ЄВРОПА: матеріалізація привидів

У будь-якого народу існує свій національний міф. Та російський народ ніколи не розвивав націоналізм, який відмежовував би росіян від інших слов’ян. Ганна Аренд вказує на відмінність між звичайним націоналізмом та «панрухами» — панславізмом, пангерманізмом. На її думку, ця відмінність у неісторичності племінного націоналізму, який залежить від духовної місії, святого завдання і необмежений у своїй політичній, культурній та воєнній експансіях

•  Ленінізм, по суті, був особливим варіантом російськості на основі «нігілізму» XIX століття, це продукт темних джерел московської історії, західний марксизм був для нього лише ідеологічною облудою. Хоч сам Ленін не був прихильником традиційного російського месіанства, але, взявши на озброєння традиції тамтешнього радикалізму, поєднав їх із класичною марксівською формулою, що у пролетаріату батьківщини немає, що для пролетаріату нація, її культура і мова не мають ніякої вартості. Ленін вірив, що націоналізм —вияв буржуазної свідомості, яку продукував капіталізм, а при соціалізмі буде зближення і злиття націй (читай — при соціалізмі нації самі зрозуміють прогресивність їхньої асиміляції з більш розвинутою російською мовою і культурою). І все-таки у вузькому сенсі ленінізм був найпершим національним комунізмом, що внаслідок інерції російської історії майже неминуче еволюціонував до відвертого панславізму Сталіна. Сталін використав «російську ідею» як політичний клей для творення тоталітарної держави на основі російськоцентризму.

•  Проте у міжвоєнний період, надто ж у 20-х роках, система була змушена піти на демонстрацію терпимості до інтересів націй, що входили до складу новітньої імперії. Це було зроблено для стабілізації та зміцнення радянського режиму у неросійських «окраїнах». Коренізація, яка в Україні набула назву українізації, відкрила дорогу національно-культурним силам, показала, що нації спроможні навіть без московського центру вирішувати складні питання, які стосуються безпосередньо сфери державного будівництва. 1929 рік був переломним у справі українізації. В Україні різко зросла кількість культурно-просвітницьких закладів, які репрезентували не лише культуру і науку українців, а й інших народів, що жили на її території. Функціонували єврейський, польський та інші театри, діти молдаван, греків, німців, євреїв, поляків і т.д. отримали можливість вчитися рідною мовою. Активно відбувалася українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Поряд зі створенням Молдавської АРСР в Україні було виділено 25 національних районів (8 російських, 7 німецьких, 3 єврейські, 3 грецькі, 3 болгарські, 1 польський). Існували сотні різних національних сільських рад, у школах лунала ассірійська, вірменська, татарська, єврейська, німецька, польська та інші мови19. Безпрецедентного в історії України розвитку набули культура і література. Та весь цей процес було припинено впродовж короткого часу. І справжнє тогочасне культурне відродження ми називаємо сьогодні розстріляним відродженням. Страхітливий голодомор 1932—1933 років, по суті, війна із селянством, що на неї Сталін і його оточення пішли свідомо, винищення представників духовенства, науки, культури, знищення цілих соціальних страт, які становили становий хребет українського народу та інших національних груп в Україні, насадження замість українського зразка російського — все це трагедія апокаліптичного виміру. Від неї й галузиться багато, якщо не більшість теперішніх негараздів України.

•  Отож етнополітична проблема в Україні — це не проблема кримськотатарського, німецького, грецького, єврейського й інших народів. Головна етнополітична проблема сьогоднішньої України — це проблема російська. Причому, наголосимо — не російської меншини, яка, незважаючи на всілякі пропагандистські спекуляції, не відчуває в Україні ані найменших утисків і порушень своїх прав. В Україні російські діти мають можливість вчитися у російських школах, книгодрукування переважною своєю кількістю російськомовне. На більшості каналів українського телебачення лунає переважно російська мова. На побутовому рівні великі міста, за винятком Західної України, російськомовні. Не бракує російськомовної преси. І так далі. Це не остання причина того, що в Україні немає соціальної бази для створення екстремістських організацій на зразок Інтерфронту чи «Памяти», які б ставили своїм завданням повернення в лоно Росії. Такі вимоги, звісно, лунають з вуст окремих політиків чи з боку окремих угруповань, але вони не масові і не загрожують державності України.

