Велет рівня епохи Відродження

Про маловідомого в Україні скульптора Михайла Паращука, який шліфував болгарську Софію, дізнаємось завдяки спеціальному проєкту МІОК та «Львівської політехніки»

Що ми знаємо про Михайла Паращука? Українця, котрий навчався у «Львівській політехніці», Мюнхенській, Краківській та Віденській академіях мистецтв, Академії Жульєна та майстерні знаменитого Оґюста Родена, чия скульптурна пластика оздоблює одні з найвідоміших будівель Софії, котрий організовував українську громаду в Болгарії, зокрема, щоб уже за радянських часів повідомити світові про окремішність України? Це лише частина того, що йому вдалося зробити. Ця багатогранна постать і досі не здобула належного пошанування в Україні. Виправити цю ситуацію прагне освітній проєкт Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», в межах якого нещодавно й відбулася подія «Європейський шлях Українця. Михайло Паращук».

ВИТОНЧЕНА ДИПЛОМАТІЯ

«Ця постать справді універсальна й абсолютно з усіх боків тотальна у своїх проявах — і в морально-етичних якостях, і у творчих амбіціях, і в політичному й дипломатичному сенсі. Постать, яка чимось нагадує велетів епохи Відродження, — розповідає Віталій МОСКАЛЕНКО, Надзвичайний та Повноважний Посол України в Болгарії, ініціатор виставки про Михайла Паращука, автор та упорядник унікальних видань про видатного українського митця. — Паращук був людиною різноманітних інтересів: політиком, дипломатом, філософом, геніальним скульптором, митцем, художником, організатором».

Напевно, доля Михайла Паращука могла би бути щасливішою, якби він зосередився лише на мистецтві. Пройшовши навчання в найвідоміших майстрів, сформувавши свій унікальний стиль, ще до війни він отримав запрошення на посаду професора в Мюнхенському інституті декоративного мистецтва. Утім, все склалося інакше. Вибравшись із концтабору Талергоф 1914 року, Михайло Паращук протягом 1915—1918 рр. вів курси скульптури, гончарства та різьби по дереву для полонених солдатів-українців російської армії в таборах Раштаті й Вецларі. А повернувшись 1918 року до України, незабаром знову мав вирушати в нову подорож — у грудні 1919 року було підписано наказ про призначення Михайла Паращука до складу однієї з українських надзвичайних дипломатичних місій. Тож з 1920 року він секретар, а згодом голова дипломатичної місії УНР у Таллінні, радник представництва УНР у Литві.

Як розповіла Ірина МАТЯШ, доктор історичних наук, професор, голова правління Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин, країни Балтії для дипломатичної місії були обрані не випадково. Адже саме там відбувалися Балтійські конференції, на яких, зокрема, обговорювалися питання «Східної Антанти» та Балто-Чорноморського союзу. Михайло Паращук був одним із тих, хто займався підготовкою української позиції на цій конференції. І те, що плани нашої держави були амбітними, засвідчує ця цитата Володимира Кедровського, одного із представників України на Другій Ризькій конференції: «Поки Україна твердо не стане на ноги і не візьме на себе справу утворення спілки держав народів, що визволилися з-під ярма російського від Кавказу включно до Фінляндії, всі спроби утворення якогось Прибалтійського союзу будуть даремні. Тільки міцна держава, яка не зацікавлена в кордонних питаннях меж зазначеними питаннями, а також і в економічному їх визиску для своєї користи, може врешті їх помирити, а такою державою може бути лише Україна».

Втім, з відомих історичних причин цим планам не вдалося реалізуватися. І 1921 року Михайло Паращук прибуває до Болгарії.

БОЛГАРСЬКА АРХІТЕКТУРА

Про болгарський період життя Михайла Паращука детально розповіла радниця Посольства України в Республіці Болгарія Анна ТЕРТИЧНА. Спочатку він прибув до країни як представник Червоного Хреста, опікуючись питанням надання допомоги військовополоненим та біженцям. У цей час Михайло Паращук ініціював створення представництва українського Червоного Хреста в Болгарії. Однак втілити цей задум не вдалося — цьому завадило російське представництво Червоного Хреста.

