130 дорослих собак, 20 цуценят і майже 80 кішок. I їжачок

Як живеться і чим варто допомогти тваринам у притулку Наталії Тимошенко на Донеччині

Захисники тварин, для котрих це не хобі, а спосіб життя (скажімо, такі, як давно відома читачам «Дня» Олеся Кулик із Запоріжжя), часто нагадують, що їхні ранки починаються не зі співів пташок та милих обіймів з улюбленцями, а з годування багатьох десятків голодних ротиків та прибирання їхнього туалету. І далі весь день минає далеко не «мімімішно», як може уявляти дехто із любителів тварин. Як ніхто добре це знає і пані Наталія Тимошенко, котра мешкає нині в селі на Донеччині, а до війни — в самому Донецьку, звідки й вивезла з чоловіком та помічниками сотні тих, за кого вона добровільно взяла відповідальність.

«Нашому притулку вже 38 років. Гадаю, в Україні ми 100-відсотково перші, тож у нас притулок-музей, — з усмішкою переконує пані Наталія, котра народилася в Донецьку і жила там до війни стабільним, забезпеченим життям, маючи поряд коло помічників, що давало змогу опікуватися сотнями скривджених попередніми господарями тварин. — Коли почалася війна, траплялися такі прикрощі, про які мені досі важко згадувати. Тиждень нам дали на виїзд, і за цей час ми перевезли тварин, речі не брали, меблів теж. На щастя, нам було куди виїжджати 2014 року. Бо ще 2012-го в мене було ніби наслання, що треба кудись переїжджати, і ми почали шукати варіанти. Тож цей будинок придивилися під дачу, але і зараз ми лише за 55 кілометрів від «принад життя» в окупації. Ми залишилися тут і будемо тут доживати. Навіть коли звільнять Донецьк, ми туди не повернемося. Я стільки там гидоти побачила, що він для мене помер... Хоч у мене там залишився будинок, у тому краї могили мами, дідуся, бабусі, батька, до котрого 2017-го не змогла приїхати на похорони...»

Наталія Юріївна розповідає, що, вивозячи тварин, спочатку їздили через Карлівку, а потім іншою дорогою, бо якраз почалися бої й довелося долати вже три години шляху замість 40 хвилин навпростець.

2014 — 2020 — ВТРАТИ Й ВИПРОБУВАННЯ НА МІЦНІСТЬ

«Переїхали ми в серпні 2014 року, більш-менш трималися до зими, бо я привезла дуже великий запас продуктів, а вже наприкінці року в нас почалися різні труднощі, — згадує співрозмовниця, що зараз живе у віддаленій від «цивілізації» Журавці Покровського району. — Нас переїжджало вісім людей — ми і наші помічники. Але потім четверо повернулися назад. Ще була жінка, котра працювала з нами в притулку 28 років, Валя, — фактично на ній усе трималося, моя справа була забезпечити продуктами тварин і людей. Решта була на ній. Але 2015 рік був важкий, ми самі голодували, ледве вигодовували тварин, щоб годувати їх хоча б більш-менш звичною їжею. І документи ми не могли відновити для Валі — її паспорт забрав зять, ще коли виїжджали, а він одразу пішов у «ДНР», там отримував за її паспортом пенсію. А вона дуже хвилювалася, як їй бути без документів, і вибіркові перевірки тоді були, вона дуже боялася. І в грудні 2015 року повісилася, не витримала всього цього.... Тоді в нас взагалі були моторошні часи...»

