Чорний четвер, або Піраміда терпцю

1.

Нас затримав солдатик, котрий патрулював біля воріт парку гурзуфського військового санаторію, через які ми спокійно швендяли вже другий тиждень.

Зазвичай солдатики куняли на сонці, наче котовиська, читали газети або намагалися загравати до місцевих дівчат, в яких найчудовішим був загар.

Зараз воїн стояв навитяжку.

- Ваша перепустка, - повторив він вимогу, дивлячись повз здивованих поглядів.

- Ви ж її ніколи не перевіряли.

- Вхід суворо за перепустками. Або по пред'явленню санаторного документа.

- Вас начальник вишикував? - запитав я.

- Можна вважати і так, - тихо відповів солдатик.

- А де він?

- Ось.

На ганку патрульного будиночка сидів капітан і, фільтруючи дим крізь вуса, розчиняв його в чудовому синьому небі.

- Послухайте, ми тут два тижні ходимо, - потривожили ми блаженний стан командира, - і ніхто нічого не запитував.

- Як два тижні? - сказав він і підняв брову, порушуючи прямолінійність трьох зморшок, натягнутих на лобі, наче струни на балалайці. Він відірвався від споглядання димових кілець і подивився в бік патрульного.

- Перевіряємо! - вірнопіддано відгукнувся той.

- Ну гаразд, - посміхнувся капітан, задоволений інтонацією підлеглого, - моя недоробка.

- Що ж робити?

- Платити.

- За чиїм розпорядженням?

- Начальника санаторію. І не за розпорядженням, - він витримав театральну паузу, - є більш точне слово - наказ.

- Але ж це державний заклад? - устряла моя герла.

- Більш того, - капітан зробив тон більш важким, надавши йому відтінок побожності, - відомче.

- І скільки коштує у відомчому?

- 2 гривні за 24 дні.

- Проте ж санаторій на балансі Міноборони.

- Так? - саркастично взявся під боки "гусар". - А чому ми чотири місяці зарплату не отримуємо?

- Це гроші вам на зарплату?

- Ні. Обслуговуючому персоналу. Прибиральникам, наприклад, садівникам...

Кілька хвилин капітан перелічував тих, хто буде ділити дві гривні.

З вулиці підскочила дебела тітка в рожевій кофті, обсипаній чорним горошком. Після зупинки інерція від її огрядного тіла передалася вглиб, і внутрішня енергія сповістила електричний розряд м'язам особи. Вмить розкрився рот.

- Їх перевіряти частіше треба. Ходять, ходять і... - вона не знайшла, що додати. За секунду зметикувала, - смітять.

Вона підлесливо заблимала в бік військового.

- А ваше яке діло? - запитали ми.

- Таке, - тявкнула жирна раба і відвалила, вихляючи, мов хвостом, двоцентнерним задом.

- Якби ви причепились до нас два тижні тому - було б не жаль, - виступили ми з останнім протестом.

- Як на мене, я видав усю інформацію, яка вас цікавить, - мудро відповів капітан, замилувавшись красою і тривалістю власної складнопідрядної фрази.

Для журналістського матеріалу прецеденту не було. "2 гривні за 24 дні" - горілка й пиво старшому офіцерському складу. Проте ніяк не затравка для статті.

Закінчивши дебати, ми проникли у ворота, розташовані на двісті метрів південніше.

2.

Чи то ми розтратили частину сил, а отже імунітету, на капітана, чи то воно від морозива, але мікроби, почувши слабке місце, кинулися надвечір краяти герлі гланди. Аптеки працюють до шостої. До однієї з них я дістався о пів на сьому.

Усередині, під жовтим конусом світла настільної лампи, сиділа, згорбившись, аптекарка і підраховувала бариші.

Несподівано поряд зі мною постала тітка в окулярах із позолоченою оправою і почала наполегливо бити в шибку. Аптекарка вдавала глухоніму. "Ну, тварюка!" - справедливо зазначила тітка і подвоїла частоту стукоту. Дятел зняв би перед нею яскраво-червону шапочку.

За дві хвилини двері розкрилися і на порозі з'явилась розлючена фігура в білому: "Не уміємо читати? Ми закриті!" - "Мені б клофелинчик", - нудотно-жалісливо вимовила тітка.

Аптекарка рушила вглиб. Золотоокулярна шмигонула за нею. Я - слідом. Раптом тітка обернулася і стала злісно зачиняти стулки: "Сюди не можна - закрито, - по-пацючому завищала вона. - Пустили одного". Зсередини клацнула засувка.

Фізіологічні процеси в моєму організмі прискорилися, мова перетворилася на батіг.

Захотілося роз'яснити тітці, що, крім тварюки, бувають й свині. Особливо небезпечний тип - у позолочених окулярах.

Двері розчинилися. Поруч з аптекаркою застиг цей різновид. На екзекуцію не вистачало часу. За секунду двері захлопнуться - треба швидко формулювати прохання.

- Мені анальгін - людині погано.

Золотоокулярна прошмигнула. Аптекарка, кисло прийнявши тридцять копійок, винесла ліки.

Переповнений, як Зорро, справедливими мстивими імпульсами, я понишпорив трошки провулками, але мерзенної тварини не відшукав. Свинини не вийшло.

3.

Гаразд, думаю. Піду грошовий переклад отримаю. А то з цими курортами - цілковитий голяк.

Пошта - до восьмої. Це виведене на центральних дверях великими лимонними літерами. Ліворуч за нею - вхід до телефонних кабінок, праворуч - жаданий телеграф.

Стоп - машина! На телеграфній дверці скотчем присобачили нашкрябане кульковою ручкою підле оголошення "Пошта сьогодні працює до шостої".

Зеленіючи, підплазовую до телефоністки: "Ви б не могли... у сусідньому приміщенні... переказ... дуже треба..."

- Та ви що! - гримнула вона басом. - Звідти вже пішли і все опечатали. Там - документи!

За її м'ясистою спиною, вдалині, променіло світло, бджолино гули жіночі голоси і побрязкували мельхіорові ложечки. Телеграфістки пили чай.

4.

Струшуючи анальгінчиком у кишені сорочки, я очманіло порулював додому.

Біля брудного багатоповерхового будинку дівчинка, переставши жувати батончика, сунула його під ніс волохатій, лайкоподібній дворнязі. Від щастя вуха собаки вистрілили антенами. Вона ледве не вчепилася в край шоколадки. Дівча різко підкинуло руку і противно завищало електричним дзвінком: "Тобі - не можна! Тобі - зашкодить!" І задоволено понеслася в під'їзд.

У роті в мене щось хрумкнуло.

5.

Ближче до ночі я пішов у відеосалон на фільм "Щелепи". Сьогодні я був на боці акули.