Тоді Михайло Паращук вирішив відкрити в місті власну майстерню і швидко досяг успіху. У самій столиці достеменно відомо про його роботу на 30 об’єктах, серед яких, наприклад, Національний парламент Болгарії, ректорат Софійського університету, Національна бібліотека Кирила й Мефодія, фасад Болгарської Академії наук, Судова палата, Болгарський народний банк... Також він долучався до реставрації скульптурних композицій Національного театру Івана Вазова, оздоблення будівель французького, угорського, австрійського посольств.

«Стиль, у якому працював професор Паращук, був унікальним для Болгарії, не мав конкуренції, — розповідає Анна Тертична. — За 40-річний період діяльності в Болгарії він також зробив понад 30 пам’ятних знаків на вшанування українських та болгарських діячів». Одним із них є погруддя Михайла Драгоманова. «Коли 1924 року вперше виникла ідея встановлення меморіального пам’ятника в місці поховання, громада оголосила збір коштів як у болгарських, так і в інших європейських містах. Паращук виступив і скарбником цієї ініціативи, і запропонував послуги як митця для виготовлення пам’ятника, бо і ціни, і естетична якість не влаштовували актив української громади», — зазначає Анна Тертична.

Не всі роботи Михайла Паращука вдалося знайти. Зокрема, Ірина КРИВОРУЧКА, працівниця Меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, наголосила на необхідності дослідження взаємин Михайла Паращука з Модестом Менцинським (український оперний співак із давнього лемківського роду, котрий у 1904—1908 роках став першим тенором Королівської опери у Стокгольмі, а 1905 року одружився зі шведкою Клері Дегн). Як зазначила Ірина Криворучка, від родини є інформація, що Михайло Паращук виконав погруддя Клері Дегн, яке зберігається у Швеції.

РЕЗОЛЮЦІЇ ПРО ГОЛОДОМОР

Не тільки мистецькій праці присвятив своє життя Михайло Паращук, мешкаючи в Болгарії, хоч і не одразу. Як розповіла Анна Тертична: «У 1930-х роках його було призначено пресовим речником Міністерства закордонних справ УНР. Він, крім того що готував рапорти про висвітлення української тематики в болгарських ЗМІ, також активно займався популяризаторською роботою, гуртуванням громади як у Софії, так і по всій країні. Позаяк українським емігрантським організаціям на той час було заборонено займатися політичною діяльністю, то під приводом культурної діяльності здійснювалося просування української ідеї, яка полягала у виборюванні української незалежності можливими на той час знаряддями. Основним було доведення тези про те, що Україна є і має право на незалежність. А та ситуація, яка була в УРСР, називалася в тогочасному їхньому спілкуванні більшовицькою окупацією».

Михайло Паращук виступив з ідеєю створення Українсько-болгарського товариства 1932 року, з залученням видатних особистостей, інтелектуалів. Вони започаткували видання українсько-болгарського вісника, щоби повідомляти світові про Україну. 1933 року українська громада й особисто Паращук виступили із засудженням сталінського терору і Голодомору в Україні. Їхні резолюції були навіть опубліковані в болгарській пресі. Як наголошує Анна Тертична, 1930-ті роки були розквітом української присутності в Болгарії (а не лише в Софії, бо наша громада мала майже 30 філіалів на терені цієї країни).

«Шкода, що внаслідок й антиукраїнської діяльності проросійських сил, які дуже активізувалися після встановлення дипломатичних відносин між СРСР та Болгарією, і внутрішніх суперечок, діяльність громади після 1936 року почала занепадати, — констатує Анна Тертична, — хоча деякі заходи були регулярними, щорічними й відбувалися аж до 1941 року».

