МЕНЮ

До 100-річчя Національної академії наук України

Володимир СЕМИНОЖЕНКО, академік НАН України
23 листопада, 2018 - 11:05
«Наука повинна стати не лише повноцінним економічним, але й значущим політичним явищем»

Що більше все змінюється,

то більше все залишається

по-старому.

Альфонс Карр

Напередодні 100-річчя Національної академії наук України хочу звернутися до статті, написаної мною 2004 року, яка, хоч як дивно, виявилася, як і раніше, актуальною 2018-го. Наводжу із суттєвою адаптацією до сьогоднішніх реалій.

Ні для кого сьогодні не секрет, що однією з найбільш важливих і найменш охоплених реформами сфер в Україні є вітчизняна наука, яка практично повністю зосереджена в Національній академії наук. Хтось вважає НАНУ «природною монополією» і «найконсервативнішою корпорацією» в державі, а хтось зазначає, що завдяки академії вдалося хоч якось зберегти матеріально-технічну базу української науки, уберегти від остаточної девальвації інтелектуальний капітал нації, не розгубити суспільний авторитет і престиж праці ученого. Не можна поставити під сумнів той факт, що завдяки особистій позиції президента НАНУ Б.Є. Патона українській академічній науці вдалося з найменшими втратами пройти всі найважливіші кризові етапи: і перебудовну «смуту», і системні трансформації, й «оптимізацію» недавнього часу. Апогею «заперечення» академії досягло 2014 року, після обрання «постреволюційного» парламенту. Перший варіант коаліційної угоди містив пункт про ліквідацію НАН України. Добре, що знайшлись адекватні люди, і слово «ліквідація» було замінено на «реформування». Про цей факт я знаю від безпосереднього учасника процесу. Достатньо пригадати, які були тоді «сахання» від однієї крайності до іншої: одні пропонували ліквідувати Академію наук, а другі виступали за те, щоб передати її інститути університетам, треті вважали, що власність академії потрібно приватизувати, четверті взагалі нічого не пропонували, а звинувачували академію в тому, що вона успішно працювала лише за умов «радянської імперії», а за нинішніх — неефективна. Тут не хотілося б порівнювати масштаби і значення особистостей в історії, але саме академік Б.Є. Патон втілив у життя ідеї В.І. Вернадського і створив таку академію, якою її хотів бачити перший президент Академії наук України. Слід також зазначити, що ще за радянських часів під керівництвом Б.Є. Патона академія почала орієнтуватися на технологізацію наукових досліджень і тісну взаємодію науки і виробництва, що стало кроком, який помітно випереджав і передвіщав час.

Усе це справді було, і про це потрібно пам’ятати й говорити. Незважаючи на численні проблеми, вдалося зробити багато з того, чому сьогодні заздрять інші країни. Ми зберегли Національну академію наук України, ухвалили базові закони в науково-технічній сфері (останні зовсім нещодавно), впровадили наукові пенсії (а потім ліквідували), зуміли створити українські технопарки (а потім ліквідували) і багато іншого.

Утім, як кажуть, минулого вже немає, а майбутнє може й не настати.

Погоджуємося ми з цим чи ні, але політичний порядок в Україні сьогодні визначає насамперед не наука. Втрата територій, воєнні дії, економічна нестабільність, перманентні реформи, вал соціальних проблем і багато іншого.

Це природно, що в суспільстві, яке зосереджене фактично на виживанні, такі питання, як розвиток науки і примноження людського капіталу, взагалі сприймаються як питання «з іншого життя».

Саме тому, напевно, в Україні сьогодні немає власних глобальних науково-технічних проектів, які зазвичай рухають до прогресу науку і суспільство (пригадаймо, хоча б той самий атом, нові види озброєнь, розвиток радіоелектроніки, глобальні проекти в енергетиці). Проте слід сказати відверто: бували й суворіші часи в житті країни, але науці «пайку» ніхто не врізав. У роки Великої Вітчизняної війни, наприклад, при тому, що країна воювала і голодувала, державні асигнування на науку було збільшено в 1,2 разу. А нещодавно мені на очі потрапило клопотання Голови Ради народних комісарів Союзу УРСР М. Хрущова, в якому містилось представлення на нагородження державними нагородами кожного третього співробітника Академії наук у зв’язку з її 25-річчям (1944 р.).

