МЕНЮ

«Епоха Калинця»

Тетяна КОЗИРЄВА, Львів. Фото авторки та з архіву «Дня»
9 липня, 2019 - 17:13
9 липня виповнилося 80 років поету і прозаїку, політв’язню, чільному представникові так званої шістдесятницької генерації та дисидентсько-самвидавного руху в Україні

Ігор Калинець народився 9 липня 1939 року в місті Ходорів. Навчався на філологічному факультеті Львівського університету, по закінченні якого працював у державному архіві. Чоловік Ірини Онуфріївни Стасів-Калинець (1940—2012).

За участь у дисидентському русі 1972 року засуджений до шести років ув’язнення суворого режиму та три роки заслання. Покарання відбував у Пермських концтаборах разом із Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем, Степаном Сапеляком та іншими.

На засланні, в Забайкаллі, в Читинській області, був разом із дружиною.

До Львова повернувся 1981 року. Працював у Науковій бібліотеці ім.Стефаника. Брав участь у створенні самвидавного журналу «Євшан-зілля». Згодом очолив журнал.

Писав поезію для дорослих та дітей. Видав кілька книжок, що були популярні не лише в Україні, а й у країнах із великою українською діаспорою (Казахстан, Канада, США, Аргентина).

Поетичний доробок Калинця хронологічно поділяють на дві частини: це дев’ять книжок, написаних перед ув’язненням (із них в УРСР вийшла 1966 року лише перша — «Вогонь Купала», вісім були в самвидавному обігу), та вісім книжок, написаних під час ув’язнення та на виселенні (до 1991 року вони були лише в самвидаві).

Ілюстрації до поетичної збірки Калинця «Відчинення вертепу», видрукувані в Лондоні під назвою «Поезії з України», створив відомий графік світлої пам’яті Богдан Сорока.

Саме з появою в українському літературному процесі Ігоря Калинця розпочалися дискусії про необароко.

Калинець автор книжки «Знане і незнане про Антонича». Лауреат Національної премії ім.Тараса Шевченка за книжку поезій «Тринадцять алогій». Лавреат Міжнародної премії ім.Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» за книжку «Молімось зорям дальнім», премії ім.Івана Франка в Чикаго та премії ім.Василя Стуса.

Почесний громадянин Львова. Почесний доктор Франкового університету.

За громадянську мужність у відстоюванні ідеалів свободи та справедливості, плідну літературну діяльність нагороджений орденом Свободи. За значний особистий внесок у розвиток національної культури, вагомі творчі здобутки і високий професіоналізм нагороджений орденом Князя Ярослава Мудрого V ст.

2016 року відмовився від ордена Князя Ярослава Мудрого — на знак протесту проти, за словами Калинця, «жорстокого зросійщення».

9 липня у Львівській опері відбулася урочиста академія з нагоди ювілею Ігоря Мироновича, під час якої Львівський міський голова Андрій Садовий вручив соленізанту «Золотий герб Львова» та сертифікат на 80 тис. гривень (на видавничу справу). «Ви для мене — голий нерв правди, — зазначив, зокрема, мер Львова. — Ми вас дуже любимо — як людину, що не боїться говорити правду. Калинці — це епоха!».

«Важко добрати слів, аби привітати таку сильну та відважну людину, — сказав на урочистому зібранні голова Львівської облдержадміністрації Маркіян Мальський. — Ви пройшли найважчі випробування. Ви велика людина, і ми пишаємося вами».

«СВОБОДА — ЙОГО СУТЬ»

Iрина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»:

— Що можна накоротко сказати про Ігоря Калинця, цього від Бога дивовижного поета? Багато хто засмакував його словом «Музи пробудженої» і «Музи невольничої», образом, асоціацією, відчув барви цього слова і водночас велику міць, здатну пробудити думку, протест і прагнення до змін. Багато хто входив у його казку — радісну і таємничу країну дитинства, де панують любов, добро і справедливість, на які такий щедрий поет. Багато хто знає, що поезія Калинця однаково добре звучить німецькою, французькою, англійською, польською й іншими мовами. Є в Україні метри літературознавства й історики, молоді дослідники, які глибоко вивчають його життєву дорогу і творчість. Є й пересічні читачі, які намагаються збагнути красу і силу його мови і слова. І тому такими зрозумілими для нас є його численні літературні нагороди: і громадська премія ім.Василя Стуса, і Національна премія імені Шевченка і багато-багато інших. Калинець був номінований на Нобелівську премію й увійшов до десятки найкращих. Будемо вважати, що Комітет не доріс до розуміння величі цього чоловіка.

