькими відвідує різноманітні куточки нашої країни. «Перше літо, перша наша поїздка — у Львів, на показ Роксолани Богуцької, і ми їхали дуже довго, — пригадує Вікторія. — Роксолана постійно телефонувала і запитувала, де ми, а ми зупинялися декілька разів із візажисткою Юлією Бриль, доки не сфотографували всі зупинки. Але я тоді не розуміла, навіщо я це роблю. Воно просто «стріляло». І я складала знімки і складала. Назвала папку «Зупинки», вона пролежала в мене сім років. Я думала, що, можливо, колись зроблю такий каталог і просто представлю додаток до якогось журналу...»

Проте задум тоді, на жаль, не викликав належного зацікавлення в тих, хто міг його підтримати. Подальшим поштовхом став проект Дани Павличко, зокрема видання «Декомунізація: Українська радянська мозаїка» (Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics). «Коли я ще розгортала цю книжку, в мене вже все тремтіло, позаяк я ще десять років тому носилася з цим проектом, і ніхто не звернув уваги, я просто билася об стінку...» — ділиться досвідом і спогадами мисткиня.

Однак з’ясувалося, що це не зовсім те ж саме, не ті «вібрації», які відчула і прагнула передати іншим Вікторія Зубенко. Тож пошук правильного втілення ідеї тривав. «І раптом приходить одна моя подруга, якій я пошила українську плахту, але не з вишивкою, а саме з принтом такої мозаїки, — продовжує гостя «Дня». — І вона каже: «Віка, ти не можеш собі уявити, я її одягаю, і в мене таке враження, що я вдягаю на себе оберіг». І все, тут мене «понесло». Я зрозуміла, що я роблю. До речі, одне зі значень слова «бандана» — захист. Тож я вирішила робити хустки. По-перше, це потрібна річ. А по-друге, вона може бути оберегом». Бо фактично будь-який український візерунок, навіть не обов’язково сакральний, містить у своїй символіці оберіг. Навіть квітковий візерунок складається або як сварга, або як хрест, або як меандр. Вони справді всі ніби «закодовані», вважає Вікторія.

Важливий бік справи — зберегти увічнену на зупинкових мозаїках історію. Адже оздобленням цих об’єктів за радянських часів займалися художні комбінати, які могли залучати справжніх «зірок». Скажімо, у Львівській області такі замовлення (фінансово вигідні, а тому такі, що вимагали справді якісних ескізів) вигравали Володимир Патик, Микола Андрущенко, Богдан Сорока... «Навіть Алла Горська робила ескіз», — розповідає Вікторія Зубенко. Але тим часом, доки такі проекти «нікому не цікаві», руйнуються як самі зупинки (на відзнятих Вікторією фото дизайнер «добами сидить і замальовує недопалки»), так і будь-яка пам’ять та інформація про них. І тут виникають справді майже детективні історії. Скажімо, певна інформація, як і можливість показати знайдене широкій аудиторії, є лише щодо Львівщини. І Олена Жеребецька, мистецтвознавиця, викладачка в Українській академії друкарства, навіть пише дисертаційне дослідження з цієї теми.

Що ж до інших регіонів, «мозаїчні» зупинки яких встигла відфотографувати мисткиня — Рівненщини, Житомирщини, Вінниччини, Полтавщини, — ситуація значно гірша. «А єдина область, яка взяла і зруйнувала всі зупинки, це Черкаська. У них залишилася одна мозаїка на чи то зупинці, чи то вже при вході до якогось ресторанчика», — розповідає гостя «Дня». І в більшості випадків у сільрадах тих населених пунктів, за якими закріплені ці зупинки, або втрачена документація про авторів зображень, або взагалі немає вже людей, які могли б хоч поділитися певною інформацією. Або немає і самих сільрад.

А це зумовлює низку не лише організаційних (скажімо, неможливість атрибутувати на листівці до хустки чи то шалика використаний принт, крім назви зупинки), а й юридичних колізій. Тому що хтось (?!) має надати авторське право на використання зображення (яке Вікторії дивом вдалося зберегти і надати йому нового життя), автора якого ніхто не знає, і зазвичай його навіть невідомо де шукати, і цим, здається, взагалі ніхто не займається в державі. Через те пані Зубенко досі не вдалося ні провести виставку, ні хоча б створити марку, присвячену цим своєрідним пам’яткам монументального мистецтва.

Але вона зробила — осмислені і красиві — шалики й хустки. Хустка з італійського шовку з елементом мозаїчного візерунку зупинки — ось Жабелівка, це Богданівка у Вінницькій області, а то Бугаївка, Стадня на Полтавщині... «А коли Жабелівка «переливається» в шифоні, це й означає модне слово «ребрендинг», — відзначає Лариса Івшина. — Важливо показати, що це не просто гарна хустка, а це — історія. Історія живих місць. Одна річ, коли такі речі живуть на зупинці, інша — коли ти їх носиш. Це була і наша ідея. Наприклад, нашу книгу «Повернення в Царгород», яка нещодавно отримала вже третє перевидання, ми доповнили стильною хусткою та шаликом, на яких поєдналися «чотири Софії»: Новгородська, Київська, Полоцька, Константинопольська. Ми їх виставили, щоб показати, що це був єдиний цивілізаційний простір, до якого ми також належимо. Вперше об’єднані, щоб жити не лише в архівах і музеях, а серед сучасних українців». Коло друзів «Дня» і поціновувачів високої естетики захоплено зустріло і вишуканий браслет з літерою «Aз» як супровід книги «Сестра моя, Софія...», і ексклюзивні парфуми з травами Тростянецького парку — родинної садиби Скоропадських до книги «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського»...