«До грудня ще наступний рік ми якось трималися, а потім зі мною залишилися прийомний син, чоловік та помічник Ігор, котрий з нами ще із Донецька. Потім не витримав Ігор — втік у грудні 2016 року. А ми ж щодня варимо сотні літрів їжі, у нас величезний двір — це мені подобається, звичайно, тваринам просторо, але ж нам усе це носити і прибирати... Скільки за день відер води — навіть не можу порахувати. Тож я носила всі ці тягарі, а в мене до того ще влітку стався мікроінсульт, а тут ще почалися проблеми з ногами — прибирала на милицях... Чоловік носив відра, а я прибирала і у дворі, і в будинку. Адже тут у 2014 — 2015 роках було дуже шумно, все було зовсім поруч, і ми досі собак зачиняємо на ніч, бо вони лякаються вночі від будь-якого звуку. Тож я прибирала і плакала від усього того...» На щастя, завдяки допомозі воєнних волонтерів пані Наталії вдалося потрапити до лікарів, де їй діагностували проблему з венами і призначили лікування. «Мені виписали ліки, і я буквально за тиждень уже забула, що таке милиці, — говорить жінка. — Потім помічник Ігор повернувся, а син, навпаки, пішов. Зараз ми втрьох. Я, чоловік та Ігор. Ось нещодавно взяли жіночку, тому що нам важко. Тварин у нас зараз — зо 130 собак, 20 щенят і майже 80 кішок. Ще й їжачок на додачу». Їжачка, до речі, звати Аркадій. Наталя Юріївна знайшла його мокрим і замерзлим і не змогла пройти повз.

А нещодавно пані Наталії знову стало недобре. «Минулого року, коли Віолетта Кіртока написала про нас статтю на censor.net, нас побачили і приїхали тепер уже наші друзі з «Порятунку тварин Харкова». Вони побудували нам теплий сарайчик, тут кішки мешкають і взимку. Ми поставили диванчик, і ось тут мене прихопило — «швидку» сюди викликали, і я поки тут. Ще не настільки добре почуваюся, щоб повернутися у свою кімнату, де 60 собак, — сміється жінка. — Болить голова від гавкоту. Забрала собі найтихіших. У нас тут із кожного приміщення є вихід у великий вольєр. Тобто якщо тварини хочуть бути надворі, вони надворі, хочуть бути в будинку, значить у будинку — як уже хочуть...»

ЯК НАГОДУВАТИ

Яке меню в мешканців притулку? «Чоловік об 11-й годині вечора виходить і до 6-ї ранку готує. Варимо 20-літровими каструлями і зливаємо у великі — 40 літрів бульйону, 20 літрів овочів, решта каша. Зараз із їжею для цуценят та котів виходить приблизно 500 літрів. Узимку, звичайно, більше. Кішок годуємо тричі на день. А собак — один раз, але вдосталь, щоб вони добре наїлися. Цуценят зараз, мабуть, годуємо п’ять разів на день. Добре, що є запас сухого корму. Ми їм ще даємо підкормку, а увечері запарюю геркулес із молоком. Є зовсім крихітки — місячні цуценята, нам знайомі привезли їх із Димитрова», — розповідає Наталія Тимошенко. І продовжує: «Через цуценят почало витрачатися дуже багато м’яса, і собаки, мабуть, перед зимою відчувають її наближення, їм треба жир нарощувати. На день у нас іде кілограмів 10 — 12: це кістки, жир, трішки обрізок і хоча б три кілограми легень. Це для собак. Кішкам іде на день — сьогодні вранці, приміром, я дала їм два кіло салаки на кілограм вермішелі. О другій годині ми дамо сухий корм, і о четвертій дня я поставлю варити два кіло курячої печінки, мабуть, з рисовою січкою — нехай буде на вечір. Тобто десь кілограмів п’ять м’ясного кішкам. Ось такі в нас витрати. Собакам кілограмів 18 крупи — манка і пшеничка навперемін. До речі, без капусти вони не їдять. Узимку можемо натерти сирі овочі, а влітку запарюємо. Усе це купуємо».

«Раніше намагалися вирощувати капусту. Але виявляється, ми можемо вирощувати лише цуценят, з капустою в нас туго, — посміхається Наталія Юріївна і додає: — Не аграрії. Але вчимося помаленьку. Справа йде до заходу життя, тому часом не дуже хочеться вчитися. Вже і ноги болять, і спина болить, і вже надвечір часом нічого не хочеться робити. За день дуже втомлююся...»

ЯК ВИЖИВАТИ?

«Пенсію я не отримую, хоч сподівалася, бо мені вже є 60 років, але, виявляється, за новим законодавством я вийду на пенсію в 63 роки. Переселенських виплат ми ніколи не отримували», — розповідає пані Наталія. «Нам пропонували ахметівську допомогу, то чоловік двічі з’їздив і отримав, а в мене особисті рахунки з паном Ахметовим ще з 90-х, я не захотіла отримувати ту допомогу. Я принципова і противна», — посміхається жінка.