•  Російська проблема в Україні — це проблема північного сусіда, проблема відносин з Росією як державою, від якої постійно лунають територіальні, політичні та інші претензії. Дестабілізація національних відносин на території України, якщо виходити з імперських зазіхань російської політики, насамперед на користь Росії. Росія не хоче повернення етнічних росіян на свою територію, це показали, скажімо, події у Чечні, коли росіяни шукають притулку в Україні, Білорусі, у кавказьких республіках, сама ж Росія приймає їх дуже неохоче. Напрям політики Росії у цій сфері дозволяє прогнозувати, що росіянам в Україні відводиться роль п’ятої колони, на яку можна спертися для знищення державності України. Чи погодиться з такою роллю російська національна меншина в Україні великою мірою визначить сфера не політики чи культури, а власне економіки. Підвищення життєвого рівня в державі автоматично приведе до послаблення сепаратистських настроїв серед російськомовного населення Донбасу, Луганщини і ліквідує ґрунт для пропаганди імперської ідеї серед російської меншини. Поки що Україна змушена рахуватися з досить-таки ще відчутним тиском інерції суспільної думки про вищість усього російського. Це проблема не лише специфічно українська. У державі, яка називалася СРСР, після 1930-го року не було жодної союзної республіки, автономних республік чи області, де проти етнічної самодіяльності не було б висунуто звинувачення у буржуазному націоналізмі і зраді батьківщині. У світі, де найменший вияв нелояльності до режиму загрожувала смертю чи репресіями, російська мова (побіч з активною пильністю до будь-яких виявів так званого буржуазного націоналізму) була ознакою політичної благонадійності, правовірності. Першорядність російства під досить привабливим гаслом пролетарського інтернаціоналізму створила етнополітичну ситуацію, де російське завжди було вище, модніше, прогресивніше.

•  Та якщо корінне чи корінномовне населення буде нацменшиною у своїй рідній країні — це зовсім не означатиме стабільність чи злагоду під керівництвом «старшого брата». Приклад Північної Ірландії свідчить, що одна нечисленна група, яка навіть не має масової підтримки серед католиків, протягом десятиліть тримає у напруженні не лише Північну Ірландію, а й усю Великобританію. У Північній Ірландії імперська політика могутнього сусіда мала всі можливості для безболісного поглинання цієї території. Асиміляторська політика призвела до того, що англійська мова стала домінуючою, навіть з корінного населення мало хто розмовляє рідною мовою. Проте залишилося почуття історичної несправедливості, коли зайшлі протестанти-шотландці вирішили долю їхньої батьківщини, приєднавшись до Королівства і водночас жорстоко дискримінуючи католицьку меншину. Результатом стало виникнення підпільної екстремістської Ірландської республіканської армії, яка вдалася до методів тероризму проти великобританської влади.

Збереження привілеїв так званого російськомовного населення» може дуже легко призвести до подібного результату, навіть якби ця політика була так само «успішною», як англійська політика утворення колоній протестантів на землях ірландських бунтарів у XVII ст. Бо успіх імперської влади може тільки переконати корінне населення, що їхня ситуація безнадійна, а єдиний вихід — тероризм. Такий «успіх» може стати насінням майбутньої трагедії.

•  Загалом Захід сьогодні діє за принципом — хай буде погано, щоб не було ще гірше, оскільки постійне розігрування карти Жириновського російськими мас-медіа і російськими політиками має свій, дуже ймовірно, чітко спланований і спрогнозований ефект. Захід готовий віддати багато, аби не втратити все. Наляканий загрозою приходу до влади в Росії фашистів, спроможних розв’язати Третю світову війну, Захід дуже мляво і в принципі неохоче виказує своє обурення експансіоністичною політикою Росії, обмежуючись гальмуванням економічної співпраці. Побоювання Заходу щодо краху економічних та політичних реформ небезпідставне. У самій Росії є сили, які допомогу Заходу сприймають як вияв економічної та фінансової експансії. Рефлексією цього страху є думка про те, що всі іноземні політологи працюють на ЦРУ, що міфічні підпільні єврейські центри планують скупити «матушку Русь» і зробити з нею щось страшне. Страх перед Заходом — прихований бік тієї ж таки «російської ідеї» і, очевидно, мають рацію ті аналітики, які прогнозують у разі краху російських реформаторських проектів сильний виток імперської політики в зоні її традиційного впливу. Те, що Росія починає зганяти зло на своїх сусідах, виявляється уже тепер і досить відверто.

