МЕНЮ

Альтернатива є

Марія ЧАДЮК, «День»
26 червня, 2020 - 09:28
Як співіснують в українцях європейська та пострадянська ідентичність — у дискусії ПЕН-клубу

Після Революції Гідності тема Європи стала популярною у медіа. Та як відзначила Віра БАЛДИНЮК, українська письменниця, літературознавиця, критикиня, головна редакторка журналу Korydor, зараз ми чуємо про Європу значно менше. У новій дискусії ПЕН-клубу «Всі вікна на Європу? Дискусія про європейську та пострадянську ідентичності» учасники вирішили актуалізувати цю тему та з’ясувати, як співіснують в українцях європейська та пострадянська ідентичність.

ІНЕРТНІСТЬ — НЕ ЗАВЖДИ ЗНАЧИТЬ «РАДЯНСЬКІСТЬ»

Одна з важливих тез, яка була висловлена під час обговорення: не варто ототожнювати приязнь до радянського й інертність чи обивательство. Як розповіла українознавиця, перекладачка, професорка Києво-Могилянської академії Оля ГНАТЮК, у Польщі Homo Soveticus має негативне значення, позначає людину, яка не хоче змін, зосереджена на виживанні, не має ні свободи, ні самостійності думок чи дій. Так називали поляків, які протестували проти шокової терапії 1990-х років. Проте, насправді, як наголосила дослідниця, Homo Soveticus — це звичайне чіпляння ярликів, оскільки інертність — проблема не тільки тих країн, які раніше входили до СРСР.

За словами Олі Гнатюк, люди хочуть вірити в казку, а не в те, що потребує докладання зусиль — а отже, фактично прагнуть до того, щоб бути обдуреними. Надзвичайний і повноважний посол України в Республіці Австрія Олександр ЩЕРБА зауважив, що ми часто критикуємо несвідомих українців, але якщо порівняти, скільки молоді не ходить голосувати у США, то стає зрозуміло, що те, що ми зараз маємо в Україні — результат впливу не тільки СРСР. І поширення популістичних ідей та тенденції до спрощення засвідчує, що цей виклик постав не тільки перед Україною.

ВПЛИВ ДИСПЕРСНОГО НАСИЛЛЯ У СРСР

Водночас близько 70 років Радянського Союзу не пройшли непоміченими. Тоді в чому вони проявилися? Дуже слушною думкою з цього приводу є теза письменниці, публіцистки, доктора історичних наук Олени СТЯЖКІНОЇ про нормалізацію радянськості. За словами дослідниці, пізньорадянська система насилля стала дисперсною. Це означає, що насилля — більшою чи меншою мірою — було присутнє практично в усіх сферах, починаючи від виховательки в дитячому садочку, яка нагадувала: «Цього не можна». А потім — школа, вища освіта. «І зрештою, сьогодні, коли в кодексах етики наших університетів написано «місія —  формування особистості», то це відлуння радянського «формирование человека». Це відмова від того, що вступає уже особистість. Це дисперсне насилля було в магазинах, лікарнях. Це була постійна в’язниця, скрізь. Звісно, можна було бути ким завгодно, але коли ти потрапляв у структуру лікарні або в структуру піонерського табору, то в той самий час ставав гвинтиком. Ти знав, що тобі не можна нічого, ніколи, «ти маєш закрити рота», — розповідає Олена Стяжкіна. І це не єдиний симптом браку поваги до людини, її прав та гідності. 

Дослідниця аналізує це явище ще глибше, зокрема — що ж стоїть за комплексом меншовартості. На її думку, сходинкою вниз міститься знецінення, ще нижче — самознецінення, а найнижче, в основі всього, небуттєвість. «Постколоніалізм — це про заборону бути, яку поставили колись ще в тоталітарні часи, що транслюється в тому числі й політичними управлінськими структурами, які навіть побудовані в такий спосіб, що в міністра має бути безліч заступників, голів департаментів, відділів, щоб відповідальність за всі рішення розтрощити на всю цю площину. Ніхто не відповідає, ніхто цього рішення не ухвалює. Оця небуттєвість транслюється звідусіль. Колись я запитала своїх подруг у віці від 40 до 50 років, що вони люблять їсти. Вони зависли на паузу, хвилин на десять. Виявилося, що вони знають, що люблять їсти їхні діти, що треба їхньому чоловікові, що корисно, але відповісти, що вони люблять — так і не змогли. Мені здається, що це найкращий приклад цієї небуттєвості. Бо вона не усвідомлюється як нестача, вона усвідомлюється як «я маленька людина, мене це не стосується», «яка різниця», — пояснює Олена Стяжкіна. За її словами, кожного народила мама, але не кожен «народився» (тобто сам себе створив). І, на її думку, українські революції — це вияв цього «народився». Проте, чи йдеться у цьому випадку про більшість населення?