До речі, з реалізацією таких ексклюзивних речей — своя, не менш драматична, історія. «Бо людям зовсім небагатим однаково, яку хусточку носити, а середнячку навіть віскоза дорого, адже в Києві надрукувати таку річ — досить складна справа, — ділиться Вікторія Зубенко. — У нас в Україні до квітня була єдина італійська машина, яка робить відповідного рівня роботу. А тепер є ще одна машина, її зараз мій друг, який друкує мені ці речі, якраз тестує. Тому це фактично лакшері-сегмент...» «І це від ставлення нашого світу до свого. Якби у нас любили своє, то це все було б уже на вершині ціннісної піраміди. Уміння любити своє — тренується», — переконана Лариса Івшина.

Як зруйнувати цю прірву? Рецепт Лариси Олексіївни: «Передусім помічати одне одного. І консолідовано підтримувати, бо все це примножує і посилює наш загальний світ... Має бути коло людей, які домовилися між собою, що вони підтримуватимуть у різний спосіб якість у нашому суспільстві».

До речі, представлення «мозаїчного» проекту Вікторії Зубенко заплановано на фестивалі «Букет», який відбудеться у серпні на території заповідника «Софія Київська», і це теж вселяє оптимізм.

ДРУГИЙ KAMIANKA MUSIC FEST — УЖЕ 8 ЧЕРВНЯ!

Друга справа, що її Вікторія Зубенко підтримує вже 13 років фактично як волонтер, — Міжнародний дитячий конкурс пам’яті Чайковського, який проходить у Кам’янці на Черкащині і перебіг якого «День» висвітлює протягом усіх років його існування. Так само як редакція «перевідкриває» важливі історичні міста й містечка у своєму «Маршруті №1» і підтримує талановиту молодь у своїй Літній школі журналістиці, яка цьогоріч відбудеться уже всімнадцяте.

Кілька років тому Вікторія очолила Центр культурних ініціатив Responsible Future («Відповідальне майбутнє»), який, попри війну в Україні, не тільки підтримував організацію унікального конкурсу для обдарованих дітей із маленьких містечок, селищ та сіл. Завдяки Вікторії Зубенко та Клавдії Шевелюк діти-переселенці із зони АТО і Криму 2015 року виступили в Парижі, Брюсселі, Антверпені, Брюгге та Ризі, це був справжній європейський тур.

Крім того, діти мали виступи й у США, зокрема в Нью-Йорку, в штаб-квартирі ООН, та у Вашингтоні, у приміщенні World Bank (Світового банку). Коли подруга Вікторії переконувала керівництво в необхідності такого концерту, її запитували: «Поясніть, чому після Боно і Шакіри ми повинні слухати українських талановитих дітей?» Але їй усе вдалося. Також для переможців конкурсу організували Різдвяний концерт у Києві, де вони можуть виступити з оркестром. Так само за волонтерського сприяння багатьох людей та організацій, у тому числі «Київської камерати» й її керівника, народного артиста України, диригента Валерія Матюхіна і солістки, скрипальки Богдани Півненко.

Але Вікторія Зубенко вирішила, що цього замало. «Кам’янка має потужний арт-бекграунд, — говорить жінка. — Чайковський не просто туди приїжджав 28 років, а він там жив і написав свої найкращі твори. Там народився Кароль Шимановський, бували багато інших видатних митців, не кажучи вже про Олександра Пушкіна... Тут відбувається конкурс для обдарованих дітей-музикантів. То чому б не зробити фестиваль, на якому зможуть і діти виступити, і приїхати круті зірки й показати дітям майстер-клас, а ще й просто зібрати публіку? До речі, Моцарт ненавидів свій Зальцбург, але такий потужний фестиваль зробили. А тут — Чайковський обожнював Кам’янку. І на ринок ходив, і спілкувався з музикантами, сліпими бандуристами... Це просто було його життя».

Тож минулоріч стартував культурологічно-просвітницький фестиваль класичної музики Kamianka Music Fest. Цього року, уже восьмого червня, він відбудеться вдруге і значно масштабніше. «Завдяки підтримці ПУМБу ми привозимо віртуозне інноваційне тріо Falk Bonitz із Німеччини, яке поєднує латино, джаз та класику, маститого композитора, який проведе дітям майстер-клас, виступлять Національний ансамбль солістів «Київська камерата» і солістка Богдана Півненко, — анонсує родзинки заходу Вікторія. — Звичайно, відбудеться концерт переможців дитячого конкурсу пам’яті Чайковського, талановитих дітей-музикантів та дітей-переселенців із окупованих територій». Виставки, вернісажі, ярмарок народних майстрів, екскурсії, ігри сенсів, літературні читання — це все також чекає на гостей заходу в Кам’янці. Завдяки партнерам з’явилася можливість і прогулятися на човнах Тясминським реліктовим каньйоном, і помилуватися алеєю сакур, крім, звісно, must-visit музеїв — Історичного, Чайковського і Пушкіна, парку декабристів...

Підготовка фестивалю оприявнила іншу українську проблему: коли люди не розуміють, на чому можна і треба заробляти. Але прогрес є, переконує артменеджерка-ентузіастка. Можливо, з часом у більшості і владних, і бізнесових кабінетів стане зрозуміло, що високу музику варто підтримувати не лише тому, що це шляхетно і «плюс у карму», а також — шанс для розвитку громади і території, на якій вона живе.