Проте нетерпляче очікування західними політиками швидкого розв’язання чеченського конфлікту цілком наївне. У Чечні Росія зіткнулася не просто з маленьким народом, який виборює власну незалежність, —це політичний конфлікт проімперських і антиімперських сил на теренах колишнього СРСР. Не випадково, що у розпал чеченської катастрофи російські урядовці активізували просування проблеми подвійного громадянства в Україні, в самому Києві під гаслом відновлення СРСР відбувається з’їзд Комуністичної партії, а в Криму — мітинги під гаслом приєднання до Росії, розпочинається новий виток проросійських політичних провокацій щодо розподілу Чорноморського флоту. У Криму Росія має не лише політичну підтримку, а й військовий плацдарм, який за активізації проросійськи налаштованих екстремістських сил можна використати як останній аргумент у суперечці Росії з непокірною Україною.

Узагалі за відносної стабільності національної ситуації в Україні, Крим є реально загрозливим об’єктом, що ним Росія здатна активно маніпулювати і навіть використати, як важіль силової політики.

•  Кримська проблема в Україні має стійку тенденцію до ускладнення і загострення. Українські державники, програвши інформаційний простір російським шовіністам, не мають можливості вийти на прямий діалог з жителями півострова і таким чином отримати масову підтримку. Вкрай важливим у ситуації, що склалася, є не розширення тиску материкової України на Крим, не розмахування президентською булавою чи парламентські погрози, а постійне роз’яснення самим кримчанам економічних, екологічних і соціальних проблем півострова, які через відрив Криму від України можуть призвести до справжньої катастрофи і масової міграції з півострова. Є тільки один цивілізований шлях розв’язання кримського питання — відвоювання інформаційного поля. Є тільки одна війна, яку можна і треба повести в Криму, — війна за «серця і уми» його жителів.

•  До речі, саме політика Росії щодо Криму яскраво засвідчує лицемірство «подвійної бухгалтерії» Москви щодо «своїх» і «чужих» проблем. Москва провадить активну антиукраїнську пропаганду у Криму і водночас послала армію проти президента Дудаєва, оголосивши його кримінальним злочинцем. Доречно згадати відоме Орвелівське: «Усі свині рівноправні, але деякі рівноправніші за інших». Практика втручання Москви у внутрішні справи України під маркою «захисту російськомовного населення в країнах ближнього зарубіжжя» рано чи пізно не може не ускладнити українсько-російські відносини на державному рівні, тому що 25% українців у Криму, не маючи своїх шкіл, театрів, газет, радіо і т.ін., можуть створити прецеденти, які діятимуть усупереч інтересам росіян Криму. А корінне населення — кримські татари, не витримавши безпорадності центрального уряду у вирішенні їхніх проблем, узагалі можуть обрати шлях радикальних методів боротьби за свої права. Усе це може призвести до тяжкого випробування терпимості України, до порушення її законів на території, що входить до її складу. Проблема відносин будь-якого українського уряду з Кримом неминуче висуне на порядок денний питання обмеження чи й скасування кримської автономії в її теперішньому варіанті, тому що автономія завжди обмежена законами держави, частиною якої вона є.

•  Валерія Новодворська, депутат російської Думи, пише: «Націонал-пасіонарія — це флоральна культура, її достатньо вирощують у російських патріотичних теплицях і тому доставляють на базари СНД, Балтії, Курильських островів, а також політичні біржі цивілізованого світу шляхом маленького гуманітарного шантажу: «Не будуть нас годувати й пускати на ваші дискотеки —віддамо Жириновському».