«Як ми виживаємо? Допомагають пости, що їх пишу у «Фейсбуці», два німецьких фонди — вони щомісяця чи раз на кілька місяців надають нам певну суму — оплачують то пісок, то вугілля. Одного разу — і на десять тисяч гривень, я була дуже вражена, бо не звикла до такої великої допомоги. Мені кажуть: «Ти писати не вмієш, до тебе зайдеш на сторінку, а в тебе все чудово». А я не можу інакше. У нас у Донецьку взагалі не було ні в чому потреби. І тут опинитися без засобів до існування... Звичайно, нам дуже важко і дуже хотілося б допомоги. Адже ще й за світло треба платити, купувати вугілля та дрова (які цьогоріч дуже дорогі), щоб готувати тваринам їжу».

«До нас приїздять військові волонтери. Наприклад, Маша Хаброва із Запоріжжя шле нам посилки, із Києва — Саша Гладій, а нещодавно «Правий сектор» запросив нас на концерт в Авдіївку», — охоче називає пані Наталія тих, хто підтримує.

«БОЮСЯ БРАТИ ТВАРИН, БО УСВІДОМЛЮЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»

Цікавлюся, хто зараз живе і як потрапляє до притулку — тварин підкидають, привозять? «Так, але, на щастя, нечасто. Тому що ми все-таки на віддалі, — пояснює Наталія Тимошенко. — Автобуси до нас не ходять, нормально доїхати можна лише машиною. Але тому й беруть тварин погано. Ще в 2016 — 2017 роках приїжджали й брали і цуценят, і кошенят. А зараз є подібні спільноти в цих містечках, тому люди беруть тварин там. А так або я підбираю, коли кудись їду, або знайомі телефонують і розповідають, що хтось збирається позбутися тварин. Але зараз це рідко. Один-три на місяць. Я ж усвідомлюю відповідальність — у будь-який момент зі мною може щось статися, бо зі здоров’ям у мене геть кепсько. Тому боюся брати тварин, беремо стареньких, а цуценят — коли викинуті маленькі цуценята в смітник і їх продовжують засипати сміттям, то я ніяк не можу оминути їхню біду й не забрати їх. Або хворих кошенят тиждень тому привезла знайома. Не змогла відмовити. Ось лікуємо. Купуємо ліки за ті гроші, які нам надсилають».

ІСТОРІЇ УЛЮБЛЕНЦІВ

Соня: «Соня — маленька собачка. Вона у нас уже третій рік. Коли мені було зле, я плакала, бо мене хвилювало, що буде з Сонею. Бо якщо інші собаки спокійно ставляться до чоловіків, то Соня кидається на них. Вона маленька, але дуже бойова собачка, і всіх чоловіків ненавидить, тому що попередній господар саджав її в мішок і збирався втопити, кинути у ставок. Сусідка це побачила, забрала, подзвонила одній знайомій, та іншій, а та вже нам, син поїхав і забрав. Вона в мене спочатку жила в порожній кімнаті, залізла якось на вікно, і я їй на лопатці з довгою ручкою подавала мисочку, ставила їсти, тому що вона кидалася на мене й на інших. Три місяці вона звикала до мене. А зараз це рідна собака — вона не може без мене, а я не можу без неї».

Мурзик: «Мурзик — це пес чоловіка. Його взяла якась власниця магазину. Модна собачка — йоркширський тер’єр. Але ж це не просто собачка, котрій можна дати каші чи борщу. Згодом починаються проблеми. А ще в йоркширів характер, з ними треба вміти працювати і спілкуватися. Тож господарі віддали другим, ті третім, всі відмовилися від нього, тоді його просто залишили в порожній квартирі, щоб здох від голоду... У якийсь момент вантажник того магазину розповів про це продавщиці, та розповіла нам, і ось він з нами уже четвертий чи п’ятий рік. Так, він проявляє характер. Ось днями намагався вкусити кошеня, то дістав по вухах. А потім вкусив і чоловіка, і мене».