ПОСЛІДОВНИК ІДЕЙ ДРАГОМАНОВА

Після Другої світової війни настали особливо складні часи. З приходом радянської окупаційної влади було заарештовано практично всю болгарську еліту, частину було розстріляно. У цей період Болгарія передає лідерів болгарських осередків у СРСР, лише деяким вдалося врятуватися, серед них і Михайлу Паращуку. Хоч він зазнав репресивних заходів, але продовжив працювати. Розуміючи, що умови тотально змінилися, він намагався сприяти розвитку болгарсько-української співпраці в рамках болгарсько-радянського співробітництва, наприклад, був одним із ініціаторів проведення перших Днів української культури в Болгарії 1956 року.

Як зазначає Анна Тертична: «До того часу йому вдалося відновити свій авторитет, Спілка художників внесла подання про нагородження його орденом Кирила й Мефодія, і все це мало відбутися на церемонії урочистого відкриття Днів української культури. Михайло Іванович як щирий патріот прийшов на цей захід в українській вишиванці, що не сподобалося Послу Радянського Союзу, орден йому не вручили, а зі Спілки художників виключили. Це був другий важкий етап у його житті, який дуже підірвав здоров’я». І це ще не все, що планувала радянська влада проти Михайла Паращука. Доцент, кандидат історичних наук Сумського державного університету Валерій ВЛАСЕНКО продемонстрував документи із галузевого архіву розвідки СБУ, в яких ідеться про підготовку замаху каральних органів СРСР на М. Паращука.

Загалом Віталій Москаленко так оцінив його внесок у співпрацю між обома народами: «Для болгарсько-українських відносин Паращук є однією із чільних постатей, оскільки він був продовжувачем демократичних гуманних ідеалів професора Михайла Драгоманова, професора Івана Шишманова — тих, завдяки чиїм зусиллям розвивалися двосторонні контакти й широкі взаємини між Україною та Болгарією наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.».

ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМ’ЯТІ

Нині здійснюються кроки для того, щоб зберегти пам’ять про Михайла Паращука. «Справою і творчістю Паращука я почав займатися ще 25 років тому, коли прибув до Болгарії. Зокрема, для того щоб зробити його постать і справи більш відомими, тодішнім складом посольства й колегами, які працювали в цьому напрямку, були вжиті певні зусилля, які принесли свої плоди. Перший описовий каталог «Українська еміграція Болгарії після І світової війни» побачив світ 2002 року, переважна більшість цього бібліографічного каталогу присвячена життю і творчості Михайла Паращука», — розповів Віталій Москаленко. Пізніше вийшли у світ видання, які присвячені саме постаті відомого українського скульптора — зокрема, йдеться про фундаментальне видання «Професор Михайло Іванович Паращук. Український скульптор і видатний громадський діяч».

Крім того, як відзначив заступник директора МІОКу Андрій ЯЦІВ, який модерував подію, в листопаді 2018 року з нагоди сотої річниці встановлення дипломатичних відносин між Болгарією та Україною, а також 140-річчя Михайла Паращука, в Софії відбулася виставка «Михайло Паращук — український скульптор, який змінив Софію». Ця подія викликала великий резонанс як у Болгарії, так і за її межами, зокрема в Україні. Ініціатором та організатором цієї виставки виступило Посольство України в Республіці Болгарія. Були укладені домовленості, щоб у співпраці з МІОК провести цю виставку у Львові цього року, але у зв’язку з пандемією цей задум довелося відкласти.

Наостанок хотілося б наголосити, що, на жаль, діяльність багатьох українських митців і досі чекає на своїх дослідників та популяризаторів. І вже згадуваний Модест Менцинський — лише один із них. Проректор Львівської національної академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства, професор Роман ЯЦІВ назвав ще декілька таких імен: скульптор Іван Севера, який «теж змінював певні культурні контексти, перебував у різних середовищах, реалізовував себе як українець. Михайло Гаврилко, який навчався в Парижі й мав стосунок до французької школи скульптури. Можемо згадати й Осипа Майданюка, котрий був на дипломатичній службі УНР, працював у країнах європейської півночі й залишив дуже цікаву спадщину як аквареліст». Сподіваємося, з часом і їхні імена стануть відомими широкому загалу українців.

