«До нас приходять, щоб не думати про війну»

Попри війну, вона не поїхала з рідного міста, продовжила малювати та вишивати з дітьми, проводячи заняття при свічках, «під акомпанемент» обстрілів у холоднючих кімнатах. Керівниця художньої студії «Веселка» в Красногорівці Донецької області Ольга Кіцманюк пояснює це життєвою позицією. Телефонний зв’язок із Красногорівкою не найкращої якості. Та про досягнення пані Ольги знають у різних куточках України. Віднедавна вона має звання «Жінка-педагог 2018», таку нагороду вчительці вручила громадська організація «Федерація жінок за мир у всьому світі» спільно з Міністерством освіти і науки у межах міжнародної конференції «Роль жінок у поширенні культури миру».

Читачам «Дня» історія Красногорівки знайома. Наші журналісти бували там кілька разів, розповідали і про воєнні будні, і про дитячий ентузіазм на тлі зруйнованого міста. Ім’я Ольги Кіцманюк теж згадувалося в матеріалах «Дня», бо, розповідаючи про місто, неможливо не згадати дитячу студію «Веселка». До речі, студія утворилася офіційно саме перед війною, до того кочувала по різних закутках. Сама вчителька після початку бойових дій залишилася в місті з чоловіком. Діти виїхали після того, як доньку було поранено.

Волонтерка Валентина Охлопкова говорить про пані Ольгу: «Їй вдалося створити куточок творчості й свободи в маленькому містечку в «червоній зоні» Донеччини, який став порятунком і прихистком для людей, розчавлених і пригнічених війною».

Ми давно хотіли дізнатися про Ольгу Кіцманюк більше, й отримана нею нагорода стала додатковим приводом для розмови.

«ЦЯ НАГОРОДА — УСІМ, ХТО УТРИМУВАВ МІСТО»

— Ця нагорода («Жінка-педагог 2018». — Ред.) багато чого означає. Це увага не тільки до мене, а й до мого колективу, до дітей, їхніх батьків. Це увага до нашого міста, якої воно дуже потребує. Я розумію, що ми повинні відбудовувати місто, а для цього потрібні матеріальні ресурси. Водночас, коли відбудується щось усередині, почнуть відновлюватися будинки і все решта.

Ця нагорода вручена також усім людям, які під обстрілами утримували місто, які не зрадили його та робили все, щоб Красногорівка жила. Ці люди, які залишилися, не дозволяли місто розграбувати та перетворити на руїни. Це нагорода для волонтерів, які приносили багато речей, бо в нас не було абсолютно нічого. В розбите місто вони привозили одяг, ліки, продукти, матеріали для творчості.  Хочу подякувати всім волонтерам із багатьох міст, які навіть себе не називали. Вони довели, що в нашого народу лишилася ота жилка, яка врятує все. Доброта та небайдужість проявляється  в цих страшних та суворих умовах.

РЕАБІЛІТАЦІЯ ДЛЯ ДОРОСЛИХ

— Останній рік минув трохи легше. В приміщенні школи уже не так холодно, як раніше, коли вмикали обігрівачі. Ми працюємо в приміщенні міськради. Деякі діти приходять із батьками, то виходить така реабілітація для дорослих. Бо буває людині важко сидіти вдома, здається, що можна з’їхати з глузду, а так вони приходять, вишивають, шиють. До речі, ми відкрили курси крою та шиття. Люди до нас приходять за допомогою або навіть просто посидіти, щоб не думати про війну, про завтра і про щось страшне. Людям треба допомогти знайти в чомусь радість.

Це сьогодні ми приходимо і знаємо, що нам треба щось намалювати, вишити, а дехто приходить поспілкуватися. 2014 року деякі діти відвідували школу, боялися обстрілів, у місто стріляли вранці, в обід і ввечері, а дітям хотілося спілкуватися з ровесниками, от вони збиралися разом і старалися виговоритися про те, що їх мучить усередині. А потім вони щось намалювали, розповіли, і їм уже легше стало.

«ХОЧУ, ЩОБ ДІТИ БАЧИЛИ ДИТИНСТВО»

— Ми вирішили йти вперед, бо не можна впадати у відчай. Мені здається, що найжахливіші часи вже в минулому. В нас є плани створити хорошу майстерню народної творчості. В цій ситуації ми показали, що потрібні місту. От хтось думає, ну, є така майстерня, то й що? А коли в тебе щось хочуть відібрати та зруйнувати, ти раптом розумієш, наскільки це дороге, бо це твоє рідне.

Взагалі я цю студію організувала 27 років тому. Клуб закривали, відкривали, скільки всього вже було, де тільки ми не містилися і чого тільки не робили. В нас просто не було свого приміщення, клуб продали з молотка і вирішили, що ми місту не потрібні. Але ми все одно знаходили вихід.

Діти надихають, тому що я їх люблю. Мені хочеться, щоб вони бачили дитинство і цьому дитинству раділи. В них лишилися спогади про ці жахіття, але я хочу, щоб вони паралельно запам’ятали інше: що люди їх люблять, можуть робити чудеса. Щоб діти запам’ятали як кошмар, так і героїзм, ту любов, коли нас запрошують із виставками в різні міста, що є люди, які абсолютно безкорисливо допомагають.

А щодо мене, то я, мабуть, сильна. От чому я мала виїжджати зі свого міста? Тут мій дім, рідня, друзі. На догоду якимсь терористам я повинна виїхати? Ні, я просто не залишу місто. Це не впертість, це моя позиція. Адже це моя держава.

«ЛЮДИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДОДОМУ»

— За цей рік снаряди не влучають у місто, але все одно ми все чуємо, живемо у стані постійної готовності, весь час прислухаємося, від кожного стуку чи гучної дії люди зупиняються. І при цьому люди повертаються додому. Якщо з початком війни в місті залишилося 10 тисяч осіб, то потім стало 20 тисяч із хвостиком. Людей усе більше і більше. Можна десь облаштуватись, знайти роботу, але потім додому хочеться все одно. Діти теж повертаються до нашого клубу. Один хлопчик знову ходить на заняття, вже підріс. Звісно, приємно, що тебе не забули, пам’ятають. Значить, я залишила якийсь хороший слід.

А ще я хочу сказати журналістам: ви багато чим допомогли, після кожної публікації про нас ми отримували якісь подарунки для студії. Бо ми усе з нуля збирали. Тому я звертаю увагу людей, щоб помічали роботу журналістів, які надихають інших на хороші вчинки. Ви — великі молодці!