ПЕРЕВАГИ МНОЖИННОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Ще однією тезою розмови стало питання про множинну ідентичність. Оля Гнатюк зауважила, що це, безсумнівно, перевага, бо вона надає змогу не впадати в екстреми, ксенофобію, створює основу для толерантності й зваженості, бо виникає звичка розуміння того, що існують різні погляди. Андреас УМЛАЕД, кандидат історичних та політичних наук, старший науковий співробітник Інституту євро-атлантичного співробітництва в Києві, головний редактор книжкової серії «Радянська та пострадянська політика і суспільство» видавництва «Ібідем» в Штутгарті, погодився з цією тезою, зазначивши, що після Другої світової німці стали бікультурними. Особливо молодь, яка почала жити в двох культурах — німецькій та англосаксонській. А це, за його словами, створює «інший підхід до життя». Напевно, це й так, проте виникає й інше питання. Наскільки у цій множинній ідентичності добре представлена українська ідентичність?

Крім того, потрібно усвідомлювати, що ці ідентичності часто не є односпрямованими. Олена Стяжкіна у відповідь на тезу про вікно можливостей, яке відкрите для нас у Європі, нагадала про невидимі ворота неможливостей — з боку нашого сусіда, і тільки українські бійці тримають ці ворота на замку.

ЧОМУ ВАРТО ГОВОРИТИ ПРО ПОСТКОЛОНІАЛЬНЕ, А НЕ ПОСТРАДЯНСЬКЕ

Андреас Умланд під час дискусії зауважив, що великі питання для України — вирішені завдяки, зокрема, Євромайдану, Угоді про асоціацію, та й перспектива членства в НАТО теж є. Це «навіть у Конституції записано», — зауважує він. Тож, на його думку, потрібно повністю зосередитися на тих кроках, які варто здійснити, щоб всі ці плани втілити в реальність. Окрім відповідності європейським стандартам, дослідник наголосив і на необхідності зміни іміджу України, наприклад, у таких країнах, як Італія, Франція, Іспанія, Німеччина, чия підтримка буде нам потрібна для інтеграції.

Щодо мови для розповіді Заходу про Україну Олена Стяжкіна зазначила: «Я думаю, що ми сьогодні можемо собі дозволити сформувати правильний словник. На третє десятиліття нашої незалежності ми можемо говорити про постколоніальне, а не пострадянське. Оскільки словник пострадянського постійно дає змогу Москві, Кремлю претендувати на відновлення радянського простору, в тому числі фізично... Нам треба трошки дистанціюватися, визнати свій радянський тягар, але все ж таки називати це постколоніальними практиками, і це буде корисно в тому числі, щоб розмовляти з європейськими країнами. Бо концепт постколоніального там краще розроблений, краще зрозумілий».

На завершення згадались слова журналіста, корінного жителя Донбасу Максима Віхрова в інтерв’ю для «Дня»: «На Донбасі в кінці 1980-х років радянська влада викликала роздратування, як і всюди. Але внаслідок того, що надії, які покладалися на ринок, не виправдалися, виникла дуже гостра потреба побачити якусь перспективу, вихід із кризи. Але її не було запропоновано. Тому багато людей змогли побачити перспективу тільки в тому, щоб повернутися до попереднього стану — до соціалізму, в лоно імперії». До СРСР ми вже не повернемося. Проте спільна для українців перспектива, схоже, і нині є критично необхідною.

Звісно, можна створювати нову. Та вже існує перспектива, яку більше двадцяти років формує газета «День». У ній питання, чи ми європейці - навіть не порушується, бо відомо за замовчуванням, що ми є частиною Європи. Також на сторінках газети та книг «Дня» давно було здійснено відмежування від РФ, проведено розрізнення між Росією і Руссю та повернено нашу історію. І систематично пропонуються рецепти для наших задавнених хвороб. Альтернатива існує. Залишається її тільки імплементувати.