МЕНЮ

Чути заново

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
28 липня, 2020 - 13:18
Якби Олексій Коломійченко й Людвіг ван Бетховен жили в одну епоху, український віртуоз відновлення слуху, можливо, позбавив би творця «Героїчної симфонії» глухоти

По суті, й сам Олексій Сидорович Коломійченко, цей гігант отоларингології, який спрямував свої вміння та талант на воістину критичні ситуації в обраній спеціальності, гідний героїчної симфонії. Вершин у цих болю й небезпеці він досягав, якщо так можна висловитися, в боріннях з самим собою.

У виборі медицини як фаху Олексій пішов за старшим братом Михайлом. У складну пору Першої світової війни, коли Михайло, в майбутньому — видатний хірург, був ще студентом медичного факультету Київського національного університету, Олексій не відразу переступив цей поріг. Спочатку він закінчив залізничне училище, а потім, після деяких коливань, обрав і Київський медичний інститут в його пролозі. Навчання поєднував з посадою провідника на далеких залізничних маршрутах. Одного разу застудився, після чого у нього почав падати слух. Зусилля найдосвідченіших лікарів-отіатрів Олександра Пучковського й Станіслава Ставракі (О.Коломійченко особливо цікавився цим профілем) виявилися, на жаль, не зовсім успішними. Усе ж Олексій Сидорович спочатку обрав ні науку, а дільничну лікарню в Ізяславі Шепетівського округу, але незабаром, того ж 1924 року, його перевели до Шепетівки, де недавній лікар-стажист у дружному досвідченому колективі відчув, що його покликанням є отоларингологія.

З цього дефіцитного лікарського фаху Олексія Коломійченка направили на курси удосконалення до Києва. Його наукове зростання відбувалося стрімко. Спочатку він — молодший асистент у клініці С.Ставракі, але вже 1936 року — доцент клініки. Його вміння розбиратися в складних методиках закономірно прводить до наступного кроку — Олексію Ісидоровичу довіряють керівництво великим дитячим отоларингологічним відділенням у лікарні № 23.

Саме О.Коломійченко одним з перших розробляє й вводить у практику рятівну допомогу найменшим дітям, коли при токсичній диспепсії виникає й гострий отит. Доктор-умілець починає використовувати антро- і тимпанопункцію — безпомилковий прокол, перший етап на шляху до зцілення. Уперше в Україні при таких нещасних випадках Олексій Сидорович починає застосовувати й видалення сторонніх тіл з трахеї й бронхів шляхом, по суті, миттєвої прямої ларингоскопії у дітей і дорослих. Також уперше вводить в арсенал лікування нові на той період антисептики — сульфідін і норсульфазол. Невипадково він стає консультантом, а фактично й співробітником Інституту «Охматдит».

На цей час він уже автор чотирнадцяти актуальних публікацій зі свого фаху, і О.Коломійченкові без захисту дисертації дають вчений ступінь кандидата медичних наук. А 17 травня, ще спокійної весни 1941 року О.Коломійченко захищає докторську дисертацію «Отогенні абсцеси мозку (анатомічні та клінічні спостереження)». Щодо цього О.Коломійченко стає й універсалом, коли отоларинголог з лікувальною метою вторгається й до заповідних зон нейрохірургії при гострих гнійних запаленнях середнього вуха. Епіграфом до дисертації він обирає слова: «Нехай хірург розумом й оком діє раніше, ніж озброєною рукою».

Початок війни, відразу після перших бомбардувань Києва до клініки О.Коломійченка доправляють поранених з важкими вушними, горловими й черепними травмами, нерідко поєднаними. Професор оперує іноді добу безперервно. Евакуюватися не встигає: дорогу перед машиною перепиняють німецькі танки...

