МЕНЮ

«I підуть вони в безвість віків...»

Володимир ПАНЧЕНКО
15 лютого, 2019 - 11:57
Італійське intermezzo Івана Франка на тлі наших сподівань року 2019-го

У квітні 1904 року Іван Франко здійснив коротку подорож до Італії, враження від якої озвалися згодом і у його творчості. У листі до Агатангела Кримського, написаному одразу після повернення до Львова, Франко про ту свою мандрівку згадав скупо, одним реченням: «Я отсе несподівано для себе самого по зборах Наукового товариства ім. Шевченка відбув з проф. Грушевським тринедільну подорож до Італії (бачили Венецію, Рим і Флоренцію, були пару днів і в Відні)».

Саме Михайло Грушевський і запропонував Франкові вирушити разом із ним у дорогу. «Ми всі зраділи, бо це була добра нагода для тата оглянути старовинні пам’ятки Італії, що побачити їх тато не раз виявляв бажання, — розповідала пізніше Ганна Франко-Ключко, донька Івана Яковича й Ольги Федорівни. — /.../З дороги тато присилав нам картки з краєвидами, із захопленням описуючи красу Італії і все, що мав нагоду бачити. Головною ціллю їхньої подорожі були Рим, Неаполь, Міляно, Венеція».

Побачене в Італії спонукало Михайла Грушевського до жанру подорожнього нарису, а згодом і до цілком серйозного студіювання історії італійського мистецтва. 1908 р. він надрукував у «Літературно-науковому віснику» широкий цикл статей «По світу», в якому поділився з читачами своїми враженнями від відвідин Австрії, Італії, Словенії... Найбільше місця, звісно, зайняла розповідь про Італію, її мистецькі чари й скарби.

А Іван Франко лише злегка відхилив завісу: кілька сторінок його скупих нотаток про подорож до Італії, написаних німецькою мовою для віденського тижневика Die Zeit, можна тепер прочитати в 50-му томі Зібрання творів (С. 549 — 552; переклад Ярослави Погребенник), або ж у «Літературній Україні» (2005, 17 листопада; переклад Леоніда Рудницького). Дотепно порівнявши себе й Грушевського з двома готами, які «прийшли із галицького пралісу прямо в Рим», він у напівжартівливому тоні описав їхні з істориком пошуки краси й видовищ у церквах та музеях, на вулицях і площах італійських міст.

Найдовше зупинився Франко перед «скульптурою галла, який вбиває себе біля трупа своєї дружини». За його словами, «це дійсно могутній твір, пройнятий справжнім, великим людським трагізмом». І ось що вразило Івана Франка найдужче: скульптор зобразив переможеного варвара не «бридким, боягузливим і тупим», зовсім ні! — «В поставі переможеного і відчайдушного варвара раптом така божественна упертість, грубість і ніжність одночасно — цей найвищий героїзм!» Франко не стримував захвату: «Своєю скульптурою художник поставив вічний пам’ятник собі, своєму мистецтву і своєму шляхетному мисленню, яке і за ворогом визнає гуманне, величне і душевно благородне».

Чомусь це було для Франка вкрай важливим: ворогові також слід віддати належне, якщо він того заслуговує. Адже крім того, що роз’єднує людей, робить їх ворогами, є щось дуже важливе, що їх — попри все — споріднює. Пам’ять підказала й паралелі: згадалася «староруська поема», власне — легенда про євшан-зілля, в якій «безіменний руський поет ХІІ ст. оспівує силу любові до батьківщини непереможеного, небезпечного ворога». «В обох випадках, — підсумовував Іван Франко, — мистецтво розв’язує актуальні проблеми про пристрасті й ворожнечу та прокладає золоті мости у царство вічнолюдського». Ось ця його (християнська в своїй суті) думка про «царство вічнолюдського», висловлена напередодні великих історичних потрясінь у Європі, була особливо цінною. Згадаймо: скільки крові пролилося в ХХ столітті під гаслом верховенства «класових інтересів»! Що ж до загальнолюдського, то це поняття тривалий час було табуйованим і трактувалося як «абстрактний гуманізм». За нього в СРСР також карали.

А Франко того «абстрактного гуманізму», як бачимо, не цурався.

***

Італійські враження підказали Іванові Франку кілька великих поетичних і наукових задумів. Про один із таких задумів згадувала Ганна Франко-Ключко: «Надзвичайне враження зробила на тата статуя Мойсея — твір незрівнянного майстра — Михайла Ангела (Мікеланджело. — В. П.). Тато довго вдивлявся в цю горду могучу постать, в розумне суворе лице, високе натхненне чоло під кучерями волосся, що, немов два роги, стриміли вгору. Це був провідник поневоленого єгипетськими жорстокими володарями народу. Його покликав Бог, — промовивши до него з горючого корча, — до сповнення великого завдання: вивести свій народ з єгипетської неволі. /.../ Ця історія великого мужа, що стояв перед ним мов живий, витесаний з благородного каменя незрівнянним майстром, інспірувала тата до написання не менш величного твору — поеми «Мойсей». З поїздки привіз тато альбоми з репродукцій  визначних малярів, прекрасні венецькі мозаїки і великий образ статуї Мойсея зараз же примістив у себе в спальні на стіні».