Колись Ігор Миронович писав, що «після 1981 року замовк як поет». Але ми добре знаємо, що інколи мовчання є більш промовистим, голоснішим за слово.

Ігор Калинець родом із Ходорова, син Мирона Калинця і Єфрозини з дому Гулей. «Звідти, — пише він, — не тільки джерело натхнення. Там зараз на цвинтарі люди, що дали мені життя й виховали у здоровому національному дусі. Я також ніколи не міг забути, що я хрещений у греко-католицькому обряді й що брат моєї матері — студент Львівського університету — був закатований у червні 1941 року в тюрмі на Лонцького».

І це закорінення в рідну землю таке сильне, що проросло в ньому міцним стержнем, сформувало громадянина, патріота, християнина, вірного чоловіка, однодумця, товариша для незабутньої Ірини Калинець і чуйного батька для доньки Дзвінки. Дало силу кинути виклик системі, пройти гідно допити, арешти і заслання і не мовчати! Він сильний духом — як криця і водночас дуже чутливий і чуттєвий.

Я, маючи щастя бачитися з ним і працювати кожного дня впродовж 15 років у МІОКу, свідчу. Цей чоловік любить людей, дуже тонко реагує на біль. Я бачила його сльози, коли вмирали хлопці на Майдані, як переживав і переживає смерть кожного вояка.

Він допомагає кожному, хто в біді. Не на показ, а тихо і спокійно підтримує тих, хто в потребі. Ось маленький штрих до портрета: впродовж десятиліття ділився своєю пенсією з поеткою з півдня України. І таких прикладів безліч, бо його душа, яка живе в злагоді з Всевишнім, цього прагне.

Чи, може, ми забули про Калинця-християнина? Ні, повинні пам’ятати, скільки зусиль доклав, аби наша Українська греко-католицька церква після років заборон, катувань і принижень вийшла з підпілля (30-ліття цієї події ми відзначали днями) і стала такою, якою є зараз — міцною духовною опорою мільйонів українців нашого глобалізованого світу.

Ігор Калинець нагороджений орденом Свободи. Бо Свобода — його суть. І в роки «великої зони», і в таборах на «малій зоні», і в наш час. Ми добре знаємо Калинця як громадського і політичного діяча з миттєвими реакціями на все, що в нас відбувається. Це сотні й тисячі добрих справ, здійснених на життєво важливих для нього цінностях — Правди, Свободи, Любові до України і Віри у Всевишнього. Ох, як це не подобалося багатьом, особливо тим, хто жив із вічним комплексом меншовартості й провини через те, що не стало відваги й мужності стати поруч з ним, з Іриною Калинець, з Василем Стусом, з В’ячеславом Чорноволом. Не подобається й зараз тим, у кого не стає ось цього незламного хребта, цих непохитних принципів.

«Часто затискаю зуби, аби не зрадити болю, коли ще затуркані людці шпетять нас: «Чого це вони корчать із себе героїв?», — писав він. Та й сьогодні деякі молодики позволяють собі кинути: «Ви заважаєте нам жити».

А Ігор Калинець каже: «Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини». І в цьому — велика правда. І це — його дорога. Дорога дисидента, політв’язня, кочегара, токара, учасника табірного руху опору, редактора «Євшан-зілля» — дорога Правди.

Мене дуже вразила одна фотографія. Калинець уночі на площі перед пам’ятником Шевченку у Львові в перші години, коли розпочалася Революція Гідності. В холодну осінню пору прийшов з паличною і стояв самотньо на порожньому майдані. Він і Шевченко. Це згодом прийдуть люди і наповнять цей майдан життям і протестом. Я відчитала в цій фотографії глибоку символіку. Він завжди перший — і в час, коли Україна спала, і в час, коли лише прокидалася. Так, він і Шевченко, максими якого стали незрадженими його дороговказами.

