Олександр Черняхівський: терновий вінець замість лаврового вінка

«На меня наставлен сумрак ночи» — написав в одній із поезій автор «Доктора Живаго». Такі майже безвихідні сутінки охопили восени 1929 року п’ятьох викладачів-лікарів, співробітників Київського медичного інституту, заарештованих серед значного кола української інтелігенції у «справі СВУ». «СВУ» як репетиція «великого терору»... Організації підривної антирадянської націоналістичної спрямованості — «Спілки визволення Україні», як відомо, насправді не існувало, її вигадали в ГПУ, причому за прямим сталінським сценарієм. Зрозуміло, цей сценарій переріс у масштабну наклепницьку звинувачувальну кампанію проти кращих представників наукової, літературної і громадської думки у підневільній Кремлю республіці, з «липовим», «формально публічним» судом, переважно з безжалісними вироками.

Старшому за віком серед затриманих медиків, завідувачеві кафедри гістології і ембріології у профільному навчальному інституті, що готував нову генерацію лікарів, — спадкоємці знаменитого медичного факультету в Києві, професорові Олександру Черняхівському було шістдесят. Аркадій Барбар, старший асистент кафедри внутрішніх хвороб, Володимир Удовенко, завідувач кафедри загальної гігієни, Микола Кудрицький, лікар-гігієніст, старший викладач кафедри професійної гігієни, не досягли п’ятдесяти. Володимиру Підгаєцькому, творцеві перших в Україні справжніх оплотів профілактики — цієї новаторської кафедри й інституту фізкультури, виповнилося сорок. Всі вони, за винятком Черняхівського, потрапили на тривалі терміни в Соловецькі табори. М. Кудрицький, мабуть, загинув, не дочекавшись розстрілу «на честь 20-річчя жовтня», а В. Підгаєцького, В. Удовенка і А. Барбара ці зловісні кулі в Сандармосі з пістолета капітана Матвєєва наздогнали. Реабілітація настала через шістдесят років після показової вистави на «захист соціалізму».

Але чому лише Олександру Григоровичу Черняхівському, єдиному серед мучеників безсовісного інсценування, «вдалося» померти своєю смертю? Мабуть, слідчі й призначені «судді» були досить прискіпливими, розуміючи, що перед ними наукова постать європейського рівня і популярності. Тоді як Кремль періодично загравав із Заходом, а обдурені світила літератури вигадували оди про сталінську демократію.

Серед паперів маститого професора під час обшуку було виявлено праці лауреата Нобелівської премії Рамона-и-Кахаля з дарчими написами українському колезі. На жаль, ці безцінні книги, як і багато інших речей з особистого архіву вченого, та і його досьє в Київському державному архіві зникли... Але, так чи інакше, «червона імперія» тоді ще озиралася на Європу. Знаменитий іспанець у дні суду здрастував, засідання транслювалися по радіо, освітлювалися у пресі, і він не міг не знати про те, що відбувається. І ось влада виявила певну «поблажливість» щодо Олександра Черняхівського і його дружини Людмили Черняхівської-Старицької, дочки великого українського драматурга, яка також була серед обвинувачуваних. Вони були засуджені на п’ятирічні терміни позбавлення волі, причому тільки з висилкою. Так режим продемонстрував свою «великодушну лояльність» до цих «недоброзичливців революції». Місцем висилки був визначений нинішній Донецьк. Там до подружжя Черняхівських поставилися шанобливо. Кафедра гістології у створюваному медичному інституті була організована саме опальним ученим.

Але який шлях, які риси покликання цього гістолога першої величини? Олександр Черняхівський народився у грудні 1869 року на Київщині у Васильківському повіті, в сім’ї парафіяльного священика. Цей рід дав світові трьох видатних лікарів. Михайло, старший брат Олександра Григоровича, і Євген, молодший його брат, стали видатними хірургами. А Олександра захопили теоретичні дисципліни і, думається, багато його відкриттів і передбачень ще чекають нового прочитання. Взагалі ж бо деякі штрихи його наукового злету широким друком постають уперше. Річ у тім, що ще 1998 р. автор разом із ученими-гістологами Ю. Чайковським и Г. Костянтинівським опублікував у медико-історичному журналі «Агапіт» дослідження про О. Черняхівського. Воно базувалося і на його автобіографії, що випадково збереглася у фондах музею видатних діячів української культури Л. Українки, М. Старицького, П. Саксаганського, М. Лисенка.

