«Є у мене щирий батько...»

«ЯКБИ НЕ ВІН...»

В історії викупу Тараса Шевченка з кріпацтва винятково важливою була роль конференц-секретаря Академії мистецтв Василя Івановича Григоровича (1786 — 1865). Про це свідчив сам поет: присвятивши Григоровичу поему «Гайдамаки» (1841) і назвавши в ній свого рятівника «душею щирою козацького роду», автор (умовний кобзар!) кликав синів-гайдамаків, народжених його поетичною уявою, до «щирого батька»,  щоб той благословив їх «в далеку дорогу»: «Якби не він спіткав мене/ При лихій годині,/ Давно б досі заховали/ В снігу на чужині...»

Ось так: «Якби не він...» Хоча виручали Шевченка й інші шляхетні люди: спочатку Іван Сошенко та Євген Гребінка, згодом за справу взялися  Олексій Венеціанов, Карл Брюллов, Василь Жуковський... Проте Шевченко знав, що вирішальну роль відіграв всемогутній конференц-секретар Григорович, який був головним «диспетчером» в історії його звільнення, що уявлялася Тарасові як чарівна «овідієва метаморфоза».

Утім, у вступному монолозі автора-»кобзаря» про Василя Івановича йдеться не тільки як про рятівника й благодійника, а й як про земляка, який не одцурався своїх українських коренів і здатен по-батьківськи увійти в становище сироти, що волею долі втрапив на чужину...

Свого українського походження Василь Іванович і справді не цурався, охоче підтримував земляків. Євген Гребінка, приїхавши з Полтавщини до Петербурга, в одному з листів початку 1834 року (себто — за два роки до викупу Шевченка) також писав про Григоровича із захопленням: «Двадцать лет его пребывания в Петербурге не могли изменить его малороссийского выговора. Он человек с большими сведениями и служит мне ключом ко всему изящному, что только находится в Академии».

І це ще слабко сказано: «Человек с большими сведениями...» Адже йшлося про людину, в руках якої були зосереджені всі важелі управління Академією.  Недарма ж Карл Брюллов казав про Григоровича: «Наш отец и командир».

Гребінка зауважив також, що «малоросійська колонія» в столиці — велика, впливова, й це відповідало істині. Під орудою вихідців із України на початку 1830-х була й Петербурзька академія мистецтв. Посаду ректора в ній ще з 1814 року обіймав уродженець Ічні (Чернігівщина) Іван Петрович Мартос, а конференц-секретар Григорович, який мав неабиякий вплив на ректора, був його... зятем. Такий собі непотизм часів Миколи І!

«ВЗЯТТЯ» ПЕТЕРБУРГА

Василь Григорович родом із Пирятина. У центрі цього містечка й досі стоїть церква Різдва Богородиці, в якій колись служив священиком його батько Іван Микитович.

До північної столиці Григорович потрапив  1812 р. Перед тим він, як дехто вважає, встиг закінчити Київську духовну академію (курс філософії); якийсь час служив у Полтавській губернській канцелярії, потім — на Малоросійському поштамті. Входив до полтавської масонської ложі «Любов до істини», серед членів якої були: автор «Енеїди» Іван Котляревський, маршалок Миргородського повіту, поет Василь Капніст, переяславський повітовий маршалок, чиновник Колегії закордонних справ Василь Лукашевич, поміщик, «одноборщник» Гоголя по Ніжинській гімназії Василь Тарновський, підполковник Володимир Глінка...

Цікаве товариство, чи не так?

Своєю людиною в масонських колах Григорович був і в Петербурзі; певний час він навіть виконував обов’язки Оратора ложі «Избранный Михаил». Видавець і літератор Ніколай Греч згадував, що 1820 р. члени ложі «Избранный Михаил» («граф Ф.Толстой, Ф.Глінка, П.фон Фок, В.Григорович, М.Кусов та ін.») відкрили в північній столиці школу на 360 учнів. І навряд чи Василь Григорович задовольнявся лишень роллю «весільного генерала»: він був енергійною, діловою, прагматичною людиною.

