МЕНЮ

Лабораторія рефлексії

Марія ЧАДЮК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
23 травня, 2019 - 19:59
Тема сусідства — головне на цьогорічному «Книжковому Арсеналі»

У Києві триває одна з найголовніших літературних подій України — «Книжковий Арсенал». На відкритті міністр освіти Євген Нищук назвав фестиваль «великою лабораторією, яка рефлексує ті події, що відбуваються». Причому, додав він, це рефлексії відомих людей — письменників, публіцистів та фахівців у багатьох інших сферах. Цього року центральною для роздумів була обрана тема співжиття, спільного буття на підставі цінностей і домовленостей (яка, як стає зрозуміло з програми фестивалю, може бути проінтерпретована у різний спосіб).

Дискусії та поетичні читання, презентації та лекції, перформанси й виставки, кінофільми й радіоп’єси — форматів таких взаємодій для підвищення інтелектуального тонусу справді надзвичайно багато. Тож у який спосіб рефлексується тема сусідства на цьогорічному фестивалі?

ДІАЛОГ ЧЕРЕЗ СПІЛЬНУ ДІЮ

Насамперед, як кажуть, потрібно розібратися з самим поняттям. Цьому великою мірою була присвячена дискусія «Теорія і практика сусідства: стіни VS мости» від Аспен Інститут Києва. Зокрема, було проговорено, що сусідство — це передусім просторове поняття, але водночас і часове. Динаміка цього співжиття залежить від ставлення до межі. Яку, до слова, часом не так легко провести, оскільки з глобалізацією сусідами можуть бути країни, що фізично не містяться поруч. Наприклад, бізнес-компанії можуть мати філіали в кількох країнах, а клієнтів по всьому світу. Крім того, щодо часу й сусідства було згадано, що різні країни можуть жити в різних хронологічних уявленнях (у Росії, як видається спікерам події, цей час десь між умовним феодалізмом і модернізацією, тож і сусідство зводиться до загарбання іншого, а не до діалогу).

Українське сусідство було розглянуто крізь призму спадщини минулого. Адже радянський період перетворив сусіда на потенційного зрадника, зробив його загрозою. Можливо, саме тому нерідко можна натрапити на атомізованість українського суспільства, низьку довіру. Поки «спадок минулого» невідрефлексований, вважають спікери, складно бути добрими сусідами. Як один із способів змінити ситуацію, запропонували спільну дію. Було згадано й приклад — поїздку на звільнені території на сході, де відбувалася зустріч з людьми різних переконань. Безумовно, говорити важливо, але нерідко це призводить до сварок. Натомість така проста дія на кшталт створення і фарбування лавок може об’єднати людей різних переконань і надати усім відчуття причетності до спільної справи.

БАЛАНС МІЖ ГЛОБАЛІЗАЦІЄЮ І ЗАКРИТІСТЮ У СВОЇЙ ІНАКШОСТІ

Ще одним із засадничих моментів сусідства є ставлення до іншого, і тут цікавий висновок висловив філософ Олексій Панич. Дуже тривалий час було два підходи до іншого: перелічувальний та ієрархічний. Тобто можна було просто перерахувати, якими є особливості іншого, без надання оцінки, або ж сприймати чуже як щось неправильне. У XVIII ст. з’являється третій спосіб, коли ми інкорпоруємо в себе іншого в його інакшості. Тобто можемо розуміти логіку дій іншого, при цьому лишаючись собою. І цей підхід, зокрема, реалізовано у «Європейському словнику філософій: лексикон неперекладностей» (до речі, його український переклад із французької — перший у світі, лише потім      — англійський, іспанський). І основна мета праці виходить далеко за межі філософської термінології.

Як розповідала свого часу Барбара Кассен, під чиїм керівництвом був створений словник, ця праця має на меті пошук балансу між двома крайнощами. З одного боку, тотального універсалізму (як один із проявів — ідея універсальної мови), а з іншого — закритості у своїй інакшості, фрагментованості. На прикладі словника це пояснюється так, що, з одного боку, в ньому йдеться про унікальні для кожної мови ментальні структури, слова, які не можна точно перекласти, але з іншого боку, їх можна пояснити, а отже й надати універсальності. Видається, що ці висновки можна масштабувати і щодо сусідства: з одного боку, глобалізація, яка нівелює кордони, з іншого — тенденція до фрагментованості, творення субкультур чи закритих спільнот. І філософ Володимир Єрмоленко наголошує, що віднайдення балансу між цими компонентами є дуже важливим.

Зокрема, це стосується і літературної сфери. Американський славіст, літературознавець Віталій Чернецький зауважує, що не потрібно обмежуватися поглядом на українську культуру лише в нашому контексті. Аби вона могла стати знаною, більш зрозумілою, її варто розглядати у ширшій, світовій перспективі (у чому він і вбачає частину своєї місії, працюючи на Заході). Наприклад, пропонує Віталій Чернецький, можна говорити про Тараса Шевченка як про одного з перших теоретиків антиколоніального спротиву. Тільки він здійснював спротив не в публіцистиці, а в поезії. Можна знайти паралелі між текстами Джозефа Конрада й Василя Стефаника. У такий спосіб українська специфіка завдяки розгляду в ширшому контексті ніби «перекладається» на зрозумілу світу мову.