Калинець так потрібний Україні сьогодні! В час війни, реваншу російських сил, загрози нового тоталітаризму, коли так необхідна мобілізація всіх здорових українських сил, коли орієнтири потонули в соцмережах, у ФБ, у «Твітері», коли втрачається позиція, нівелюються цінності. Нам потрібний Калинець сьогодні, який ніколи не зрадив ні себе, ні Україну, ні творчість, ні чин. Нам не треба вигадувати міфів і красти чужу історію. Маємо своїх героїв і свою історію, щоб на них формувати нові покоління. Тому Калинець буде потрібний і в майбутньому.

Євген Маланюк свого часу казав: «Найважнішим нашим завданням як спільноти було є і буде пізнати себе».

Отож мусимо пізнати себе, пізнати велич Калинця, який йде дорогою української України. І це стосується України загалом.

На підсумок скажу таке. Ми щасливі, що можемо з ним спілкуватися, бачити його на вулицях Львова, випити з ним кави, послухати виступи на львівських майданах, читати, дбайливо впорядковані Ігорем Калинцем твори спадщини Ірини Калинець і його власні твори. Ми щасливі, що живемо в епоху Ігоря Калинця.

«НАЙГОЛОВНІШЕ — МАТИ ХРЕБЕТ, ЯКИЙ ФОРМУВАВ ШЕВЧЕНКО»

Iгор ГУЛИК, заслужений журналіст України:

— Із далеких уже, буремних днів на стику 2013—2014 років мені врізалася в пам’ять фотографія, вихоплена поглядом із соціальних мереж. На ній — чоловік похилого віку, з ціпком, осторонь вируючого пристрастями львівського Євромайдану. Той чоловік — Ігор Калинець... Була в тому фото якась сумна символіка, якийсь знак.

Минуло трохи часу, і я зрозумів, у чому полягав той символізм. Бо молодь (рушій і столичного, і львівського Євромайданів, оборонці Гідності і Свободи) відтак дуже жорстко повелася з Калинцем, коли він сказав своє принципове слово як член конкурсної комісії під час одного з призначень. Можливо, й не було серед гонителів Поета тих, хто гучно декларував свої вимоги до злочинного режиму. Радше так — не було. Але те, що були їхні ровесники — то вже напевно.

Минуло ще часу, і під час розмови в студії програми «Профілі» на ще не «реформованому» Львівському телебаченні Ігор Калинець скаже мені: «Я встояв перед ренегатством, зрадою. В ув’язненні крилатим висловом усіх «політичних» були слова Шевченка: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Ми витримали. Без каяття, без якихось негарних вчинків, без зради ідеалів, відступу від них. Іспит витримали переважно всі за поодинокими винятками... Я вважаю, що найголовніше — мати хребет, який формував Шевченко. І не лише він. Саме цей хребет дозволив дисидентам не заступати за «червоні лінії».

Мені здається, що цей хребет тримає Калинця й зараз.

То нічого, що серед головних «трендів» доби — пристосуванство, безпринципність, гендлювання ідеалами. То нічого, що невігластво і хамство потрапили в розряд чеснот, без яких — ти лузер.

То нічого, що предметом торгів та спекуляцій є омріяна Калинцем і його однокамерниками Незалежність...

Я переконаний, що проникливий погляд змореного роками і випробуваннями, але такого молодого в душі Калинця, побачив тієї львівської зими 2013—2014 зовсім інше.

Гадаю, мине часу ще трішки, і ми навернемося до питомо людських цінностей, серед яких Гідність, Совість, Принципи і Позиція стануть визначальними. Без огляду на моду, кон’юнктуру і зиск.

Ми знову читатимемо Калинця. Цього разу так, як дорослий із подивом вивчає книжку, яку вже колись давно горталося в дитинстві.