Проте хочеться вірити, що в найближчій перспективі радикальним чином зміняться і порядок стратегічних завдань, і модель державної політики України. І тоді логічно виникне питання про нові ресурси конкурентоспроможності, нові джерела інновацій, про нові інститути управління зростанням і нові форми наукового пошуку. І щоб не опинитись біля «розбитого корита», думати про це потрібно вже сьогодні. Неуспіх закладається на найближчіх 15—20 років. І не лише через Яресьок, Гонтаревих тощо, а тим, що майбутні технологічні успіхи з’являються лише після тривалого періоду добре підтримуваної державою наукової й інноваційної діяльності. Наприклад, щоб з’явився як воєнний, так і мирний атом в СРСР, знадобилося 20—25 років, а успіх Гагаріна було закладено в 20-х роках.

І те, що нинішні політики, у багатьох із яких явно знижена освітня планка, думають, що коли з’являться гроші, можна буде їх просто вкласти в науку, і все запрацює, — велика помилка. Вони не розуміють, що інерційність здобуття результатів у науці пов’язана зі створенням наукових шкіл, передачею з рук у руки, від учителів до учнів знань. Наука — це не конвеєр! Якщо ми рухатимемося такими темпами, то замість економіки знань побудуємо економіку неуцтва.

Для того, щоб зрозуміти, що робити, достатньо подивитись на країни-лідери, на те, які питання обговорюються сучасною політичною елітою, які рішення ухвалюються урядами розвинених і таких, що динамічно розвиваються, країн. Яскравий приклад ставлення до науки — Китай. Уже зараз у них витрати на науку приблизно дорівнюють США, а до 2020 року перевищать цей показник і становитимуть 500 млрд дол. на рік. А якщо ще врахувати національний план «Зроблено в Китаї», то зрозуміло, що технологічне лідерство у світі піде до Піднебесної.

На європейських і світових самітах ставляться завдання з побудови національних інноваційних систем, подолання технологічної нерівності, забезпечення стійкого розвитку і побудови «суспільства, заснованого на знаннях та інноваціях». Звідси й пріоритетна увага до технологій та інновацій, а відповідно — до науки й учених, без яких вона не може розвиватися.

У критикованій багатьма радянській мобілізаційній моделі господарювання питанням наукового забезпечення економіки і політики справді приділялась підвищена увага. Академія наук СРСР і наша українська академія мали пріоритетне становище не лише як державні інститути, але і як засадничий чинник науково-технічного й економічного прогресу.

Сьогодні ж такого становища у академії і такого ставлення до неї з боку держави немає. Чи буде вона затребувана, як ми того хочемо, надалі? Чи буде спроможна вирішувати проблеми нового рівня складності? Слід сказати відверто: в цьому є сумніви і численні приводи для песимізму. Про що можна говорити, якщо на 2019 рік передбачено фінансування науки із загального фонду Держбюджету на рівні 0,16% ВВП (для порівняння — 2004 року, коли писалася стаття, цей показник становив 0,4%), капіталовкладення в науку — на мінімальному рівні, спостерігається кричущий відтік наукових кадрів тощо. А чого можна чекати, коли молодший науковий співробітник одержує менше за офіціанта, а положення закону про науку, що зарплата вчених повинна вдвічі перевищувати середню у промисловості, й натяку не має на виконання. І якщо нинішні негативні тенденції поглиблюватимуться, то найскладніші часи для НАНУ й української науки в цілому можуть виявитися ще попереду.

На мій погляд, є абсолютно конкретні завдання, які потрібно і можна вирішити.

По-перше, це тема реформування НАНУ. Вона заслуговує на окремий аналіз і широке експертне обговорення. «Наскоком» цю проблему не вирішити. Наведу лише деякі міркування. Перша проблема — потрібно відповісти на питання про те, звідки чекати оновлювальних ініціатив у науковій сфері — від самого наукового співтовариства чи від уповноважених органів влади? Відповідь тут не така очевидна, як здається. Логічно, що вирішувати власні питання і проводити реформи у своїй сфері повинні самі учені, а в разі потреби — звертатися до держави. Але, на жаль, говориться тут більше, ніж робиться. І досвід інших сфер показує, що якщо ми, учені, самі не почнемо вирішувати свої проблеми, чиновники можуть почати їх вирішувати за нас, виходячи з власних цілей і уявлень. А це передбачає вже озвучені новації: продаж «неефективних» наукових установ з аукціонів; скорочення числа державних наукових організацій у — разів; переорієнтація переважної частини науки з фундаментальних досліджень на комерціалізацію результатів і багато іншого.