Восени 1817 р. Григорович одружився із Софією Іванівною Мартос, донькою відомого скульптора Івана Петровича Мартоса. Ясна річ, це не могло не додати йому ваги в петербурзькому світському товаристві. «Софьюшка, ваша крестница, была невеста, теперь она замужем за Василием Ивановичем Григоровичем, прекрасным молодым человеком, кажется, что и вы его знаете, у меня видели, — писав Іван Петрович своєму родичу Іванові Романовичу Мартосу 10 листопада 1817 р. — Батюшка его Иван Никитич и матушка Прасковья Дмитриевна живут в Пирятине...»

«Прекрасного молодого человека» тієї пори можна побачити на олійному портреті роботи Олександра Варнека (1818 рік). У постаті Григоровича підкреслено маєстат: високе чоло, ледь недбало відкинуте назад волосся, вродливе обличчя, «обрамоване» бакенбардами... Щось байронівське було в цьому романтичному образі...

1824 року Григоровичі вже мали трьох дітей — Василя, Миколу й Костянтина (перша дитина, теж син, померла ще немовлям). Василь Іванович тоді працював у Академії мистецтв, причому, як згадувала Марія Каменська, донька віце-президента академії Федора Толстого, до академії Григорович «був переведений з третього відділення (!) власної канцелярії його імператорської величності».

Оце так кар’єрний «кульбіт»! Яку посаду обіймав майбутній професор у відомстві графа Бенкендорфа, не знаємо, проте сам цей факт в історії сходження зірки Григоровича вельми цікавий. (Утім, за іншими — не вельми надійними — джерелами, місцем служби Василя Івановича була Канцелярія особливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ, де він начебто відповідав за літературу й мистецтво.)

У 1823 — 1825 рр. Василь Григорович видавав у Петербурзі «Журнал изящных искусств»; за ним уже закріпилася репутація цінителя мистецтв. «Издание журнала хотя и не принесло выгод значущих, но доставило мне некоторое внимание людей почтенных и известность, — не без гордощів повідомляв він Іванові Романовичу Мартосу, своєму родичу. — На них, при помощи Божией, я имею надежды и, быть может, служба моя улучшится. Впрочем, что бы ни было, я покорен провидению; им я был ведом доселе, — оно управит пути мои и в будущем! Государь император повелеть соизволил продолжать издание журнала моего и в пособие пожаловал мне девять тысяч рублей».

Ці рядки писалися 19 грудня 1824 року, і Василь Іванович не міг не згадати в листі й недавню подію, яку пережив Петербург, — ту саму повінь, яка мало не відібрала життя в Євгенія, героя поеми Олександра Пушкіна «Мідний вершник». «7-го прошедшего ноября бывшее здесь наводнение причинило ужасныя бедствия; более тысячи человек потонуло, чрезвычайное множество скота погибло, домики деревянные разрушены; потери частныя и казенныя неисчислимыя. В окрестностях тоже. В Кронштадте весь флот потерпел, укрепления смыты, но там потеря в людях простирается до ста человек не более, а из морских ни один не погиб. Мы видели несчастье, но Богу угодно было спасти нас. Из нашего семейства никто не потерпел».

А рівно через рік у Петербурзі мало не стався воєнний переворот: 14 грудня  на Сенатську площу вийшли полки, командири яких хотіли змінити монархічний устрій Росії на республіканський. Чим усе закінчилося — добре відомо.

Василь Григорович був мимовільним свідком цієї події. Репресії, викликані бунтом тих, кого назвуть «декабристами», його зачепити не могли, про що Іван Петрович Мартос із задоволенням повідомляв своєму племінникові Івану Романовичу Мартосу 15 січня 1826 року: «На счет Василия Ивановича (Григоровича) будьте спокойны: он очень умен, чтобы быть причастным какому-нибудь бесчестному делу».

Змови, заколоти Григоровича й справді не цікавили — він ішов стезею мистецтвознавця. У двох випусках альманаху «Северные цветы» за 1826-й і 1827-й роки з’явився його великий огляд «О состоянии художеств в России», написаний у формі листів до приятеля-росіянина, який живе за кордоном.  «Ти багато бачив, багато знаєш, але не знаєш ще своєї вітчизни», — з пафосним докором повідомляв умовному адресатові автор, і далі докладно розповідав йому про стан справ у російському мистецтві.