Отож, після гімназії у Києві О. Черняхівський 1893 р. закінчив медичний факультет університету св. Володимира. І хоча йому двічі перед російсько-японською війною довелося по мобілізації працювати у київському військовому госпіталі лікарем-неврологом, дороговказною зіркою, безперечно, залишалися фундаментальні галузі. Це було закономірно для глибоко мислячої натури О. Черняхівського. Річ у тім, що в його студентські роки на факультеті викладали вчені абсолютно світового класу в цій галузі. Наприклад, П. Перемежко, який відкрив непряме ділення клітин, Ф. Ломинський, який виявив роль макрофагів як руйнівників носіїв життя — нейронів, В. Бец, який описав у корі головного мозку фактично ефектори розуму. Безпосереднім наставником О. Черняхівського став Ф. Ломинський. Показово, що О. Черняхівський 1928 року опублікував у журналі «Українські медичні вісті» статтю, присвячену пам’яті свого натхненника, який помер 1927 року і був не в пошані. Це була одна з останніх його друкованих робіт перед допитами і судилищем.

З 1918 р. О. Черняхівський — професор кафедри, а з 1924-го і керівник, аж до арешту. Що ж він зробив у науці? Це, здавалося б, абсолютно абстрактні тонкощі, які, попри все, закликають до, можливо, радикальних змін у медицині! Черняхівський 1910 року публікує статтю про мультиядерні нейрони — сигнальники болю і запалення. І лише після прозрінь О. Черняхівського такі нервові клітини стали виявляти в різних органах. По суті, першим він вказує на рівень пластичності різних нервових вузлів, на роль глин — своєрідної і вельми таємничої довколишньої матерії нейрона. Першим в Україні він застосовує для виявлення таких клітин їх фарбування комплексом срібла за методикою Сантьяго Рамона-і-Кахаля і Камілло Гольджі... Саме за розробку такої фіксації нейронних утворень іспанський титан нової дисципліни і його італійський колега були 1906 року удостоєні Нобелівської премії. Якби за розробку напряму в його новому баченні Нобелівські премії знову присуджувалися, О. Черняхівський абсолютно заслужено став би таким номінантом. Просто його відкриття до цього часу лише уривчасто оцінені, та й видатні праці були знищені. Випадково збереглася лише стаття Рамона-і-Кахаля про новинки в його нейрогістологічних шуканнях, надіслана до Києва Черняхівському, перекладена Олександром Григоровичем українською мовою. Професор посилає Рамону-і-Кахалю відтиски своїх статей, отримуючи у відповідь матеріали. Зав’язується дружба, доки заочна, а 1928 року, перед судилищем, О. Черняхівський, на запрошення класика європейського нейрогістологічного прориву, отримує можливість відвідати в Мадриді Кахалевський інститут.

Фактично вперше у світовій науці Черняхівський констатував закладені в нашій природі неврологічні потенції надрозвитку. І мабуть, в контексті цих робіт інакше сприймаються слова Завіту — «Син людський».

Але син людський Олександр Черняхівський незабаром став об’єктом нелюдяності. Звичайно ж, у стосі аркушів, до яких я тепер звертаюся, про це формально — ні слова. Але зміст записів — а це тексти визнань в’язня, як, можливо, його власною рукою, під диктовку слідчих, так і зафіксовані й закамуфльовані під правду «архітекторами брехні» — закликає до сумнівів, що всі ці побудови достеменні. Мабуть, це в чомусь і нове бачення режисури «процесу СВУ».

Проте як сторінки з минулого опинилися переді мною? Їх не так давно люб’язно передала ентузіаст історії Кіра Володимирівна Заблоцька, за чиєю ініціативою вже декілька років під егідою Донецького національного медичного університету виходять у світ цікаві літературно-історичні збірки. За моєю пропозицією К. Заблоцька нещодавно почала працювати над темою — О. Черняхівський і медичний інститут у тодішньому Сталіно. Очікується й інтригуюча стаття дослідника Віти Галах. Отож, ось неначе «палаючі» ксерокопії, без правок, машинописних текстів під грифом «СВУ» — Галузевий архів Служби безпеки (далі ГДА СБ України, Спр. 47757; в 237 т. т. 65-59 арк.)