Соня, Гієна, Ліза: «Ще в нас троє донецьких собак. Ось, скажімо, велика собака Соня. На Гладківці (мікрорайон у Донецьку. — Авт.) жила, господарі кинули, поїхали, а Гладківка потім була під обстрілом. От і зараз, коли лунає грім, вона біжить куди бачить, забивається під диван, ходить там у туалет, у неї цей страх непереборний. Хоча величезна собака. Ще в нас є Гієна — жила у військовій частині під Ясинуватою — ще десь 2007 чи 2008 року, її збила машина, ніхто не став з нею клопотатися, нам подзвонили. Вона в нас прооперована, довелося ампутувати одну задню лапу. Але живе, я вже не знаю, скільки їй років. Або Ліза — напевно, їй уже за 20. Вона підсліпувата, на вулицю не виходить — теж велика чорна собака, колись була пухнаста, але в туалет ходить у моїй кімнаті, на вулицю вже не проситься, хоч раніше не заходила в дім навіть на ніч...

Багато старих собак. Із Донецька залишилося, мабуть, собак 15. На жаль, майже щороку когось втрачаємо. Бо це вже старі собаки, котрі зазнали різних тяжких випробувань. А серед кішок, на жаль, із донецьких нікого не залишилося. Вони в нас були старенькі, молодих і не було серед них».

ПОТРЕБИ

Крім нагальних потреб у харчах, вугіллі, дровах, оплаті електроенергії, в притулку назріла й потреба зробити ремонт. «Мені потрібна машина піску, десяток мішків цементу, хоча б якихось планок, дошок — треба підлагодити підлогу. Звичайно, хотілося б купити хоча б два-три листи OSB там, де собаки стіну просто вигризли. Бо тинькування нічого не дасть. Фарба для підлоги у нас є, а пісок, цемент потрібно купити», — каже Наталія Тимошенко.

ПЕРЕКОНАННЯ

«Раніше я була абсолютно аполітичною людиною. Я не цікавилися нічим, крім собак. Не тільки своїх, а й усіх міських, у нас по четвергах збиралася робоча група. Політикою я не цікавилася, — розповідає про довоєнне життя пані Наталія. — Я народилася в Донецьку, тато в мене із Білгородської області, мама — із Ленінграда. Чесно кажучи, не знаю, який би вона бік обрала, якби дожила до війни. Може, й не український. Я рада, що залишилася сама в боротьбі, що я за Україну й ніхто мені не казав, що я чиню неправильно. Перші ці тварюки почали в нас з’являтися 2013 року — ще з осені тоді ми почули незрозумілу говірку й побачили дивних людей. Уже тоді відчувалося, що буде щось неминуче, хоч ми ще не знали, що. І коли війна стала однією з реалій нашого життя, в мене пробудилося те, що я українка і буду до останньої краплі крові за неї. Як це зазіхати на мою Україну?! Я тут народилася, тут живу, виявляється, я її люблю! Я про це ніколи до тих подій не замислювалася. А тепер не сумую за Донецьком, як я вже казала. Я люблю Україну — виявляється, це моя країна. 2014 рік мені показав, хто я і що я. І я така, різка, я — за перемогу...»

Що ж до проблеми безпритульних тварин у країні загалом, у нашої співрозмовниці небагато оптимізму: «Мені здається, що час було згаяно. Треба, щоб були хороші притулки в кожному місті з безоплатною стерилізацією для місцевого населення. Але ніхто це не потягне. Ми цей час згаяли. У нас свідомість ще не та, щоб допомагати тваринам. І передусім на це не піде держава. Такі дрібні притулки, як ми, нічого не вирішують... У нас немає влади».

Але насправді вони вирішують — долі сотень хвостатих чотирилапих, і ми спроможні допомогти їм щодня мати смачну м’ясну кашу, домашній затишок і впевнених у завтрашньому дні господарів.

Тож якщо ви можете передати підстилочки, ковдри, сухий корм, тушонку для підопічних та їхніх господарів, інші корисні речі, надсилайте їх на адресу:

 Донецька область, місто Новогродівка, відділення №1 «Нової пошти». Тимошенко Наталія Юріївна 0508877398.

А якщо можете допомогти фінансово — картка Приватбанку 5168 7422 1483 5914.

Facebook-сторінка притулку «Приют бездомных животных Наталии Тимошенко»