Донецька «Ейфелева вежа» ризикує піти на металобрухт

Загрозлива ситуація склалась у Часовому Яру Донецької області з прикметною інженерно-архітектурною спорудою — водонапірною вежею авторства видатного інженера Володимира Шухова. Споруджена 1927 року під час розбудови в місті вогнетривкого заводу, вона стала однією з понад 200 споруд, зведених за самобутньою технологією на території України й Росії. Проте наразі в світі лишилося вдесятеро менше таких об’єктів; приблизно десять із них — в Україні (зокрема, добре відома читачам «Дня» вежа в Миколаєві, яка завдяки активності місцевої громади стала візитівкою міста).

Натомість деяким іншим спорудам не пощастило, й ми, на жаль, маємо кілька протилежних прикладів. Так, 2002 року з ініціативи мешканців було зруйновано вежу в Полтаві (на думку людей, вона була небезпечною й могла обвалитися). 2011 року назавжди втрачено вежу з двоповерховим резервуаром у Фастові. Обидві башти було розібрано на металобрухт.

Часовоярівська водонапірна вежа архітектора Шухова ризикує поповнити цей сумний ряд: попри старання місцевих краєзнавців та активістів, її досі не внесено до Державного реєстру пам’яток України, який єдиний міг би її захистити від охочих порізати на метал.

Забігаючи наперед — такі охочі в місті є. Але про все по порядку.

ХТО ТАКИЙ ІНЖЕНЕР ШУХОВ?

Володимир Шухов (1853—1939) — відомий російський науковець та архітектор, який нарівні з сучасниками-французами Ейфелем та Фрезіне вважається основоположником новаторських металевих конструкцій. Мереживний стиль творінь винахідника неможливо ні з чим переплутати — вони вирізняються оригінальністю та сміливістю задуму, візуальною легкістю, «повітряністю» — і водночас надійністю й стійкістю. Словом, захоплення викликає не лише висока технологічна, а й естетична довершеність конструкцій Шухова.

На початку ХХ сторіччя за проєктами інженера було побудовано понад 200 сталевих споруд — радіовеж, морських маяків, башт на кораблях військового флоту. З-поміж численних винаходів Шухова, либонь, найприкметніше місце посідають сітчасті конструкції — насамперед водонапірні башти — виконані в формі гіперболоїда.

Уперше презентований 1896 року в Нижньому Новгороді, проєкт гіперболоїдної водонапірної вежі спричинив резонанс та ліг у основу подальших розробок башт Шухова. Особливістю споруди стало те, що металева конструкція вийшла в 12 разів легшою за конкурентні проєкти й важила менше, аніж вода, яку вона містила. Це було цілком нове слово в інженерній думці, яке задало окремий тренд у архітектурі. Подейкують, що сталева сітка, яка перегукується зі мереживом вежі Ейфеля, надихнула й лорда Фостера на сучасний лондонський хмарочос «Огірок» (2004).

Хай там як, але сьогодні в світі лишилося орієнтовно 20 веж архітектора Шухова, вісім із яких — в Україні.

Звучить дивовижно, але один із таких об’єктів зберігся в Часовому Яру Донецької області (містечко неподалік Бахмута). Та найнеймовірніше те, що про неї було забуто аж до 2012 року, допоки її випадково не виявили спеціалісти Донецької національної академії архітектури та будівництва, які досліджували територію в пошуках пам’яток. Учені перебували в цілковитому шоці: вони віднайшли в містечку справжнісінький скарб. Відтоді краєзнавці та активісти забили на сполох — унікальний об’єкт, гідний пам’ятки національного значення, — перебував у повному занедбанні та під загрозою знищення.

Що ж це за вежа?

