А чому б і, справді, не погомоніти з паном президентом?

Кільканадцять років тому за таку акцію Валерій Голейко потрапив би - у ліпшому разі - до київської "Павлівки". А, власне, наче й нічого екстраординарного не сталося. Ну, забажалося київському художникові увічнити в картині американського президента. І подарувати йому, Біллові Клінтону, "іменну" картину. І написати панові президентові кілька ніжних слів. (До речі, копії листа автор поряд із "Днем" надіслав до редакцій "Нью-Йорк Таймс", "Фігаро" та "Известий").

"У перших рядках свого короткого листа, - тривіально починає Голейко, - хочу побажати вам міцного здоров'я, довгих років життя й успіхів у Вашій нелегкій праці". Далі цікавіше: "Як резидент Великої Космічної Федерації, дякую Вам від себе особисто й від імені всіх інших посланців Галактики за той внесок у справу Миру на планеті Земля, який ви робите своєю діяльністю як людина і як президент Великої Країни. Усі разом ми відповідаємо за Мир і Процвітання на цій планеті. Від себе особисто хочу подарувати Вам картину, яку я назвав "Шедевр Цього Року - Портрет Президента", що я її створив під враженням великої перемоги на виборах президента США 1996 року. Хай береже Вас Бог!"

"Стьоб"? Як сказати... Пригадується інший американець - Волт Вітмен, котрий свого часу писав: перехожий, чому б тобі не підійти до мене й не погомоніти? А може, нам би було цікаво? А з президентом США й поготів цікаво погомоніти. Головне - бути почутим. Чи принаймні побаченим.