Оцей «маленький гуманітарний шантаж» після Чечні уже призвів до того, що колишні держави так званої народної демократії все активніше нарощують сили, пробиваючись у НАТО. Лех Валенса заявляє: «Ми будемо прагнути в НАТО і не запитуватимемо Росію». До Європи активно повертають вектор своєї політики східноєвропейські та балтійські держави. Європа для них — альтернатива повторення Чечні в їхніх державах і гарант безпеки.

• Україна в цьому контексті перебуває в украй складному становищі. Пов’язаність з російськими енергоносіями та з російською економікою взагалі не дає можливості без економічних та фінансових втрат повернутися спиною до північного сусіда. Будь-яка дестабілізація міждержавних відносин з Росією не знайде підтримки й у значної частини населення, пов’язаної з Росією родинними зв’язками. З другого боку, західні державники звикли до відносин з Москвою і багато з них навіть не бажають знати, де місце знаходження України, за інерцією сприймаючи її, за словами багатьох російських промовців, як «дуже тимчасовий феномен». Захід боїться самоізоляції Росії, краху надій на її демократизацію і реформи, тому з такими труднощами повертає голову до України. Це не просто помилка, це політичний глухий кут, за який Заходу доведеться тяжко платити в майбутньому. Сильна, незалежна Україна — гарант стабільності не тільки самої України, а й самої Росії, і самої Європи. Без України не буде нової російськоцентричної імперії. Без України Росія змушена буде займатися обробітком власного городу, прибиранням у власній хаті, а не вирішуватиме російські проблеми через заковтування чужих земель і народів. Ослабити експансіоністський інстинкт пожирання, знищити стародавнє імперське безумство можна тільки єдиним шляхом —поверненням Заходу до проблем України, Білорусі, Молдови, загалом до проблем тих країн, які утворилися після розпаду СРСР. Це психологічно важко і надто втратно для Заходу, який також шукає простих рішень для забезпечення свого благополуччя. Але простих рішень у даній ситуації немає. Тоталітаризм — смертельно небезпечна хвороба, що має стійку тенденцію до повторення і навіть інфікування сусідів. Німецький народ, незадоволений демократичним ладом у Веймарській республіці, слабкістю центрального уряду, розгулом злочинності обрав шлях, який призвів до смерті мільйонів самих німців. Демократія має свої обмеженості і слабкі сторони, але демократія дає історичну перспективу, якої немає або дуже мало в деспотичних, авторитарних чи тоталітарних суспільних системах. Демократія в Україні —це значною мірою демократія в Росії, це історична перспектива для самого Заходу. Сьогодні європейські політики  усунувши з надзусиллями зі своїх теренів бродячого і страхітливого комуністичного привиду заспокоїлися і занурилися у власні економічні проблеми і надто занепокоєні тим, аби розростання Європейського Союзу не призвело до фінансових та економічних катаклізмів. Небезпідставно. Проте коріння майбутніх негараздів приховані аж ніяк не там. Закостеніння, застиглість форм суперечить самій його ідеї об’єднаної Європи, як рухливої, мобільної, відкритої структури. Обмеження уже в початковій стадії переформатування європейського простору, чиновницький консерватизм, їх перебирання на себе численних і надмірних регулятивних функцій становлять значно більшу загрозу для об’єднаної Європи, аніж уключення в свою орбіту нових держав, нових націй, чия пасіонарність, творча енергія штовхатимуть європейський двигун. В іншому разі наростання проімперських амбіцій Росії, інерція давно уторованого нею шляху призведе до матеріалізації на кордонах Європи старого, добре знайомого імперського привида, голодного на нові землі, нові народи, для якого навіть економічна потуга Європи, матиме значення лише постільки, оскільки можна щось відгризти від цього пирога.


• Етнополітичні відносини у посттоталітарному світі складні й неоднозначні. Новостворені держави прагнуть стати врівень з передовими державами світу; нації, етнонаціональні групи прагнуть до свого національного самовияву та самовизначення. Сьогодні не тільки Європа, а й світ узагалі стоїть перед вибором подальшого шляху розвою та поступу. Є загроза впасти в безконечну криваву лихоманку, яка розвіє надію людства на краще і цивілізованіше завтра. Але є шанс, можливо, останній, утілити цю надію в життя.
 


Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС

Навряд чи пропонована вам, шановні читачі, стаття Джеймса Мейса потребує якогось додаткового коментування. У ній достатньо чітко розставлено акценти, а зроблені висновки і прогнози підтверджено найнеупередженішим арбітром —  часом. Вона актуальна, хоча, признаюся, я би тільки тішилася, щоб вона стала з плином часу об’єктом тільки політичної історії, а не сьогоднішньої реальної політики. Це б означало, що Україна вийшла із «зачарованого кола ідола», за образним висловом Дж. Мейса, переборола свій постгеноцидний синдром роздвоєння, позбавилася кривавих привидів минулого. Проте вже така особливість бінокулярного історичного зору Джеймса Мейса —  дає можливість поглянути на проблеми України зблизька й у віддаленій історичній перспективі. І, отже, ми ще не раз повертатимемося до його тез.

Звісно, Джеймс сьогодні писав би про інше й по-іншому. О, він не проминув би нагоди звернутися до політичної історії Європи і вказати, до яких трагедій і смертельних катаклізмів у минулому призводила млявість і нерішучість європейських політиків. Дві Світові війни XX століття, Голодомор в Україні, на який соромливо заплющив очі європейський обиватель, криваве безумство ГУЛАГу, яке «раптом відкрив» О. Солженіцин у своєму панорамному «Архіпелазі», хоча до того було безліч праць українських істориків і письменників української еміграції, яких на Заході вхитрилися просто не помітити. Він неминуче би проаналізував потужну філософію творення об’єднаної Європи як спільного дому для всіх народів, що сповідують ідеали демократії та свободи. І, напевне, вкотре би вказав європейським інтелектуалам, що сон розуму народжує реальні потвори; що цивілізаційний кордон сьогоднішньої Європи пролягає не між протестантсько-католицьким Заходом і православним Сходом, як постулював Семюель Гантінгтон, і чию думку з таким захватом підтримали українські політологи, що він набагато пізнішого походження. Лінія європейського цивілізаційного розлому має політичний і світоглядний характер і пролягає по невидимих кордонах довоєнної радянщини, де збирали свої криваві жнива голодомори, репресії... І той факт, що такий кордон пролягає по Україні загрожує не лише її територіальній, цілісності, а й таїть у собі чимало інших майбутніх небезпек, зокрема й насамперед для європейців. Тому настав час об’єднаній Європі протягнути Україні руку реальної допомоги. Хоча б під впливом інстинкту самозбереження. Джеймс працював над цією проблемою. Листаючи його чернетки, я раз по раз натикаюся на його думки про небезпеку творення штучних політичних і соціальних конструкцій та схем, які розділяють, а не об’єднують інтелектуалів світу. Що за позірною їхньою аксіоматичністю ховається не просто чванькуватість західних мислителів, а культурний і соціальний расизм. І що така простота гірше злодійства, бо штучні філософські схеми уже принесли і, либонь, ще принесуть, незліченні біди для світової спільноти. Кривавий радянський експеримент, творений за схемою Маркса-Леніна-Сталіна, тому пересторога.

Ці складні питання тепер доведеться розв’язувати іншим мислителям, насамперед українським.

Смерть Джеймса забрала те, що він міг підняти, осилити, ословити, та усе ж не змогла забрати того, що він створив. Хоча б оцю статтю з проблем геополітичних імплікацій етнополітика, тези з якої було опубліковано в книжці «Політологія посткомунізму», видану журналом «Політична думка» 1995 року, в якому Джеймс Мейс довгий час працював заступником головного редактора. Я подаю вибіркові тези з цієї статті по рукописному варіанті. Утім, на все свій час. Прийде він і для його роздумів щодо Білорусі, Казахстану, Грузії, мусульманських країн, які вихопили свої народи з казана СРСР. Сьогодні мені видається вкрай важливим оприлюднити його аналіз геополітичного вузла Росії, України та Європи. Він актуальний у контексті дискусії про геополітичну європейську революцію, підняту українськими інтелектуалами. А ще вона важлива, тому що збурена Майданами свідомість українців очікує відповідей на підняті часом. Залишається лише пошкодувати, що свого часу застереження Джеймса не було почуто і сприйнято. Сподіваюся, що не запізно...