СИМВОЛ ДОБИ

Насамперед потрібно сказати, що інтенсивний розвиток Часового Яру, як і більшості населених пунктів Донеччини, пов’язаний із індустріалізацією кінця ХІХ — початку ХХ століття. Позаяк населений пункт стояв (і досі стоїть) на цінних вогнетривких глинах, перші заводи та рудники були засновані на цій території в 1870—1890-х роках. Довкола них, власне, й зростало містечко. За радянських часів для Часового Яру не стали вигадувати нічого нового й продовжували розвивати його як монопромислове місто, що спеціалізується на видобуванні й обробці вогнетривкої глини. До речі, таким — волею місцевих «феодальних князьків» — воно залишається аж дотепер, що відіграє не останню роль у нашій історії з вежею Шухова.

Щодо самої споруди, то про неї відомо не дуже багато.

Башта була зведена в 1927—1928 роках під час розбудови вогнетривкого заводу «імені десятиріччя Жовтня» та стала прикладом типового проєкту, який будівельна контора Шухова пропонувала замовникам в роки індустріалізації. На позір вона досить подібна на башту в Миколаєві. Водночас усі вежі винахідника відрізняються формою, розміром, обсягом водного резервуару тощо. В ті часи башта забезпечувала водою не лише завод «імені 10-річчя Жовтня», а й увесь прилеглий район — цікаво, що в побутовому вжитку він дотепер називається жителями «Десята» (річниця Жовтня).

Загалом район старого вогнетривкого заводу та вежа Шухова становлять сьогодні великий інтерес з погляду урбаністичного переосмислення промислової зони і, як такий, має прекрасний потенціал. Крім вежі Шухова, аж до останнього часу там зберігались будівлі паровозного депо (датовані кінцем ХІХ століття), які також мали всі підстави, щоб претендувати на статус історичної пам’ятки. На превеликий жаль, теперішній власник заводу (про нього нижче) навіть не думав надати промисловим об’єктам нового життя й ревіталізувати їх (як-от зробили, до прикладу, в Івано-Франківську з заводом «Прилад»). Натомість він скористався тим, що будівлі депо не були вчасно внесені до Державного реєстру пам’яток, і безцеремонно їх зруйнував.

«Вони вчинили злочин. Так, юридично їх ні в чому не можна звинуватити, проте це злочин моральний», — поділився міркуваннями з авторкою один із активістів Часового Яру, який попросив його не називати.

У середовищі краєзнавців та громадських діячів Часового Яру панує переконання, що руйнування цієї та іншої архітектурних пам’яток є значно більшою культурною трагедією для регіону, ніж може здаватися на перший погляд. У такий спосіб Донбас втрачає ту важливу частину своєї традиції, що передує радянській добі й сягає кінця ХІХ століття.

Річ у тім, що сучасний, індустріальний, Донбас як історично-культурний феномен значною мірою поставав «з чистого аркуша». Він радше заперечував наявні на цих теренах питомі традиції — чи то осілі сільські, чи то кочові степові — аніж виростав із них. Як зауважує автор монографії «Свобода й терор на Донбасі» Гіроакі Куромія, саме з метою порвати з традиціями та зв’язками до регіону стікалися робітники й шахтарі. Відтак, сьогодні водонапірна вежа 1920-х років постає для Часового Яру тією традицією, що закорінює регіон бодай на 100 років углиб.

«У даному контексті йдеться про важливий сегмент спадщини, а саме індустріальний пейзаж сходу (Донбасу), який зникає неабиякими темпами, — розповідає «Дню» громадський діяч у галузі культурної спадщини та музейної справи Леонід МАРУЩАК. — Башта в Часовому Яру — це не лише пам’ятка інженерної думки чи індустріалізації сходу — то є символ епохи». Музеєзнавець переконаний, що нехтування пам’ятками пов’язане з двома чинниками: низькою історичною свідомістю українців на сході та високою ціною на метал.

«На сході проблема зі статусом об’єктів. Все те, що зникало й зникає, не мало статусу і навряд чи встигне набути. Особливо йдеться про індустріальні пам’ятки кінця ХІХ — початку ХХ ст. Як приклад, Лисичанський содовий завод. Його почали будувати наприкінці ХІХ століття бельгійці. На території заводу також була вежа Шухова. Від заводу не залишилось й каменю. (А це вже був 2012 рік). Крім того, дуже страждають об’єкти монументального мистецтва і модернізм радянського періоду. Їх взагалі мало хто кваліфікує, маркує та класифікує», — з сумом розповідає Леонід Марущак.

