МЕНЮ

«Хочу, щоб українець знав те, що дає гордість»

Яна МІЛАНОВА
5 вересня, 2017 - 10:13
Запорізька дослідниця і блогер Ганна Черкаська — про «олюднення» історії

Ганну Черкаську головний редактор «Дня» Лариса Івшина називає «всеукраїнською домашньою вчителькою з історії». Її історичний блог, багато в чому заснований на «живих» деталях біографій добре і маловідомих особистостей, читають майже 20 тисяч підписників. Хоча сама пані Ганна не вважає себе істориком. Понад 30 років пропрацювала у запорізькій школі вчителькою мови та літератури. Також була журналісткою та радіоведучою. Але все життя має головну мету — донести до учнів, слухачів та читачів знання.

«З ЧАСОМ УСЕ НАКОПИЧУЄТЬСЯ»

— Пані Ганно, звідки у вас такий інтерес до історії?

— Дуже добре допомагає вік. З часом усе накопичується. Я народилася в старій частині Запоріжжя. В дитинстві багато гуляли з батьком вуличками міста. Він розказував, хто в якому будинку жив, які події відбувалися в той чи інший період. Це уже була історія. І я пам’ятаю такі речі, яких уже немає. Наприклад, немає старого мосту на Хортицю біля парку Дубовий гай, пам’ятаю університет розбитий та розгромлений і багато іншого. Але якщо вже чимось зацікавишся, то воно починає відкладатися в пам’яті дедалі більше.

До того ж, я жила в будинку, де була бібліотека. А бібліотекаркою була молода дівчина, яка часто залишала мене, щоб я замість неї видавала книжки, а сама йшла гуляти. І так у моєму розпорядженні були які завгодно книжки і я їх всі-всі перечитала.

А потім, коли я пішла навчатися, то дуже розчарувалась, бо викладання було ніяким. Ну взагалі нецікавим. Були лише два-три викладачі, які більш-менш могли зацікавити. Але я на той час, як дитя бібліотеки, читала все наперед. Мені вже не було чого читати. Коли прийшла працювати в школу, то діти — як діти: вони люблять казки. Особливо, коли натомляться після фізкультури, математики та інших уроків. Всього й треба було, що всадити та розказати їм казки. Що я й робила...

— Ви багато років пропрацювали в школі. Як знаходили спільну мову з дітьми? Чи вдавалось їх зацікавити?

— Якось, уже будучи на пенсії, зустріла дядька, дорослого двометрового чоловіка, який колись був худеньким, маленьким хлоп’ям, моїм учнем на прізвище Груша. Класичний відмінник. І така була дитина допитлива. Раптом він мене зустрічає, хапає в обійми й кричить: «Анна Владимировна, так я же до сих пор помню Ваши сказки! Я же теперь их сыну рассказываю и говорю, чтобы учился, будет знать все слова». Я дітям розказувала про значення слів, їхнє походження у вигляді таких собі казок. Буває, вийдемо з класу і йдемо довкола школи на екскурсію. І про кожну квіточку розказую: звідки вона, яка її історія. А потім завдання — удома напишіть два-три рядочки, що запам’ятаєте. І так інформація накопичувалась і в мені, і в дітях...

— Ви багато знаєте, можна сказати, ексклюзивної інформації про різні історичні постаті. Як вдавалося знайти необхідну інформацію?

— На канікулах я намагалася поїхати кудись на три-чотири дні. На вчительські гроші, звичайно, багато не наїздишся, але я хотіла зробити поїздку цікавою та корисною. Наприклад, у Полтаву до Котляревського. Зайшла в його хату-музейчик, у собор, де працював його батько, його театр, де йшли його «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». І так я об’їздила практично увесь тодішній Союз. Я у своїх руках тримала листування дуже багатьох. І ось так воно накопичувалося, все конспектувала. У мене вдома цілі стоси тих конспектів.

А ще моя хороша подруга працювала в музеї літератури в Києві. Так що, бувало, приїду до Катерини, і читаю все, до чого мої руки дотягнуться (сміється). Звісно, все записувала.

«МОЄЮ ПРОГРАМОЮ БУЛА ВСЯ ЗАБОРОНЕНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА»

— А як саме до вас прийшла любов до історії? Адже ви ж були вчителькою мови та літератури.

— Коли після розпаду Союзу відновилася незалежна Україна, у школах змінилися викладацькі програми. В області я давала відкритий урок, присвячений творчості Василя Стуса. Після цього мене запросили працювати до інституту вдосконалення вчителів, де я вперше читала лекції про Січових стрільців, про дисидентів та інших. Тобто моєю програмою була вся заборонена українська література, тому що в університеті ще не було розробок цих лекцій. А в мене були. Дуже багато я тоді писала історичних есеїв у «Запорізькій Січі» (запорізька міська газета. — Авт.). Потім вела історичний український календар у цій же газеті. Спочатку це було нелегко. Тож узяла календар свят, а виявилося, що в ньому немає нічого українського — все якісь партійні здобутки, комуністичні постаті тощо. А хотілося дати щось інше, суто українське. Доводилось брати в руки енциклопедію і виписувати історичні дати, пов’язані безпосередньо з нашими людьми та які були заборонені при Радянському Союзі. Також використовувала старі календарі та збірники, які мені надсилала українська діаспора звідусіль. Я отримала календарі за 1954—1956 роки. Але з них вибирала саме українські події.