Велет рівня епохи Відродження

Велет рівня епохи Відродження

Про маловідомого в Україні скульптора Михайла Паращука, який шліфував болгарську Софію, дізнаємось завдяки спеціальному проєкту МІОК та «Львівської політехніки»

Що ми знаємо про Михайла Паращука? Українця, котрий навчався у «Львівській політехніці», Мюнхенській, Краківській та Віденській академіях мистецтв, Академії Жульєна та майстерні знаменитого Оґюста Родена, чия скульптурна пластика оздоблює одні з найвідоміших будівель Софії, котрий організовував українську громаду в Болгарії, зокрема, щоб уже за радянських часів повідомити світові про окремішність України? Це лише частина того, що йому вдалося зробити. Ця багатогранна постать і досі не здобула належного пошанування в Україні. Виправити цю ситуацію прагне освітній проєкт Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», в межах якого нещодавно й відбулася подія «Європейський шлях Українця. Михайло Паращук».

ВИТОНЧЕНА ДИПЛОМАТІЯ

«Ця постать справді універсальна й абсолютно з усіх боків тотальна у своїх проявах — і в морально-етичних якостях, і у творчих амбіціях, і в політичному й дипломатичному сенсі. Постать, яка чимось нагадує велетів епохи Відродження, — розповідає Віталій МОСКАЛЕНКО, Надзвичайний та Повноважний Посол України в Болгарії, ініціатор виставки про Михайла Паращука, автор та упорядник унікальних видань про видатного українського митця. — Паращук був людиною різноманітних інтересів: політиком, дипломатом, філософом, геніальним скульптором, митцем, художником, організатором».

Напевно, доля Михайла Паращука могла би бути щасливішою, якби він зосередився лише на мистецтві. Пройшовши навчання в найвідоміших майстрів, сформувавши свій унікальний стиль, ще до війни він отримав запрошення на посаду професора в Мюнхенському інституті декоративного мистецтва. Утім, все склалося інакше. Вибравшись із концтабору Талергоф 1914 року, Михайло Паращук протягом 1915—1918 рр. вів курси скульптури, гончарства та різьби по дереву для полонених солдатів-українців російської армії в таборах Раштаті й Вецларі. А повернувшись 1918 року до України, незабаром знову мав вирушати в нову подорож — у грудні 1919 року було підписано наказ про призначення Михайла Паращука до складу однієї з українських надзвичайних дипломатичних місій. Тож з 1920 року він секретар, а згодом голова дипломатичної місії УНР у Таллінні, радник представництва УНР у Литві.

Як розповіла Ірина МАТЯШ, доктор історичних наук, професор, голова правління Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин, країни Балтії для дипломатичної місії були обрані не випадково. Адже саме там відбувалися Балтійські конференції, на яких, зокрема, обговорювалися питання «Східної Антанти» та Балто-Чорноморського союзу. Михайло Паращук був одним із тих, хто займався підготовкою української позиції на цій конференції. І те, що плани нашої держави були амбітними, засвідчує ця цитата Володимира Кедровського, одного із представників України на Другій Ризькій конференції: «Поки Україна твердо не стане на ноги і не візьме на себе справу утворення спілки держав народів, що визволилися з-під ярма російського від Кавказу включно до Фінляндії, всі спроби утворення якогось Прибалтійського союзу будуть даремні. Тільки міцна держава, яка не зацікавлена в кордонних питаннях меж зазначеними питаннями, а також і в економічному їх визиску для своєї користи, може врешті їх помирити, а такою державою може бути лише Україна».

Втім, з відомих історичних причин цим планам не вдалося реалізуватися. І 1921 року Михайло Паращук прибуває до Болгарії.

БОЛГАРСЬКА АРХІТЕКТУРА

Про болгарський період життя Михайла Паращука детально розповіла радниця Посольства України в Республіці Болгарія Анна ТЕРТИЧНА. Спочатку він прибув до країни як представник Червоного Хреста, опікуючись питанням надання допомоги військовополоненим та біженцям. У цей час Михайло Паращук ініціював створення представництва українського Червоного Хреста в Болгарії. Однак втілити цей задум не вдалося — цьому завадило російське представництво Червоного Хреста.