То в чому проблема?

АБО ДО РЕЄСТРУ ПАМ’ЯТОК, АБО НА БРУХТ

Сьогодні питання для вежі Шухова в Часовому Яру стоїть руба: або її буде чимскоріше внесено до Державного реєстру пам’яток, або її розпилять на металобрухт, немов і не бувало. Останнє може відбутися будь-якої миті: пишучи ці рядки, авторка не має певності, що вежа ще стоятиме в той день, коли цей матеріал побачить світ.

Врятувати унікальний архітектурний об’єкт сьогодні може лише одне: широкий суспільний розголос, який унеможливить руйнацію та допоможе, нарешті, внести пам’ятку до Держреєстру. За словами місцевого краєзнавця В.Богуненка, башту конче потрібно взяти на облік згідно з законодавством.

Науковці, активісти та краєзнавці зі свого боку зробили все можливе. Виявивши вежу й переконавшись, що це творіння Володимира Шухова, вони започаткували її легалізацію. Щоправда, через початок російської агресії вона дещо затягнулася. Менше з тим, у вересні 2015 року Міністерство культури видало довгожданий наказ, яким затвердило межі й режим використання зони, де розташовані об’єкти культурної спадщини. На основі наказу було укладено «Історико-архітектурний опорний план» міста Бахмут (на той момент Часів Яр входив у підпорядкування міської ради Бахмута). Згідно з цим планом, водонапірна вежа Шухова в Часовому Яру могла претендувати на статус історичної пам’ятки національного значення. Виключне право ініціювати внесення пам’ятки до Реєстру нерухомих пам’яток має місцева влада. Отже, здавалося б, справу зроблено.

Чому ж від 2012 року, коли вежу Шухова було виявлено та досліджено, й від 2015 року, коли було створено опорний план, башта так і залишилася поза реєстром?

Пояснень є два, вважають місцеві активісти: 1) несвідома позиція власника території та 2) нерішуча й безвідповідальна позиція міської влади.

Почнімо з влади.

Звучить неймовірно, але впродовж майже чотирьох років про згаданий вище наказ Міністерства культури в Часовому Яру не знали! Як вже зазначено, він був переданий у Бахмут, де нерухомо пролежав увесь цей час. Лише в квітні 2019 року громада дізналася про документ, який міг захистити від знищення башту Шухова й паровозне депо. Депо не зберіг — його розібрали власники комбінату.

Не менш складною є ситуація і з місцевою владою Часового Яру. Востаннє вибори до місцевої ради відбувалися 2010 року. Крім того, впродовж років місто не має міського голови — його функції на тимчасово-постійній основі виконує секретар міської ради Сергій Чаус. Унаслідок цього влада поводиться нерішуче.

Із коментаря секретаря міської ради, який він дав «Дню», випливає три речі. Насамперед виглядає на те, що влада в Часовому Яру намагається ухилитися від розв’язання цієї проблеми й киває на обласний рівень.

«Для мене це питання теж цікаве, — каже Сергій Чаус. — Ті дії, які відбуваються біля нашої вежі... Моя позиція — цю вежу 100% треба зберегти. Ми намагаємося рухати з місця цю тему, але зараз вона трохи зависла. Дане питання було винесено на рівень району та на рівень області. Часів Яр місто районного значення, має невеликий бюджет. І немає відділу культури, тому доводиться працювати через район. На даний момент чекаємо на документи, які будуть оформлені в області».

По-друге, місто не має фінансової можливості утримувати вежу, тому чекає, допоки знайдуться інші джерела фінансування. Врешті, по-третє, місцева влада напряму визнає, що існує чинник власників башти Шухова.