Поему «Мойсей» Франко написав у першій половині 1905 р., через рік після повернення з Італії. Біблійна легенда про пророка, який протягом сорока літ веде свій народ до землі обітованої, трансформувалася у сповідь поета, в сповнений драматизму роздум про пошуки українською нацією та її провідниками власного історичного шляху.

Мойсей постає у сумнівах: він постарів і перетворився на «дідуся слабосилого», якому нелегко здійматися на вершини натхненного візіонерства. Люд зневірився у його обіцянках щасливої будущини і занурився у повсякденні житейські клопоти. Підросло молоде покоління, а з ним з’явилися і нові пророки. Гору почала брати призвичаєність до життя без високої мети.


СТАТУЯ МІКЕЛАНДЖЕЛО «МОЙСЕЙ»

Між провідником і тими, хто за ним ішов, наростає конфлікт. Мойсей пояснює гебреям, що їм дісталася від Єгови місія бути народом-вибранцем, «царем світу», «всесвітнім кочовником», покликаним долати всі перешкоди на шляху, аби нести в будущину світло Божих заповітів. Тож вибирайте, каже Мойсей: чи ви будете «сіллю землі», чи «попелом підлим»?

І в цьому запитанні — мука пророка. У своїй любові до зовсім не ідеального народу він самозречений, проте настає момент, коли його відторгають «невдячні» гебреї. Залишається сподіватися, що в народі все одно не погасне «святий вогонь», і він таки неминуче дістанеться землі обітованої...

Мойсей переживає складну внутрішню боротьбу. В ньому змагаються різні голоси. Один застерігає: не варто поривати народ до далекої мети; краще задовольнитися малим. Другий підштовхує до фаталізму: навіщо взагалі чогось прагнути? Все, що має статися, станеться, — і якось воно буде. А осудливий, «мефістофельський»  голос «демона пустині» Азазеля дорікає пророкові за те, що повести гебреїв з Єгипту до землі обітованої його спонукала гординя, а не наказ Божий...

Читаючи різні твори Івана Франка, раз у раз наштовхуєшся на два болючі мотиви, власне — на те, що найбільше мучило поета:

1. драма провідника, не збагненого народом;

2. двійництво (чи й багатоголосся!) душі людської.

Ось і в поемі «Мойсей» ці два мотиви зазвучали на повну силу.

Раю не буде, навіть якщо гебреям вдасться досягти землі обітованої, переконує Азазель. У затисненій між горами країні на прибульців чекатимуть безнастанні війни й руїни. А рай... колись, можливо, й настане... І зауважмо: це промовляє Азазель, друге «Я» пророка Мойсея!

Пророки, однак, не мають права на сумніви, тим паче — на сумніви щодо мети й можливості її досягнення. Тому Єгова карає Мойсея, прирікаючи його на самотність. Пророкові не дано коли-небудь ступити на землю Палестини — такою є його плата за сум’яття духу.

А завершує Франко свою поему тим, що народ таки продовжує свою багатостраждальну ходу до землі обітованої. Місце Мойсея не залишається порожнім — старого пророка заступає «князь конюхів» Єгошуа, і тепер уже його заклики пробуджують народ «з остовпіння тупого». Рано чи пізно з «номадів лінивих» усе ж витече рабська кров — і «люд героїв сотворить»...

Такою є поетова віра.

Тільки ж як драматично звучать заключні рядки Франкового «Мойсея», що їх авторитетний критик Юрій Шевельов назвав «катреном віри»!

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху.

Жодних бравурних маршів у фіналі, жодних ілюзій. «Безвість віків», «туга», «жах», «вмирати на шляху» — ось які страшні слова являються Франкові в його візіях будущини. Адже він знає: історичний поступ не є бадьорим маршем, це драма, і хода до великої мети потребує надзусиль, тривалого терпіння, жертв. Він знає: раю не буде, однак іти все одно треба. Сказано ж — дорогу здолає той, хто йде...

Пригадую, у грудні 2004-го (рівно через 100 років після подорожі Івана Франка до Італії) я цитував поему «Мойсей» студентам-могилянцям, які зі щирим запалом включилися тоді в свою ходу. Франко підказував їм: раю не буде, однак іти треба. Треба, бо іншого не дано. Будуть розчарування, змінюватимуться пророки, з’являтиметься призвичаєність до життя без високої мети, роз’їдатимуть зневіра, досада, злість — але все одно, йти треба. Таким є вічний імператив історії.

Тепер, коли почав свій відлік надзвичайно складний для України рік 2019-й, мені хотілося нагадати про нього читачам «Дня».

Фото надані автором