Тоді Михайло Паращук вирішив відкрити в місті власну майстерню і швидко досяг успіху. У самій столиці достеменно відомо про його роботу на 30 об’єктах, серед яких, наприклад, Національний парламент Болгарії, ректорат Софійського університету, Національна бібліотека Кирила й Мефодія, фасад Болгарської Академії наук, Судова палата, Болгарський народний банк... Також він долучався до реставрації скульптурних композицій Національного театру Івана Вазова, оздоблення будівель французького, угорського, австрійського посольств.

«Стиль, у якому працював професор Паращук, був унікальним для Болгарії, не мав конкуренції, — розповідає Анна Тертична. — За 40-річний період діяльності в Болгарії він також зробив понад 30 пам’ятних знаків на вшанування українських та болгарських діячів». Одним із них є погруддя Михайла Драгоманова. «Коли 1924 року вперше виникла ідея встановлення меморіального пам’ятника в місці поховання, громада оголосила збір коштів як у болгарських, так і в інших європейських містах. Паращук виступив і скарбником цієї ініціативи, і запропонував послуги як митця для виготовлення пам’ятника, бо і ціни, і естетична якість не влаштовували актив української громади», — зазначає Анна Тертична.

Не всі роботи Михайла Паращука вдалося знайти. Зокрема, Ірина КРИВОРУЧКА, працівниця Меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, наголосила на необхідності дослідження взаємин Михайла Паращука з Модестом Менцинським (український оперний співак із давнього лемківського роду, котрий у 1904—1908 роках став першим тенором Королівської опери у Стокгольмі, а 1905 року одружився зі шведкою Клері Дегн). Як зазначила Ірина Криворучка, від родини є інформація, що Михайло Паращук виконав погруддя Клері Дегн, яке зберігається у Швеції.

РЕЗОЛЮЦІЇ ПРО ГОЛОДОМОР

Не тільки мистецькій праці присвятив своє життя Михайло Паращук, мешкаючи в Болгарії, хоч і не одразу. Як розповіла Анна Тертична: «У 1930-х роках його було призначено пресовим речником Міністерства закордонних справ УНР. Він, крім того що готував рапорти про висвітлення української тематики в болгарських ЗМІ, також активно займався популяризаторською роботою, гуртуванням громади як у Софії, так і по всій країні. Позаяк українським емігрантським організаціям на той час було заборонено займатися політичною діяльністю, то під приводом культурної діяльності здійснювалося просування української ідеї, яка полягала у виборюванні української незалежності можливими на той час знаряддями. Основним було доведення тези про те, що Україна є і має право на незалежність. А та ситуація, яка була в УРСР, називалася в тогочасному їхньому спілкуванні більшовицькою окупацією».

Михайло Паращук виступив з ідеєю створення Українсько-болгарського товариства 1932 року, з залученням видатних особистостей, інтелектуалів. Вони започаткували видання українсько-болгарського вісника, щоби повідомляти світові про Україну. 1933 року українська громада й особисто Паращук виступили із засудженням сталінського терору і Голодомору в Україні. Їхні резолюції були навіть опубліковані в болгарській пресі. Як наголошує Анна Тертична, 1930-ті роки були розквітом української присутності в Болгарії (а не лише в Софії, бо наша громада мала майже 30 філіалів на терені цієї країни).

«Шкода, що внаслідок й антиукраїнської діяльності проросійських сил, які дуже активізувалися після встановлення дипломатичних відносин між СРСР та Болгарією, і внутрішніх суперечок, діяльність громади після 1936 року почала занепадати, — констатує Анна Тертична, — хоча деякі заходи були регулярними, щорічними й відбувалися аж до 1941 року».