«ВІН ЕРУДИТ, ВІН ІРОНІК, ВІН АРИСТОКРАТ ДУХА»

Iрина СТАРОВОЙТ, поетка, літературознавиця, доцентка кафедри культурології Українського католицького університету:

— Ігор Миронович — насамперед великий український поет ХХ століття. Кожне слово в цьому переліку — і «великий», і «український», і «поет» — треба було підкріпити вчинком, а за вчинки доводилося платити високу ціну. Зараз у нас триває напружена розмова про цінності, але цінності теж не витають у повітрі — їх треба підкріплювати чеснотами.

Ігор Миронович — людина вільної волі. Він ставив чоло обставинам і в тюрмі, і на засланні. Завжди відчував себе глобальним українцем. В умовах неволі написав вісім книжок поезії. Любив і любить Львів. Змолоду міряв себе на велику міру, дошукуючися прикладу таких поетів-легенд, як древній Митуса чи модерний Антонич. Більшість того, що ми знаємо про біографічного Антонича, розшукав і встановив пан Ігор, навіть могилу Богдана-Ігоря на Янівському врятував та ознакував саме він. Усе це Ігор Калинець підсумував у своїй книзі «Знане і незнане про Антонича».

У ХХI столітті Ігор Калинець дав майже сковородинський взірець, як не пійматися в тенета слави й почитання. Навпаки, змагаючи до ідеалу, оточив себе живими людьми, такими недосконалими і дивними, якими ми часом і є. З усіх сил намагався підтримати та захистити нерозпізнані таланти, особливо в часи економічної депресії 1990-х, коли заснував поетичний конкурс «Привітання життя», яким сприяв виданню дебютної книжки переможця. Пан Ігор патронує молодим поетам і зараз. Зв’язок поколінь, відчуття історичності кожного людського буття та значущість, мовомислення і глибочінь культури — ось що важить йому. Він ерудит, він іронік, він аристократ духа. Також він напрочуд візуальний поет. Тому показ документального фільму «Три музи Ігоря Калинця» в тюрмі на Лонцького, яка стала музеєм, у день 80-річного ювілею поета і дисидента — це тріумф правди над кривдою і життя над смертю.

«ПОСТАТЬ ІГОРЯ КАЛИНЦЯ ПРОДОВЖУЄ НАДИХАТИ»

Роман ЯЦIВ, професор, історик мистецтва, проректор Львівської академії мистецтв:

— Ігор Калинець як явище — це тривання високого статусу поезії в суспільстві — тому суспільстві, яке не завжди своєчасно помічає своїх духових провідників, відкладаючи їх поціновування «на потім», на чергове свято, але не переймаючи їхніх ідей на щоденну натхненну працю. В подиву гідний спосіб синтезувались у його творчій натурі категорії метафізики і посвяти, саморефлексії і твердої волі, трансформованої в ідеологію національного чину. Ігор Калинець став ретранслятором енергії Єгена Маланюка й мистецької метафористики Богдана-Ігоря Антонича в контекст насильного герметизму тоталітарної доби, «відчинивши браму» для свободи духу і мислення. Він став не лише орієнтиром для української молоді кінця 1980-х — 1990-х років у процесі національної самоідентифікації в нових естетичних формах, а й гуру для інтелектуальних середовищ України двох останніх десятиліть, визначником критеріїв сумління й етики в обставинах поширеного неоцинізму. Постать Ігоря Калинця продовжує надихати, кликати сучасників до орієнтирів духового аристократизму, по висхідній від Гомера, Боккаччо, Шевченка, Метерлінка, Франка, Тагора, Лесі Українки, Екзюпері до Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліни Костенко, Андрія Содомори.     

* * *

«День» долучається до всіх привітань, що вже пролунали і лунатимуть на адресу ювіляра. Любимо і цінуємо вас, Ігорю Мироновичу.

Насамкінець доречно навести цитату Калинця з фільму «Пан Ніхто або Йосиф Прекрасний», створеного до 79-річчя поета (режисер Олександр Фразе-Фразенко): «Любов — це таке широке поняття, починаючи від Бога, бо Господь — це любов, і до конкретнішої любові — того, що ми пережили щодо своєї Батьківщини, щодо себе, своїх друзів і, зрештою, що ми пережили в родині. Це те, на чому тримається вся наша діяльність, всі наші поривання — все поєднане любов’ю».