Доводиться залишитися в окупованому Києві. І ось у цих умовах О.Коломійченко, один з небагатьох отоларингологів у захопленому ворогом місті, зазвичай у тому ж відділенні в лікарні № 23 надає допомогу сотням пацієнтів, зокрема й партизанам і підпільникам. Ризикуючи життям, він видає багатьом юнакам і дівчатам фальшиві довідки про важкі вушні захворювання, перед цим спеціально їх госпіталізуючи. Це був постійний подвиг на тонкому льоду можливого викриття. Невипадково доктор-патріот після звільнення міста був нагороджений медалями «Партизану Вітчизняної війни» I ступеня та «За оборону Києва». Хоча кліше «був на окупованій території» іноді звучало з якихось злих вуст.

Уже 1943 року він очолює лор-кафедру на стоматологічному факультеті медінституту, що почав працювати в звільненому місті,  1944 року А.І. Коломійченка обирають завідувачем кафедри отоларингології Київського інституту удосконалення лікарів, що також поновив свою діяльність. Це виключно важливий поворот для майбутнього. Разом з величезним педагогічним навантаженням Олексій Сидорович впроваджує й безпрецедентні новинки. Наприклад, кисетний шов при ларинготомії у випадках задавненого раку гортані на глоткове стравохідне від’єднання. Це методика, що дозволяє герметично закрити ранову поверхню від потрапляння слини.

У п’ятдесятих роках О.Коломійченко переймається і ідеєю хірургічної допомоги при отосклерозі. Адже й у самого себе він передбачає таку патологію, бо чує дедалі гірше. На допомогу при подібній глухоті його підштовхує повідомлення американського отіатра Розена, який при вушній операції випадково розхитав, у їхньому поєднанні, три мініатюрні кісточки в глибині вуха — стремено, молоточок і ковадло.

У лютому 1957 року вiн уперше в СРСР робить таку операцію водієві Миколі Живолую, одному з пацієнтів клініки на території Обласної лікарні. Полегшення відчувається лише вранці — виявилося, що згусток крові закупорив слуховий прохід. Таким чином, ефект очевидний. Усе це стало результатом створення вченим кількох спеціальних інструментів для фактично мікрохірургічного втручання.

1958 року на V з’їзді отоларингологів у Ленінграді О. Коломійченко виступає з доповіддю про 321 успішну операцію при отосклерозі. На з’їзді був присутній і Розен. Він пропонує колезі провести відповідну операцію на його правому вусі, однак удача його оминула. Лише через деякий час один з учнів О.Коломійченка В.Щуровський відносно вдало робить вчителю реоперацію, і він починає чути розмовну мову на відстані метра.

За новою методикою його вихованці проводять подібні операції у Вінниці, Харкові, Дніпропетровську, Житомирі, їхній почин підхоплюють у Москві, Тбілісі, Ленінграді, Куйбишеві. 1964 року ця група вчених удостоюється Ленінської премії.

Цьому рубежу, звичайно, сприяло відкриття, під керівництвом А.І. Коломійченка, Інституту отоларингології, сьогодні носить його ім’я. За 14 років керівництва унікальним закладом Олексій Сидорович перетворює його на передовий форпост у всіх напрямках отіатрії та ріноларінгологіі, з фундаментальною кадровою та науково-технічною базою. При ньому вже 1961 року зводиться триповерховий будинок університету, а 1978 року вже його наступником, Олексієм Івановичем Цигановим, — знаменитий слуховідновний корпус. Вестибюль і сьогодні прикрашає портрет основоположника інституту з рефлектором на лобі — незмінним допоміжним пристроєм при огляді хворого.

І ось, слідом за О.І. Цигановим, інститут очолює пан Дмитро Заболотний, нині академік НАМН України. Він працює як багатогалузевий хірург і дослідник у цих стінах з 1973 року. Саме завдяки його нововведенням в інституті на світовому рівні впроваджується технологія кохлеарної імплантації для реабілітації пацієнтів з глухотою, нерідко вродженою. Здійснюються й інші мрії неперевершеного майстра та провидця Олексія Коломійченка. Але це вже нове століття й нові сюжети.

У Києві, на тихій Рейтарській, на одному з будинків меморіальна дошка нагадує, що тут мешкали видатні українські вчені — лікарі Михайло та Олексій Коломійченки. Зупинившись біля неї, немов відчуваєш подих гуманізму.