ПОСЛІДОВНИК ІДЕЙ ДРАГОМАНОВА

Після Другої світової війни настали особливо складні часи. З приходом радянської окупаційної влади було заарештовано практично всю болгарську еліту, частину було розстріляно. У цей період Болгарія передає лідерів болгарських осередків у СРСР, лише деяким вдалося врятуватися, серед них і Михайлу Паращуку. Хоч він зазнав репресивних заходів, але продовжив працювати. Розуміючи, що умови тотально змінилися, він намагався сприяти розвитку болгарсько-української співпраці в рамках болгарсько-радянського співробітництва, наприклад, був одним із ініціаторів проведення перших Днів української культури в Болгарії 1956 року.

Як зазначає Анна Тертична: «До того часу йому вдалося відновити свій авторитет, Спілка художників внесла подання про нагородження його орденом Кирила й Мефодія, і все це мало відбутися на церемонії урочистого відкриття Днів української культури. Михайло Іванович як щирий патріот прийшов на цей захід в українській вишиванці, що не сподобалося Послу Радянського Союзу, орден йому не вручили, а зі Спілки художників виключили. Це був другий важкий етап у його житті, який дуже підірвав здоров’я». І це ще не все, що планувала радянська влада проти Михайла Паращука. Доцент, кандидат історичних наук Сумського державного університету Валерій ВЛАСЕНКО продемонстрував документи із галузевого архіву розвідки СБУ, в яких ідеться про підготовку замаху каральних органів СРСР на М. Паращука.

Загалом Віталій Москаленко так оцінив його внесок у співпрацю між обома народами: «Для болгарсько-українських відносин Паращук є однією із чільних постатей, оскільки він був продовжувачем демократичних гуманних ідеалів професора Михайла Драгоманова, професора Івана Шишманова — тих, завдяки чиїм зусиллям розвивалися двосторонні контакти й широкі взаємини між Україною та Болгарією наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.».

ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМ’ЯТІ

Нині здійснюються кроки для того, щоб зберегти пам’ять про Михайла Паращука. «Справою і творчістю Паращука я почав займатися ще 25 років тому, коли прибув до Болгарії. Зокрема, для того щоб зробити його постать і справи більш відомими, тодішнім складом посольства й колегами, які працювали в цьому напрямку, були вжиті певні зусилля, які принесли свої плоди. Перший описовий каталог «Українська еміграція Болгарії після І світової війни» побачив світ 2002 року, переважна більшість цього бібліографічного каталогу присвячена життю і творчості Михайла Паращука», — розповів Віталій Москаленко. Пізніше вийшли у світ видання, які присвячені саме постаті відомого українського скульптора — зокрема, йдеться про фундаментальне видання «Професор Михайло Іванович Паращук. Український скульптор і видатний громадський діяч».

Крім того, як відзначив заступник директора МІОКу Андрій ЯЦІВ, який модерував подію, в листопаді 2018 року з нагоди сотої річниці встановлення дипломатичних відносин між Болгарією та Україною, а також 140-річчя Михайла Паращука, в Софії відбулася виставка «Михайло Паращук — український скульптор, який змінив Софію». Ця подія викликала великий резонанс як у Болгарії, так і за її межами, зокрема в Україні. Ініціатором та організатором цієї виставки виступило Посольство України в Республіці Болгарія. Були укладені домовленості, щоб у співпраці з МІОК провести цю виставку у Львові цього року, але у зв’язку з пандемією цей задум довелося відкласти.

Наостанок хотілося б наголосити, що, на жаль, діяльність багатьох українських митців і досі чекає на своїх дослідників та популяризаторів. І вже згадуваний Модест Менцинський — лише один із них. Проректор Львівської національної академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства, професор Роман ЯЦІВ назвав ще декілька таких імен: скульптор Іван Севера, який «теж змінював певні культурні контексти, перебував у різних середовищах, реалізовував себе як українець. Михайло Гаврилко, який навчався в Парижі й мав стосунок до французької школи скульптури. Можемо згадати й Осипа Майданюка, котрий був на дипломатичній службі УНР, працював у країнах європейської півночі й залишив дуже цікаву спадщину як аквареліст». Сподіваємося, з часом і їхні імена стануть відомими широкому загалу українців.