ПОКРОВИТЕЛЬ

Посаду конференц-секретаря Академії мистецтв Василь Іванович обійняв  1829 р. і не розлучався з нею цілих тридцять років. Із 1831-го викладав слухачам теорію мистецтв та історію живопису. Забігаючи наперед, варто згадати, що лекції Григоровича слухав і Шевченко. Проте згадував він про них без особливого захоплення: «Я, несмотря на мою искреннюю любовь к прекрасному в искусстве и в природе, чувствую непреодолимую антипатию к философиям и эстетикам. И этим чувством я обязан сначала Галичу и окончательно почтеннейшему Василию Ивановичу Григоровичу, читавшему нам когда-то лекции о теории изящных искусств, девизом которых было: побольше рассуждать и поменьше критиковать. Чисто Платоновское изречение» (щоденниковий запис від 5 липня 1857 р.).

Шевченкові-художнику не подобалося «голе» теоретизування, надто загальні розмови довкола мистецтва...

Мешкали Григоровичі  професорській квартирі просто в  академії. Стіни залу й кабінету господаря прикрашали численні гравюри в золотих рамах, зате уздовж стін стояли скромні стільці; в кутку — старовинне фортепіано, біля вікон — діжки з лимонними деревами. За вікнами відкривалася панорама Неви. Василю Івановичу подобалося сидіти поруч із Софією Іванівною в кріслах, споглядати краєвид і про щось розмовляти, розкурюючи трубку (дружина його також навчилася затягуватися димом сигарет).

У домівці Григоровича часто збиралися люди мистецтва й літератури, відомі всьому Петербургові. «Його салон був чимось на зразок дуже значного і дуже впливового мистецького центру, — писав історик мистецтва Володимир Стасов. — Там збиралися всі наші мистецькі знаменитості. Пушкін і Жуковський, і князь Вяземський, і Гоголь (який тільки-тільки входив у славу)».

Проте головним покликанням Василя Григоровича було, здається, все ж не мистецтво, а адміністрування. Фактично саме він і керував академією. «У Василия Ивановича чиновникам... вольготы было не дождаться; у него стой навытяжку, у него «всяк сверчок знай свой шесток»», — згадувала Марія Каменська. 

Подобалася Василю Івановичу й роль покровителя, мистецького менеджера. В Інституті рукописів НБУ ім. В.Вернадського я читав два його листи 1848 року, адресовані Григорію Павловичу Галагану. Власник «очаровательных Сокиринцев» задумав запросити до себе художника Олексія Волоскова, щоб той відтворив на полотні кілька краєвидів у його маєтностях. Роль посередника в переговорах Галагана й Волоскова чудово виконав Григорович: його листи — це справжнісінький контракт, у якому детально викладено умови, на яких ідея Григорія Павловича могла б бути зреалізована! Кількість картин, що їх мав написати Волосков, час приїзду, витрати на дорогу, утримання художника в Сокиринцях, розмір гонорару — нічого не пропустив Василь Іванович у своєму начебто суто рекомендаційному листі.

І все ж, лишень діловими аспектами він не обмежився:  відчувається, що Григорович щиро хоче підтримати митця. «Обяжите бедного талантливого калеку (Волосков був інвалідом. — В.П.) вашею ласкою и приветами и защитите от неуважения — всего более тяжелого для людей, обиженных судьбою, и не имевшего случая образовать себя науками, — просить Григорович. — Рад буду, если он угодит вам, еще более рад буду, когда он у вас в прелестных Сокиринцах подвижется в искусстве».

Задумане Григорієм Галаганом таки збулося: Олексій Волосков приїздив у Сокиринці, й тепер ми можемо помилуватися кількома його картинами, написаними там. Одну з них — «Готичний місток у Сокиринському парку» — можна побачити в експозиції Чернігівського художнього музею. Зрештою, вона досить часто репродукується в різних виданнях.