«По окінченню гімназії, університету, рік 1894, вступив у склад научителів Київського Університету і потім Медінституту, де займав посади помічник прозектора, прозектора і професора при катедрі гістології. В цій галузі постійно працюю...Вважаючи на те, що загальнолюдська культура може пишно розвинутись лише завдяки розвиткові окремих культур думав, що піднесенням української культури я спричиняюся до розвитку загальнолюдської. Тому почав працювати над утворенням української медичної літератури...

Читав досить багато популярних лекцій з природознавства та медицини в робочих районах Києва по українському і по російському, в своїх університетських лекціях, вважаючи на те, що гістологія зачіпляє основні життєві явища, я вважав за потрібне І боротися з ідеалістичним світоглядом, даючи життєвим явищам матеріальне з’ясування. З давнього часу я переконався у правильності марксистського світогляду, наслідком чого було видруковане коло 1900 р. переклад брошури Енгельса «Людвиг Фейербах». Це була перша книжка про теорію Маркса українською мовою.

Про себе мушу сказати, що я був на початку революції прихильником самостійної України і з недовір’ям ставився до Соввлади, але у мені з часом відбувалася певна еволюція...Власне я писав, в своїй автобіографії, що задовго до революції я стояв на грунті марксизму... У мене був певний страх перед методами воєнного комунізма і деякі другорядні розходження з Соввладою. Але коли Соввлада проголосила свою національну політику, я оддав всі свої сили на будування совітської української культури. Я думаю, що на тій же позиції стояла і уся Президія медичної секції при УАН і якої небудь ворожості до Соввлади, бажання боротися з нею ніколи у Президії не було.

30 грудня цього ж року слідує самозвинувачувальний текст! Як він отриманий, можна лише здогадатися.

«Свідчення гр. Черняхівського О.Г.

Від 30/ХІІ-29 р.

Признаю, що президія медсекції була нелегальною організацією, яка скупчувала коло себе націоналістичні елементи, які ставили перед собою виховання лікаря- націоналіста, з самостійницькою ідеологією. Ставила перед собою завдання, щоб виховані в такому дусі лікарі були на посадах в різних організаціях, як в центрі, так і на селі...З метою надбання кадрів серед української молоді проводилась окремими членами відповідна агітація...Мета роботи президії була професійна, але через те, що члени президії складалися з прихильників самостійної України, воно мало наслідком зміцнення елементів прихильних до цієї ідеї... Нашим ідеалом була Українська Народна Республіка, й кадри, які ми готували, виховувалися в дусі цієї ідеї та розповсюджували її, як в місті, так і на селі. Окрім роботи в Медінституті, президія клопоталася про поширення впливу свого на периферію...Таким чином, президія медсекції була нелегальною організацією, що розповсюджувала унрівську ідеологію і утворювала відповідні до цього кадри».

А 31 грудня з’являються, з підписом О. Черняхівського, мабуть, також продиктовані рядки, які ведуть до таємниці «СВУ».

«В даний момент я зважаю усю помилковість моєї позиції протягом останніх років життя, помилки у тому, що я покладав мої надії на можливість повернення самостійної України в будь якій формі... Двацять шостого року я одержав пропозицію од ЄФРЕМОВА, якому був відомий склад президії Медсекції, як людей, що притримуються самостійницької ідеології, прилучити і цю президію до заснованої ним контрреволюційної організації з метою поширення самостійницьких настроїв як в місті, так і на периферії, і я взявся виконати це завдання і виконав.

Коли я виїздив в командировку восени 1926 року ЄФРЕМОВ прохав мене зібрати за кордоном потрібні політичні відомості про стан і наміри української еміграції і я згодився привезти ці інформації... Подробиці про свій вступ до організації і про перебування за кордоном я дам додатково. О.Черняхівський».