«КОЖЕН ІЗ НАС МАЄ СТАТИ ТИМ ХОБІТОМ БІЛЬБО, ЯКИЙ ДОЄДНАВСЯ ДО ВАТАГИ ТОРІНА ДУБОЩИТА, ЩОБ ПОВЕРНУТИ ЇМ ДІМ»

Але порозумітися потрібно не тільки зі світом, далекими чи близькими сусідами. Діалог потрібний і всередині країни, між представниками різних народів. У зв’язку з нинішніми подіями особливо актуалізувалася співпраця з кримськими татарами (і загалом, заходи, що присвячені їхній культурі, є важливою частиною «Книжкового Арсеналу»). Довгий час Україна не звертала достатньо уваги на це питання. Як наслідок, у 2014 році страхи, спричинені браком знань і тільки підсилені зовнішнім впливом, «прорвалися» у вигляді висловлень на зразок: «Кримські татари нас усіх тут будуть різати, а Росія хоче нас врятувати».

На думку письменниці Катерини Калитко, варто нарешті перестати протиставляти: українці — кримські татари. Ми всі є українцями, просто маємо різне походження: «Нещодавно закінчилася дуже хороша виставка «Дивовижні історії Криму», яка показала, наскільки Крим був тим «плавильним котлом». Це те, за що я Крим дуже люблю: він дав дуже багато історій і стежок... Ця земля справді нікого з нас не відпустить. І це дуже хороше відчуття, що ти маєш заради чого працювати. Тому що кожен із нас, метафорично кажучи, має стати тим хобітом Більбо, який доєднався до ватаги Торіна Дубощита, щоб повернути їм дім». 

«МИ З ВАМИ ЖИВЕМО І В ТРАГІЧНИЙ, І У ВЕЛИЧНИЙ ЧАС ВОДНОЧАС»

Однак варто додати, що це насправді боротьба за наш спільний дім. Важливо, що на «Книжковому Арсеналі» не забувають і про події, які відбуваються нині на фронті, про трагічні сторінки Революції Гідності, і частина заходів присвячена саме цій темі. І тут сусідство зринає в дещо іншому контексті. «Ми з вами живемо і у трагічний, і у величний час водночас. Поруч із нами ходять новітні герої», — поділилася Світлана Терейковська, авторка книжки «Небесна Сотня. Життєписи». Вона здійснила величезну, а головне емоційно непросту роботу — зустрілася з рідними, однокласниками, однокурсниками Героїв Небесної Сотні, щоб увічнити пам’ять про тих героїв, яких, на жаль, серед нас уже немає.

Водночас було представлено й інше видання «Майдан. Пряма мова» (обидві згадані книжки перші із запланованого трикнижжя), до якого увійшло 35 інтерв’ю людей, які були на Майдані й творили нашу історію. Мабуть, найпомітнішою особливістю цього видання є QR-код із можливістю почути фрагмент самої розмови, що справді підтверджує назву книжки. 

ЯК МИ ВЗАЄМОДІЄМО ІЗ ВЛАСНИМ МИНУЛИМ

Є ще одне сусідство, яке стало темою цьогорічного фестивалю — як ми взаємодіємо із власним минулим, які його епізоди досі несправедливо лишаються на маргінесах. Яскравим прикладом цього є проект «Роліт. Сусіди». У ньому йдеться про будинок, який, як влучно зазначають організатори, «заснований на кооперативних засадах у пору житлової кризи, щоб забезпечити умови для творчості, і незабаром перетворився на своєрідний «табель про ранги». Квартира в ньому ніби зараховувала мешканця до літературної еліти, а кількість житлової площі визначала внесок у літературу. Під одним дахом мешкали обласкані владою «генерали» від літератури і «неблагонадійні», які перебували під пильним наглядом НКВС-КДБ».

Немало таких історичних моментів відкриває своїми книжками й «День». Одна з передплатниць газети, яка прийшла доповнити свою колекцію книжок «Дня», поділилася: «Дуже вразило «Ave» про Скоропадського, бо я нічого про нього не знала. А бачите, яка людина! Можливо, якби тоді склалося по-іншому, ми по-іншому б тепер жили. Це насправді дуже актуальні теми. Бо що ми знаємо про Україну? Треба вивчати по-новому. Тим більше, що це дуже розумна робота. Тож усім своїм знайомим теж раджу читати чи в мене брати».

Оксана Савченко, викладачка французької мови, купивши працю Михайла Драгоманова з серії «Бронебійна публіцистика», розповіла: «Мене цікавить Михайло Драгоманов. Колега пише про нього дисертацію в Болгарії, досліджує його період закордонний. Тому мені цікаво зробити їй такий подарунок». На пораду про книжку «Дня» «Сестра моя, Софія», де вміщено більше інформації на цю тему, читачка відповіла: «Вона вже її має, бо сама українка, просто живе й працює в Болгарії. Але буває тут у бібліотеках».

А часом «Книжковий Арсенал» стає місцем зустрічі однодумців, як-от у випадку з Тетяною Сєрєбрєнніковою, завідувачкою бібліотеки імені Василя Симоненка: «Ми передплачуємо газету, інколи приходжу, беру щось із «Маршрутів», щоб ставити на виставку. Хочу з чистим серцем сказати газеті, що низький уклін їй і подяка, що можна читати щось суспільно-політичне. Знаєте, є читачі, які читають українською, є які читають російською і українською. То газета «День» для всіх, це я вам кажу зсередини публічної бібліотеки. І дай Боже, щоб ми з вами протрималася у всі часи, і на всіх фронтах. Дуже дякую! І тримайтеся, будь ласка!»

Тож «Книжковий Арсенал» розкриває різні аспекти сусідства та головне — спонукає до роздумів, перетворюючи нас самих на справжніх дослідників у цій великій лабораторії.

P.S.

Нагадаємо, що стенд «Дня» — В6.11. Чекаємо!