ШЕВЧЕНКО

Тараса Шевченка представили Василю Григоровичу 1837 р. Проте зустрічалися вони, напевно, й раніше, ще  1835-го, коли Тарас подав свої малюнки Товариству заохочування художників. Можемо не сумніватися, що матеріали претендента на «стипендію» не пройшли повз Григоровича,  секретаря Товариства (активну участь у його роботі він брав ще з 1824 року, а обов’язки секретаря виконував у 1829 — 1854 рр.). Ці епізоди Шевченкової юності відбилися в його автобіографічній повісті «Художник»: «На другой день после обеда у Венецианова, сделал я (оповідач, у якому впізнається Іван Сошенко. — В.П.) визит бывшему тогда секретарю Общества В.И.Григоровичу и испросил у него позволения моему ученику (себто, Шевченкові. — В.П.) посещать пансионерские учебные классы. Обязательный Василий Иванович дал мне в виде билета на вход записку к художнику Головне, живущему вместе с пансионерами в виде старшины».

Представив Тараса конференц-секретарю академії, очевидно, Євген Гребінка, який із Григоровичем був у дружніх стосунках. І, можливо, це саме Гребінка, друкуючи  в альманасі «Ластівка» розділ із поеми «Гайдамаки», подав поетові ідею присвятити його Григоровичу. (Цікаво, що ця присвята — «В.И. Григоровичу на память 22 апреля 1838» — у виданні «Кобзаря» 1860 року чомусь відсутня.)

Збереглися два листи Тараса Шевченка, адресовані Василю Григоровичу. Один із них був написаний в останні дні 1843 р., коли Шевченко, виконуючи прохання Василя Івановича, приїздив із Яготина до Пирятина, щоб відвідати його стареньку матір. Розповідаючи про ту зустріч, Шевченко водночас питав у Григоровича поради (а по суті, просив допомоги) щодо можливого свого відрядження за кордон.

Ось що писав Шевченко 28 грудня 1843 року, повернувшись до Яготина: «Батьку мій рідний, порай мені, як синові, що мені робить? Чи оставаться до якої пори, чи їхать до вас. Я щось не дуже ударяю на Академію, а в чужоземщині хочеться бути. Я тепер заробляю гроші (аж дивно, що вони мені йдуть в руки!), а заробивши, думаю чкурнуть, як Аполлон Ніколаєвич (Мокрицький; художник, уродженець Пирятина. — В.П.). Думаю, що так лучше, а може й помиляюсь. Порайте, будьте ласкаві!

Якраз на Святвечір був я у Пирятині у старої матері вашої, батьку мій. Рада, дуже рада була старенька, спасибі їй. Тричі заставила мене прочитать вслух письмо, що ви писали о Ваничке (перша дитина Григоровичів, яка померла ще немовлям. — В.П.). Єй-богу, і я заплакав, хоч я і не дуже сльозоточивий. Батечку мій! Пишіть до старої частенько, бо вона чита всяке ваше письмо, аж поки не получить другого. І це вся її радість. З плачем нарікає на меншого сина, що він до неї не їде. Перехрестила мене, поблагословила, і я пішов до брата вашого через улицю снідать, взявши у старенької цвіти оці. Навдивовижу і на радість вам посилаю, батьку мій!

Од сентября я не бачився з Григорієм Степановичем (Тарновським. — В.П.), а побачуся швидко. Я тойді просив у вас вида, і як ви його прислали, то я його ще й не бачив. А тепер ось чого прошу. Коли побачите, що мені треба вернуться до вас, то, будьте ласкаві, пришліть ще на два місяця; а коли мені не треба вертаться в Академію, хоч мені й дуже хочеться, то пришліть, батьку мій, безсрочний атестат на ім’я Григорія Степановича. Страшно дивиться мені на грядущеє, бо воно погане. А тепер мені добре, дуже добре. Порайте, що мені робить. Коли не зберу грошей, щоб поїхать за границю, то зберу так, щоб приїхать в Академію, бо єй-богу, хочеться вчиться.

Багато, багато треба б мені написать до вас, та ніколи, бо вже сідають (мова про сімейство Рєпніних. — В.П.), а я дописую. Нехай вам Бог пошле того, чого ви самі собі просите.

Щирий син ваш Т.Шевченко».

На звороті зазначено тимчасову Шевченкову адресу: «В Яготин местечко, Пирятин/ского/ уезда, Варваре Николаевне княжне Репниной, писать мне» .