Та чого варта лише ініціатива міністра освіти під час обговорення нового закону про науку, коли планувалося «протягнути», по-перше, ліквідацію автономії Академії наук і підпорядкування її Міністерству освіти, а по-друге, затвердження статуту «кабінетом Яценюка». На щастя, нам з однодумцями вдалося заблокувати цю ініціативу. Можна лише уявити, до чого б це призвело.

Друга проблема, на яку необхідно звернути увагу, — вироблення адекватної в плані змісту концепції реформ. Намагаючись дати відповідь на питання, якими мають бути реформи в НАНУ і з чого їх починати, слід піти «від супротивного» і визначити коло негативних явищ, яких потрібно уникнути. Чого не слід робити, знають усі. Необхідно не допустити втрати позицій тими заслуженими людьми, які віддали себе науці і тепер можуть бути «викинутими на узбіччя». Адже учений — це більше, ніж приналежність до певної професії, це суспільний статус і авторитет. Говорімо прямо і розуміймо правильно: молодь прийде в науку не тоді, коли не стане «старих», а коли побачить, що наука гарантує статус у суспільстві і справедливе ставлення з боку держави.

Важливо не дати розтягнути власність академії під ідею її реформування. А також уникнути іншої крайності — подолати «залежність науки від географії», коли від місця розташування інституту залежить його доля. Потрібно дати відповіді на питання: скільки коштує фінансування академічної інфраструктури? як використовується нинішня матеріально-технічна база і де «чорні діри» (статті витрат, де найбільш нераціонально витрачаються ресурси)? Які наукові установи й інститути працюють ефективно за нинішніх економічних умов, які можуть працювати ефективно і за яких додаткових умов? А вже після цього потрібно буде ухвалювати рішення щодо кризових організацій — реструктуризація, перетворення або роздержавлення.

Потрібно забезпечити, щоб усі реформаторські акції звелися не до переділу сфер впливу, а до підвищення ефективності роботи НАНУ, посилення її ролі в державній політиці. При цьому сама академія й академіки повинні чіткіше артикулювати свою позицію з ключових питань, відкрито говорити про те, що думають, знають і вважають за потрібне. Звичайно, сьогодні голос наших учених губиться на тлі коментарів численних політиків, які вирішують фундаментальні питання нашого політичного вибору. Але час зрозуміти, що ставати «в позу» і говорити, що «нас не запрошують», це непродуктивно. З такою позицією точно ніхто ні з ким і ніколи рахуватися не буде. Навіть тихо і небагатослівно, але з гідністю можна так висловити свою позицію, що й «перекрикувати» не доведеться

Потрібно забезпечити, щоб усі реформаторські акції звелися не до переділу сфер впливу, а до підвищення ефективності роботи НАНУ, посилення її ролі в державній політиці. При цьому сама академія й академіки повинні чіткіше артикулювати свою позицію з ключових питань, відкрито говорити про те, що думають, знають і вважають за потрібне. Звичайно, сьогодні голос наших учених губиться на тлі коментарів численних політиків, які вирішують фундаментальні питання нашого політичного вибору. Але час зрозуміти, що ставати «в позу» і говорити, що «нас не запрошують», це непродуктивно. З такою позицією точно ніхто ні з ким і ніколи рахуватися не буде. Навіть тихо і небагатослівно, але з гідністю можна так висловити свою позицію, що й «перекрикувати» не доведеться.

Тому ми повинні не лише коментувати на відстані, а й активно брати участь в ухваленні рішень, прогнозувати, будувати модель державної політики. І поки час від часу чути лише окремі голоси невеликої кількості наших академіків, але немає консолідованої і категоричної позиції в академії в цілому, напевно, не варто дивуватися ні з недофінансування вітчизняної науки, ні зі зниження довіри до НАНУ в суспільстві. Потрібно створити атмосферу, за якої думку академії не можна буде ігнорувати!

Третя важлива проблема — потрібно модернізувати нормативну базу і шукати нові точки зіткнення НАНУ з реальною економікою. Потрібно детально розписувати, коли і які укази, постанови уряду необхідно ухвалити, щоб це йшло на користь науці і побудові інноваційної економіки.

Необхідно створювати венчурні фонди, ринок технологій і технологічних компаній. Потрібно усунути протиріччя між двома паралельними дійсностями: тієї, до якої ми прагнемо, і тієї, яку ми маємо. Багато говориться про необхідність кооперації між університетською й академічною наукою. Логічно і доцільно було б розширення освітніх функцій академічних інститутів як у підготовці аспірантів, так і в плані магістратури (від цього перш за все виграли б наші гуманітарії і самі студенти). Чому б не формувати по лінії НАНУ держзамовлення на підготовку магістрів або хоча б ту його частину, яка необхідна для системи виробництва?! Академічний університет — це важливо, але його очікувані масштаби настільки малі, що важко чекати за таких темпів його розвитку, що він буде хоч дещо значущим на державному рівні.