«Проблема з власником даної вежі, — каже Сергій Чаус. — Він чинить деякий опір, не пускаючи (на територію. — М.Г.), коли треба. Власник не розуміє, чому ця вежа має перейти до держави».

Про чинник керівництва комбінату говорять і місцеві активісти й депутати. За словами часовоярівського депутата Руслана Макаровича, «міська влада саботує процес й це йде на користь комбінату».

Хто ж власники комбінату?

ЛУК’ЯНОВИ

Найбільшим місцевим князьком, феодалом, є власник Часовоярівського комбінату Валентин Лук’янов, який є батьком колишнього депутата від «Партії регіонів» Владислава Лук’янова. Впродовж років, ба десятиріч, вони, по суті, «тримають» місто. Статки Лук’янових пов’язані передусім із глиняними кар’єрами та Часовоярівським вогнетривким комбінатом. Заради розширення зони видобутку родина ладна йти на руйнацію історичної спадщини, ба більше — розкопувати кар’єри мало не в житлових районах.

У середовищі краєзнавців та громадських діячів Часового Яру панує переконання, що руйнування цієї та іншої архітектурних пам’яток є значно більшою культурною трагедією для регіону, ніж може здаватися на перший погляд. У такий спосіб Донбас втрачає ту важливу частину своєї традиції, що передує радянській добі й сягає кінця ХІХ століття

Як виявилося, це вже не перший випадок нищення об’єктів архітектури. Кілька років тому задля розширення «Міського» кар’єру просто в середмісті (!) Часового Яру було розібрано профілакторій. І поряд, поміж цехами №3 та №5, розбили кар’єр. Поспішність власників комбінату місцеві пов’язують із інтересом військових до санаторію. Військові хотіли зайняти його та використовувати як стаціонарну військову лікарню (Часів Яр міститься за кільканадцять кілометрів від лінії розмежування, за 35 кілометрів від окупованої Горлівки). Либонь, розуміючи, що в разі передачі військовим і санаторій, й земля під ним надовго залишаться недоторканними, власники комбінату його поквапливо розібрали. Прикметно, що на території міста, згідно з законодавством, не може бути кар’єру. Проте в Часовому Яру працюють, напевно, деякі інші «закони».

На думку вже згаданого депутата Руслана Макаровича, так само власники комбінату хочуть знести й башту Шухова, аби копати на її місці глину.

А що ж говорять у комбінаті? Незважаючи на наполегливі спроби, авторці матеріалу не вдалося взяти коментарів у представників керівництва — начебто через брак часу в них. Але й так відомо, що офіційна позиція власників ґрунтується на двох аргументах. По-перше, вони налаштовані зносити всі потужності, які не використовуються. Й, по-друге, вважають, що ці «потужності» (і, мабуть, башта) перебувають у аварійному стані, тому становлять загрозу для мешканців міста.

Руслан Макарович спростовує цей аргумент: «Насправді з вежею все в порядку. Вона в прекрасному стані».

ВИСНОВОК

Отже, для позитивного рішення та збереження унікальної архітектурної споруди — вежі Шухова в Часовому Яру — потрібно кілька складових.

Насамперед — проактивна (а не пасивна) позиція місцевої влади. По-друге, активна участь усіх зацікавлених — депутатів місцевої ради й Верховної Ради, громади, експертів та науковців. По-третє, широкий розголос у медіа, який перешкоджатиме планам знесення вежі й спонукатиме до її внесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток.

Та найголовніше, напевне, підвищення рівня історичної свідомості — як громади в цілому, так і власників комбінату. Культура та ідентичність — це те, що створює міцну базу для стабільного існування. В умовах агресії та війни, яка зазіхає власне на засади ідентичності, їх треба зміцнювати, а не руйнувати.

Водонапірна вежа за проєктом архітектора Шухова може — й мусить — стати візитівкою Часового Яру, магнітом для того типу туристів, що цікавляться урбаністичними та промисловими регіонами. Віримо, що внесення її до Реєстру має започаткувати широкий процес ревіталізації міста.