Згодом мене запросили вести історичну програму на запорізьку радіостанцію «Великий Луг». Одна із перших наших радіостанцій у Запоріжжі. Та програма так сподобалася слухачам, що відтоді на «Великому Лузі» історичний календар став постійною рубрикою. У неділю я вела програму «Вітальня пані Ганни», де до 30 хвилин можна було розказувати все, що хочеш: про старі запорізькі будинки і про те, хто там жив, про якісь історичні запорізькі та всеукраїнські постаті, про письменників та багато іншого. Також вела дитячу програму «Шибеник», де розповідала багато смішних історичних оповідок. Старалась обирати таке, щоб було смішне, щоб дітям було цікаво, потім робили вікторини. Дітям дуже подобалося.

— За цей час у вас, мабуть, накопичилося чимало матеріалів. Може, вистачить на власну книгу?

— Удома в мене за всі ці роки накопичилось понад 5 тисяч книжок, виданих в усіх країнах та континентах, окрім Антарктиди. Крім українських авторів, є книжки, видані у XV столітті. Є книжки із концтабору Дахау. Тобто, того часу, коли німців перемогли і там утворилася американська зона. Впродовж двох років після війни люди залишалися жити у концтаборах. Вони або не знаходили, куди їм виїхати, або радянська влада їх дуже «пресувала». І ось для них американці у своїх дивізійних редакціях видавали багато українських авторів того часу, які були заборонені в Союзі. Також у мене є Шевченко, виданий у концтаборі та виданий в Австро-Угорщині у 1895 році на шовковому папері з шовковими нитками.

Так, інформації стільки, що книжку можна було б видати. Та в мене на це немає ані грошей, ані здоров’я. Тож навряд чи про неї можна навіть думати. Так що просто пишу у своєму блозі.

ПРО ТЯГЛІСТЬ НАШОЇ ІСТОРІЇ

— Як вдається відшукувати цікаві деталі?

— Коли готую матеріал про якусь людину, історичну постать, то намагаюсь цю людину уявити. Я читаю її листи, якщо є — щоденники, спогади. Тобто намагаюсь уявити повністю характер цієї людини. Виявити, що в неї домінантне. Маю багато прочитаного, багато чого є в мене в домашніх архівах, щось шукаю в інтернеті...

Коли в мене накопичилося дуже багато матеріалу, то перестало бути цікавим давати інформацію про одну людину, якийсь «огризочок». Я почала дізнаватися про тяглість нашої історії. Для мене вважливо довести, що Україна не було якоюсь «недодержавою» після часів Київської Русі, а існувала як повноцінна, самостійна держава. Що у нас був князь Володимир... Я знаю, що я хочу. Хочу, щоб українець не просто знав свою історію, а знав те, що дає гордість. І коли з’ясовуєш долю представників того чи іншого роду, то виявляється, що серед них були й полководці, і чудові скульптори, й поети. Це все я збираю, щоб подати живу людину в якомусь контексті. Намагаюсь показати, що все продовжується.

— Які історичні постаті важливі саме для вас?

— Більше за всіх люблю Євгена Маланюка. Люблю його «Книгу спостережень». У мене є його мюнхенське видання, видане ще за його життя. Читала про нього дуже багато. Також подобається все, що стосується Празької школи, — Ольжич, Теліга. Великим генієм вважаю Ліну Костенко.

Але саме Маланюка люблю за його непересічний розум. Маланюк ніколи не заробляв своїми поезіями. Він працював інженером — по-чесному, красиво, гідно, у багатьох країнах. А твори в нього просто довершені. Не за «три копійки» на кількість слів. Він їх писав роками, і коли їх читаєш, то там глибина. Й історичні паралелі є, і справжня краса... Людина повинна бути послідовною. Якщо взявся бути провідником, вести за собою молодняк — то відповідай, будь гідним. Маланюк був послідовним і гідним.

«НАМ ПОТРІБЕН ІНТЕЛЕКТ»

— Чому вважаєте інтерес до історії важливим?

— Історія багато в чому повторюється. Це не я одна так кажу. Зараз повторюється історія 1917—1918 років. Наприклад, ті ж Грушевський і Винниченко. Вони розпустили  армію, як її розпустили наші «правителі». Занадто часто всі боролися за свої інтереси. Подібна ситуація й сьогодні. Тож коли знаєш історію, більше розумієш сучасні події.

До того ж наша історія багата і на трагічні моменти, й на героїчні, багата на видатних постатей. І коли ти все це знаєш, то починаєш по-іншому ставитися до власної країни, цінуєш її минуле і розумієш, яке майбутнє хотів би для неї мати.

— Спираючись на історичний досвід, куди має рухатися Україна?

— Знаєте, рухатись і повзти на колінах — це різні речі. Ми повинні зробити для себе висновок, що кожна держава живе для себе, власними інтересами. Можна дружити, допомагати одне одному, але не лізти в «чуже ліжко». Працюй на своєму городі. А український розум розтікся по всьому світі. А нам потрібен інтелект.