Але звернемося до свідчень, де згадується дочка Черняхівських Вероніка, зі своєю трагічною долею.

«8/1-1930 p.

...Далі я повинен з’ясувати своє відношення до германського консульства. В той час коли консулом був Стефані моя дочка Вероніка бувала на вечорах в консульстві, куди ії водила її знайома Софія Богданова. Коли у грудні 1928 року я брав візу в Германському консульстві я познайомився з консулом Зомером і він після мого повороту з-закордону зробив нам візиту разом з своєю дружиною.

Зомер виявив цвкавість до особи Єфремова, наслідком чого було їх побачення при другій візиті. Останній раз Зомер був у нас після арешту Вероніки Геккен, що вийшла заміж за германського горожанина Геккена і вважається також німецькою поданною. Справа у тому, що моя дружина повідомила Геккена, який живе у Берліні, про арешт дочки і причини арешту, якої ми не розуміли. Очевидячки Геккен звертався до германського міністерства закордонних справ з проханням з’ясувати справу, бо Зомер за цією метою був у ГПУ і потім привіз нам відомості по якій статті обвинувачується наша дочка...»

Увесь січень 1930 року йде «обробка» Олександра Григоровича. Зберігся аркуш, де звучить, по суті, завершальне слово обвинувачуваного зі згадками про «СВУ», до чого примусили вченого.

«Підсумки моєї діяльності. Основним своїм завданням з-замолоду поставив собі працю над розвитком української науки в сфері медицини. В багатьох випадках в цій сфері я був піонером. Але тут же я повинен підкреслити важну рису; український рух в сфері медицини почався з початку 90-х років, але він протягом десятиліть виявлявся, як ледве помітний струмок. Тільки умови радянського життя дали можливість обернутися йому в досить широку наукову течію... Усе пережите за останній час примусило мене переглянути усі мої попередні погляди і побачити основну їх помилку і визнати, що я був засліплений національним моментом і не звертав досить уваги на соціальний і тому дійшов до боротьби з радвладою, що виявилось у прилученні частини президії до «СВУ»... Проте я усе таки звертаюсь до суду з проханням не позбавити мене остаточно можливості праці, до якої я здатен і згідно з намірами Радвлади, а це дасть мені спроможність, хоч почасти поквітувати ту шкоду, яку я заподіяв».

Але що ж відбувалося далі, якщо не торкатися обставин другого арешту, зникнення Вероніки Черняхівської і трагічної загибелі Людмили Михайлівни Черняхівської-Старицької 1941-го, про що нещодавно писав «День». О. Черняхівський 1934 р. виходить на пенсію, і подружжя повертається до Києва. Треба підкреслити, що і в Сталіно Олександр Григорович не перериває наукових робіт. Він уперше виконує роботу про зміни в центральній нервовій системі при вакцинації проти сказу. Якщо вдуматися в суть речей, це важливе попередження про необхідність якнайпильнішої уваги до природи цих вакцин.

Отож, Черняхівські знову в Києві. Опального вченого влаштовує на роботу в Інститут клінічної фізіології АН УРСР його керівник, президент Академії О.О. Богомолець. Віддамо йому належне за цей вчинок, як і за допомогу іншим переслідуваним. Якраз у цьому інституті О. Черняхівський, застосовуючи найтоншу нейрогістологічну техніку, виявляє «блукаючі» нервові волокна вже на ранніх ста днях ембріогенезу людини. Інакше кажучи, О. Черняхівський є родоначальником нового підходу до дослідження плоду людини як вищого досягнення всесвіту.

Паралельно з цими роботами учений звертається до онкології, виявляючи нервові закінчення, які немовби передують появі пухлин і супроводжують їх. Ці унікальні мікрофотографії збереглися в стінах інституту О.О. Богомольця.

Переживання про те, що ж трапилося з дочкою Веронікою, в якому пеклі вона перебуває, підточують здоров’я О. Черняхівського, до слова, перекладача українською творів Ф. Шиллера и Г. Гейне. У 1939-му Олександр Григорович покидає земне життя. На могильній плиті на Байковому кладовищі, на прохання Л. Черняхівської-Старицької, збережені її слова «Радість, щастя, життя моє».