І це далеко не єдиний випадок, коли Тарас Шевченко шукав у свого «щирого батька» підтримки. Лист Варвари Рєпніної до Глафіри Псьол від 4 серпня 1844 р. свідчить, що Григорович давав поради художнику щодо поширення його «Живописної України». «Я получила сегодня письмо от Шевченко, — повідомляла княжна свою подругу. — Шевченко предпринял огромный труд: «Живописная Украина». Это будут гравюры, им изготовленные, с текстами известных писателей; все они будут подразделены  на три категории: пейзажи, достопримечательные по своей красоте или историческими воспоминаниями, затем изображения национальных нравов и, наконец, исторические сюжеты. Он хочет /чтобы мы/ воспользовались выборами, с тем, чтобы произвести подписку; такой совет дал ему Григорович. Ежегодно будет выходить 10 эстампов и цена за год будет 5 руб. серебром. Это дело займет два года...»

Ім.’я Григоровича згадується й у листах Тараса Шевченка до Григорія Тарновського від 25 січня 1843-го («Василій Іванович вернувся з Італії ще товщий, як був, і розумніший і добріший, дякує вам і кланяється») та до Семена Гулака-Артемовського від 6 жовтня 1853-го («Коли буваєш часом у старого Григоровича, то поклонись йому, старому, од мене, і Софії Івановні, коли жива, теж поклонися»).

А близько 12 квітня 1855 року Тарас Шевченко відправив із Новопетровського укріплення в Петербург своєму благодійникові лист зі словами туги, відчаю, благання: «Христос воскресе, незабвенный мой благодетель. Вот уже девятый раз я встречаю этот светлый торжественный праздник далеко от всех милых моему сердцу, в киргизской пустыне, в одиночестве и в самом жалком, безотрадном положении. Восемь лет я выстрадал молча. Я никому ни слова не писал о себе. Думал, что терпением все одолею. Но, к несчастию, я горько ошибся, терпение так и осталось терпением, а я между тем приближаюся к 50 году моей жизни. Силы, и нравственные, и физические, мне изменили, ревматизм меня быстро разрушает. Но что в сравнении болезни тела с болезнию души, с тою страшною болезнию, что зовется безнадежностью. Это ужасное состояние! На осьмом году моих тяжелых испытаний я был представлен корпусному командиру к облегчению моей горькой участи. И что же, мне отказано за то, что я маршировать не могу, как здоровый молодой солдат. Вот одна причина, почему я остался таким же, как был, солдатом, а другая — и самая важная причина та, что я, к великому моему несчастию, /не имею/ заступника перед особою В.А.П/еровского/ (оренбурзького генерал-губернатора. — В.П.), и это-то самое вынуждает меня обратиться к Вам и просить Вас и графа Ф/едора/ П/етровича/ (Толстого, віце-президента Академії мистецтв. — В.П.) помочь мне в крайне горьком моем положении своим человеколюбивым предстательством перед В.А.П/еровским/.

Вы, как конференц-секретарь Ака/демии/ х/удожеств/ и как лично и хорошо меня знаете, просите его за меня, если можно, лично, он теперь должен быть в столице. Если же он выехал, то напишите ему письмо. Оживите умершую мою надежду. Не дайте задохнуться от отчаяния в этой безвыходной пустыне».

Чи відгукнувся Василь Іванович на цей крик душі свого земляка, чи клопотався він перед Перовським щодо полегшення долі рядового Шевченка — невідомо...

***

Жив Григорович довго, майже  вісімдесят років. Софія Іванівна, дружина, померла першою, отож старість Василя Івановича була обтяжена самотністю. Як склалася доля п’ятьох дітей Григоровичів, сказати важко (утім, колись мені потрапляла на очі інформація, що одним із нащадків Василя Григоровича є видатний петербурзький балетмейстер Юрій Григорович)...

Нічого не поробиш, слава земна, як відомо, минає швидко. Якихось видатних мистецтвознавчих праць Григорович не залишив, а  адміністративна діяльність чиновника важлива не так для нащадків, як для сучасників.  Що ж до скромного одноповерхового будиночка на вулиці Жовтневій (?!) у Пирятині, де Шевченко зустрічався з матір’ю Василя Івановича, то його, на жаль, знесли наприкінці 1980-х.

І все ж, нам, українцям, належить згадувати ім’я Василя Григоровича з повагою і вдячністю. Адже це саме він у далекі 1830 —1840-ті роки став для нашого великого поета «щирим батьком»...