Давно вже йдеться про те, щоб створити «інноваційні пояси» довкола академії і її регіональних підрозділів. Це і бізнес-парки, і центри трансферу технологій, і технологічні інкубатори, і фонди підтримки інноваційного підприємництва. Без цього неможливо сформувати повноцінну національну інноваційну систему. Але ніхто не працює над цими питаннями, з одного боку. А з другого — відсутня необхідна підтримка, а то й просте розуміння з боку держави. І тут необхідні термінові зміни до закону про науку в частині «права використання інтелектуальної власності» і просто «інтелектуальної власності».

Четверта проблема — диференціація підходів до фінансування і вирішення основних проблем у рамках «точно-природничого» і «гуманітарного» крила НАНУ. Це мають бути різні підходи, які враховували б як власне специфіку наук, так і особливості праці конкретних наукових колективів.

Говорячи про реформи в Національній академії і українській науці, не можна не торкнутися одвічного питання про відносини академії з уповноваженими державними органами у сфері науки. Не помилюся, якщо скажу, що академія завжди ревно ставилась і ставитиметься до будь-якого держоргану в науці. Такі «професійні ревнощі» потрібні. Як кажуть, не було б «Динамо», «Шахтар» би не перемагав. Але боротьба, в хорошому розумінні цього слова, повинна йти не за «адміністративні бонуси» і не за «бюджетні копійки» (кому дати гроші — МОНУ чи НАНУ), і не за близькість до «тіл», а за ідеї і позиції в системі ухвалення державних рішень, за своє законне право впливати на владу і формувати її порядок дій. Для цього потрібен автономний і повноважний політичний орган у науково-технічній сфері. Такий орган створено, це Національна рада України з питань розвитку науки і технологій. До її створення я маю безпосередній стосунок, зокрема й до ідеї, щоб раду очолив прем’єр-міністр. Але, на жаль, за дуже хорошої задумки, Національна рада не стала повноцінним впливовим органом. Тому вихід я бачу у створенні повноцінного Міністерства науки й інновацій, яке існує в багатьох країнах. При цьому очолювати його повинен один із віце-прем’єрів.

Але для того, щоб уся ця система працювала, потрібно, щоб уся державна науково-технічна політика перестала бути спонтанною і стала цілеорієнтованою, необхідний зустрічний рух науки і держави. Держава повинна чітко сформулювати своє «замовлення на науку» і визначитися зі стратегією розвитку. Тільки не в плані гасел, а в плані конкретних масштабних проектів на 5-, 10-, 20-річну перспективу. А наука у свою чергу повинна допомогти державі у виробленні пріоритетів, їх підтримці, в розробці і легітимації ключових державних рішень. Тоді з’являться і взаємні зобов’язання, і взаємна підтримка, і, головне —  результат. Але. Як ми бачимо упродовж останніх чотирьох із половиною років, стратегії України як держави, в якій пріоритет віддається науці й інноваційній економіці, досі немає.

***

Спостерігаючи за процесами, що відбуваються в Україні в останні кілька років, намагаючись осмислити, що ж усе-таки призвело до девальвації статусу науки, втрати взаємної довіри держави і суспільства, розриву між політичною риторикою і практикою, я дійшов парадоксального і невтішного висновку: виявився зруйнованим наріжний камінь нашого суспільного договору — етичні принципи. Сьогодні «слово» в політиці — нічого не означає. «Договір» — не діє і не має моральної сили. «Зобов’язання» — не виконуються. «Закон» — сприймається як юридична технологія і повсюдно ігнорується тощо. Це ознака серйозної деградації, оскільки без здорової етики не може бути повноцінної політики, а без політики немає нормальної держави і суспільства. Здавалося б, «до чого тут наука?» До того що саме в науковому середовищі ще залишилися класичні (нормальні) уявлення про професійну мораль і етику. Саме наукове середовище завжди виробляло ефективні «протиотрути» від морально-етичних «мутацій». Саме у науковій сфері і в науковій діяльності завжди були сильними такі поняття, як честь, репутація, істина. Можливо, це і є головний капітал, який вдалося поки що зберегти?! У реанімації всіх цих принципів серед іншого полягає нинішня місія української науки. І якщо так, то наука повинна стати не лише повноцінним економічним, а й значущим політичним явищем. Економіки знань без політики довіри — не буває!